Повітря було не по-вечірньому парким, і на моїх скронях і лобі, ніби сліди від скупого дощу, з’явилися краплини поту.

— Тео… — я позадкував від дверей, міцно стискаючи долоню сина.

І тут-таки:

— Не заходь до будинку, — долинуло з-поміж дерев.

«Чорт!» — проскочило в голові. Я впізнав злегка прихриплий в’їдливий голос.

Тео вирвав долоню з моєї руки. Я не зрозумів чому і хотів поглянути на сина, та тієї миті із заростів виплила масивна фігура Пейтона Норвуда. Я повернувся до нього обличчям і більше не міг відвести погляду. У правій руці чоловік тримав матово-чорний автоматичний пістолет, цілячись мені в груди. Я не знав, де Тео, але розумів, що син десь за моєю спиною, тож інстинктивно змістився так, щоб прикрити його.

— Підійди, — від перенапруження зв’язок голос Норвуда пронизувало металеве деренчання.

Я не поворухнувся. Пейтон Норвуд нервово змахнув зброєю та повторив наказ:

— Сходь із ґанку та підійди до мене. Швидше!

Щось висмоктувало мене зсередини, неначе гігантський кліщ, що вчепився в живота. Повільно, тримаючи руки на видноті, я рушив у напрямку Норвуда. Сходячи з ґанку, озирнувся, проте Теодора не побачив. Коли я проминув басейн, агент наказав зупинитися:

— Стій там!

Нас розділяло п’ять метрів — Норвуд так і не вийшов повністю із заростів, — але й із такої відстані я чув його важке дихання.

— Хто ти, на хрін, такий? — обведений вареними губами рот кривився, відтіняючи люттю обсипане веснянками та бляшками лице. — Що тобі від мене треба?

Дві краплини поту скотилися моїми щоками. Було трохи дивно чути таке запитання, бо те саме я волів дізнатись у нього.

— Пане Норвуд… Агенте Норвуд, я не розумію, про що ви… — слова зісковзували з язика, в голові крутилась одна думка: де Тео?

— Звідки ти дізнався про Даймонда?!

Він дивився на мене так, ніби намагався запам’ятати кожну волосину.

— Мені нічого не відомо про нього, крім того, що він упродовж останніх трьох років сниться моєму синові. Це все.

— Лайно собаче! — бризнувши слиною, гаркнув Норвуд. — Сниться?! Яке, бляха, сниться?! Не дури мене! Тебе підіслали, так? Відповідай!

У мене підгиналися коліна. Щó відповідати? І що потому, як він застрелить мене? Піде шукати Теодора?

— Я не розумію, про що ви.

— Навіщо ця історія з листом із України? На хріна здалося це розігрувати? — Піт котився з нього градом, краплі густо вкривали навіть шию. — І до чого тут вашингтонський теракт? Вони думали, що я не відреагую, чи… чи…

Я нічого не міг утямити, інтуїтивно намацував якісь зв’язки з Матео Кампо, та загалом уявлення не мав, про що йдеться. Водночас щось підказувало, що Пейтон Норвуд заплутався не набагато менше за мене. Півхвилини ми мовчали. Товста рука, вкрита рудими кучерями, почала тремтіти.

— Викладай, хто ти такий! — заверещав він.

Мене затрясло, в голову, мовби розжарені шпиці, встромлялися, досягаючи аж підсвідомості, лячні думки: «Він агент ФБР, для нього вбити — завиграшки, і ще Тео кудись зник, і тепер…» От тільки я не уявляв, що тепер. Страх і тривога за сина змішувались, позбавляючи решту думок чіткості та ясності.

І тут озвався телефон — мобільний у моїй кишені. Пейтон Норвуд роздратовано вишкірив верхню губу, оголивши міцні жовтуваті зуби.

«Це або мама, або Ліза», — припустив я.

За той час, доки Норвуд сфокусував погляд на кишені, я перебрав у голові можливості втечі. Праворуч від мене мертвотними, злими кольорами виблискував басейн, але що толку пірнати в нього? Норвуд підскочить до води за секунду. Бігти до будинку тепер, із посеред галявини, марно. Не встигну.

Телефон умовк, а Пейтон Норвуд подивився мені в очі та немовби прочитав мої думки. Показав стволом на землю під моїми ногами.

— Стань на коліна!

Я послухався.

— Руки за голову!

Коли я з’єднав долоні на потилиці, телефон ожив знову.

«Це Ліза Торнтон, — оскаженіле серце радісно скинулось, але тут-таки впало. — Ну й що? Вона мчить І-795 у напрямку Балтимора. Вона не допоможе». А ще в ту мить я остаточно збагнув, що благати, просити милосердя, обіцяти завтра ж із сином повернутися до України, марно. Норвуд уб’є мене. Після того як підняв зброю та навів її на мене, іншого шляху в нього не лишалося. Я став гарячково міркувати, як урятувати Тео. Крикнути, щоби тікав і заховався в лісі? А що як малий навпаки прибіжить до мене?..

Пейтон Норвуд дочекався, поки телефон стихне, а тоді прошипів:

— Якщо він ще раз задеренчить, я тебе пристрелю.

— Я можу його вимкнути, — пролепетав я.

— Ні! — гарикнув він. — Дивися на мене, свиня! Викладай, звідки ви дізналися про доставку? Чому не Сіналоа? Ми три роки виводили Сіналоа на перший план! Чорт забирай, звідки ти міг довідатись, що Тіхуана щось планує?!

Половину зі сказаного ним я не почув. Я весь зіщулився, очікуючи, що телефон от-от задзвонить знову, після чого короткий палець Норвуда здригнеться і…

— Зізнавайся, маєте когось у Колумбії? Якийсь агент, про якого мені невідомо, так? Він із ЦРУ, і він зараз у Колумбії? Я просто не уявляю, звідки ще могла витекти інформація! Ви ж накрили їх не на кордоні, а ще в Мексиці, — несподівано його очі перелякано розширилися. — Чекай, ти сам, напевно, із ЦРУ. Яка, в дідька, Україна? Ти ж говориш майже без акценту. То ти агент?! — навіть у загуслих майже до чорноти сутінках я бачив, як пополотніло його лице. — Давай, суко! Чому ти мовчиш?!!

Я опустив підборіддя й почав прощатися із життям, одначе в ту мить з-за спини долинуло спокійне:

— Пейтоне, опусти зброю.

Я не наважувався скинути голову, щоби рухом не спровокувати накрученого до краю Норвуда.

— Хто там?! — його іржаві очі вилізли з орбіт.

— Це агент Торнтон, і втретє я не повторюватиму: зброю на землю!

Спідлоба я глипав на Норвуда. Він утупив у мене сповнений відчаю погляд.

— Я так і знав, — просипів він.

Я напружився до краю й не дихав.

— Пейтоне, не дурій! — Торнтон наближалася. — Що б не сталося, опусти зброю, і ми все виріши…

— Хрін тобі, сучко, — Норвуд зігнув руку в лікті й устромив ствола собі до рота. Я почув тупіт ніг за спиною й нарешті наважився підняти голову. — Хрін вам усім!

— ПЕЙТОНЕ, НІ!

Ліза Джин Торнтон промайнула повз мене водночас із пострілом. Масивна голова Норвуда жахливо смикнулася — куля розшматувала м’ясисте обличчя навпіл, — і за секунду агент, схрипнувши так, мовби в його грудях здихав страшний звір, лантухом повалився в кущі.

Заштовхавши пістолет за пояс, Ліза продерлася крізь гілля та схилилася над Пейтоном. Я ж, закинувши голову назад, безсило опустився на п’яти. Граничне напруження скаженим тремтінням виходило з тіла. Мене теліпало з голови до ніг. Якоїсь миті почало здаватись, що тремтіння надходить не з тіла, а від землі. Кілька секунд мене не полишало відчуття, наче я помираю, наче кров застигає в жилах, а серце провалилось і б’ється десь із-під землі. А тоді Ліза Торнтон відділилася від гілля.

Я опустив голову й поглянув на неї:

— Чому ви повернулись?

Американка не почула мене. Її обличчя було мертвотно-блідим. Приклавши телефон до вуха, вона викликала швидку допомогу.

Трохи оговтавшись, я згадав про Тео. Сил звестися на ноги не стало, тож я роззирнувся, найперше кинувши погляд у напрямку котеджу. Малюк стояв на ґанку, притулившись до рогу будинка, й дивився на мене. У сутінках його очі здавалися двома великими чорними ґудзиками.

Реанімобіль примчав із Рейстерстауна менше ніж за п’ять хвилин. Напевно, Пейтон усе ще чіплявся за життя, бо Ліза Торнтон, збігавши в машину по аптечку, не відходила від нього. До приїзду лікарів мені так і не вдалося з нею поговорити. Набравшись духу, я підвівся, почовгав до сина та, сівши на ґанку, пригорнув його. Узявся був заспокоювати, та небавом збагнув, що в тому не було потреби. Тео не виглядав наляканим, радше якимось сонним і розфокусованим, ніби він не зрозумів, що щойно відбулося.