— Як Норвуд пов’язаний із Даймондом?

— Це найцікавіше. Коли 2009-го Пейтон Норвуд очолив відділ протидії наркотрафіку через мексиканський кордон, Матео Кампо вже два роки був інформатором. Пейтон знав про нього і якийсь час намагався діяти так, щоб не викликати підозри. Звісно, довго так конспіруватися не вдавалося, й десь наприкінці 2010-го Кампо збагнув, що хтось із Бюро прикриває й убезпечує найбільші поставки наркотиків. За словами Норвуда, Кампо вирахував його в червні 2011-го. Того літа Пейтону доводилося кілька разів особисто видаляти надіслані Даймондом мейли. Спочатку Кампо не мав наміру доносити на Норвуда — мексиканцю було начхати на те, що коїться всередині ФБР. Проблеми почалися, коли Матео Кампо збагнув, що Норвуд докладає максимум зусиль для перетворення Сіналоа на картель номер один у Мексиці. Ідея була проста: випхати на перший план Сіналоа, а Тіхуану вивести в тінь. Бійці останнього мусили зачаїтися, щоби згодом, коли їх не сприйматимуть усерйоз, протягнути через кордон кілька грандіозних — найбільших за всю історію — партій кокаїну. Партія, перехоплена в бухті біля Сан-Хуан-де-ла-Коста, — це перша з таких. Коли Кампо усвідомив, що Норвуд допомагає картелю, який занапастив двох його братів, він вирішив виказати агента. Якось Норвуд дізнався про це й, запанікувавши, зіграв на випередження: злив Даймонда його соратникам. У Тіхуані не стали з’ясовувати, на кого конкретно доносив Матео Кампо, й через два дні Дієго Медран і Альваро Льйоренте відрізали йому голову.

— Отже, Кампо таки мстився.

— Так.

— А як же теракти?

— Тут досі не все зрозуміло. Проблема в тому, що вашому синові завадили та, як наслідок, ми отримали неповний лист і не знаємо всього, що хотів передати Даймонд. Говорити про це з Пейтоном марно. Він не вірить у Даймонда… тобто у Даймонда в голові вашого сина. Та припускаю, що Матео Кампо не без причини надіслав другий мейл особисто Норвуду. Напевно, поінформований про особливості запланованих терактів, він мав намір дописати щось таке, що підвело би Норвуда під одну із закладених бомб. Тобто спочатку він помстився Медрану та Льйоренте, а потім узявся за Норвуда, проте викрадачі вашого сина йому перешкодили.

Я повільно кивнув:

— Йому й так майже вдалося.

— Не знаю, як сталося насправді, та для мене це найбільш реалістичне пояснення, — Ліза кілька секунд супилася, а потім кисло всміхнулась: — Хай там як, ми повинні дякувати вашому Тео.

Я так само тоскно посміхнувся у відповідь:

— Навряд чи від нього багато залежало.

— Тоді я мушу подякувати вам — за те, що погодилися пройти через це.

Я хотів сказати, що моє «пройти» ще не закінчилось, але передумав. Навряд чи Ліза спроможна допомогти. Вона покрутила пальцями порожню чарку.

— Як думаєте, звідки Даймонд міг знати про камери довкола будинку?

Я хмикнув:

— Після всього, що відбулося, мене це якось не дивує.

— Може, й так.

Ми довго мовчали. Сонце сповзало до заходу, промені прослизали під дах веранди та сліпили. Тео робив вигляд наче не помічає нас.

— Що тепер буде з нами? — зрештою запитав я.

Ліза збагнула, що я маю на увазі. Ми обоє чудово розуміли, що безглуздо очікувати на нові передбачення від Матео Кампо.

— Вас ніхто не виганяє, — вона мружилась, шкіра довкола очей збиралася в зморшки, а кришталики здавалися відполірованими бурштиновими кульками. — Поки можете жити в цьому будинку. А далі… хочете — повертайтесь до України, хочете — залишайтесь у нас. У вас же є ґрін-карта. Отримайте американські права водія, підшукайте роботу. З вашими здібностями та знанням мови за кілька років ви без проблем отримаєте громадянство. Ви ж працювали у Zoom Support? Можу поклопотатися, щоб вас узяли в головний офіс компанії в Індіанаполісі.

— Дякую. Поки не потрібно. Я ще мушу все обміркувати.

Ліза підвелася.

— Упродовж найближчих двох-трьох місяців вас ніхто не чіпатиме. Відпочивайте. Вважайте це компенсацією за всі незручності, — спускаючись із веранди, вона обернулася: — До речі, доктор Далтон просив переказати: якщо раптом ви передума…

— Ні, — я не став дослуховувати, — це неможливо.

Ліза кивнула.

— Гарного вечора.

І зникла за рогом.

Як я почувався? Так, наче додивився кінофільм категорії В із нікудишньою, цілковито непродуманою розв’язкою. Ніби фінал, усе з’ясовано, та насправді нічого не вирішено. Я тепер знав, звідки прийшов Даймонд, але не уявляв, як примусити його піти.

Коли Ліза поїхала, я вклав Теодора спати та влаштувався у вітальні. Увімкнув телевізор, стишив звук і довго сидів, туплячись у відблиски, що смикалися на килимі, намагаючись придумати, як діяти далі. Придумувалося не дуже, бо думки раз у раз перескакували на момент, коли між Даймондом і Теодором виник зв’язок. Я здогадувався, коли і як це трапилося, та не міг відшукати яке-небудь логічне пояснення чому. І ця невикінченість, ця алогічність кісткою стриміла в горлі. Чому саме Тео? Трясця, це так несправедливо! Ні, я усвідомлюю, що рак крові чи, скажімо, вроджений порок серця в немовляти — це також з біса несправедливо, але так уже є, shit happens, просто те, що сталося між Даймондом і Тео, воно інакше, цього могло не бути, цього не мало бути, та чомусь це таки відбулося. От я й хотів збагнути чому.

У світі більше ніж сім мільярдів людей, із яких кожної секунди, напевно, помирають тисячі, тож мені не вдавалося осягнути, що могло пов’язати закатованого мексиканського наркоторговця та невинне хлоп’я, котре пережило клінічну смерть на іншому боці планети. І тоді мені закортіло дещо перевірити. Відкрив ноут, запустив Google й узявся шукати відповідь на запитання, скільки людей щосекунди помирає у світі. Знайшовши статистику, вражено роззявив рота. Цифра виявилася значно меншою, ніж очікував: у середньому щохвилини на планеті помирає сотня людей. Тобто щосекунди у світі вмирає приблизно дві людини. Лише дві! Я відкинувся на спинку дивана. Певна річ, я ніколи не дізнаюсь, як склалося насправді, та потреба глобального, вселенського обґрунтування того, що трапилось із сином, відпадала, якщо припустити, що 24 листопада 2012-го серце Теодора зупинилося строго водночас із серцем Матео Кампо і що, крім них, тієї секунди у світі більше ніхто не помер. Напевно, це якось пов’язало їх, і вони разом рушили туди, куди ми всі йдемо після смерті, а потім Тео повернувся, що дало змогу повернутися Даймонду. Не зовсім, звісно, повернутися, бо повертатися він уже не мав куди…

Чи стало після того легше? Навряд, бо залишалася невідомість іншого ґатунку. Саме вона жахала найбільше. Матео Кампо помстився: Дієго Медран і Альваро Льйоренте мертві, Пейтон Норвуд не менше як на два десятиліття застрягне у федеральній в’язниці… Попри це, не вірив, що на цьому все скінчиться. Даймонд нікуди не подівся, він усе ще там, у голові Теодора, він, наче тінь, переслідуватиме мого малого, й тоді… І тоді що? Ось у чому полягало найважливіше питання. Що далі? На чому він надалі зосередить свою увагу?

Якийсь час я зважував, чи не краще повернутися до України. Втім, щойно пам’ять виводила перед очима образ Єви, зуби злостиво скреготіли, й такі думки відлітали геть. Я не сумнівався, що зможу влаштуватися на роботу в Штатах, та це не вирішувало основного: що робити з Теодором. Просидівши у вітальні до другої ночі, нічого кращого не вигадав, окрім як скористатися запропонованим Лізою тайм-аутом і просто чекати. Як завжди — опустити руки та спостерігати за тим, куди несе течія.

Дні помалу ставали схожими один на одного, здавалося, наступний починався ще до того, як закінчувався попередній. Прокинувшись у понеділок, 10 серпня 2015-го, я побачив, що небо над водосховищем затягнуло важкими хмарами, а у спальню крізь напівпрочинене вікно вливалося холодне повітря. Після сніданку примусив Тео тепліше вдягтися, що, однак, не допомогло. Ще до обіду, кілька годин без ентузіазму прововтузившись у мокрому піску, малий узявся кашляти. Перед вечерею в нього підскочила температура.