Американка звела очі. Я припинив жувати. Шматок чізкейка застряг у горлі.

— За кілька днів Лорена Вірджинія Кампо, дружина Валеріо, забравши із собою найменших дітей, восьмирічного Матео та шестирічну Круз, утекла до Сполучених Штатів. Якийсь час працювала нелегально, переважно, покоївкою. 1992-го Лорена вийшла заміж за сорокавосьмирічного страхового агента із Бейкерсфілда[81] Брендона Мейсона та 1994-го отримала громадянство США. П’ятнадцятирічний Матео Кампо одержав громадянство автоматично. Невдовзі сім’я переїхала до Сан-Дієго[82]. Після школи Матео працював у музичному бізнесі, та 1998-го «Сакремент Рекордз», лейбл, для якого він підшукував виконавців, збанкрутував. Того ж 1998-го розорився його батько, і троє з п’яти братів, із котрими Матео Кампо не припиняв спілкуватися, приєдналися до Тіхуанського картелю. Залишившись без роботи, двадцятиоднорічний Матео погодився виконувати дрібні доручення на території США. З 2001-го його повністю долучили до операцій із доправлення наркотиків. У цей період, завдяки характерному ромбоподібному сліду від опіку, до Матео Кампо приліпилося прізвисько Даймонд[83]. 9 березня 2002-го Мігеля Анхеля, найстаршого з братів Кампо, було застрелено бійцями мексиканської армії у штаті Пуебла під час арешту лідера Тіхуанського картелю Бенхаміна Арельяно Фелікса на прізвисько «Господь». Двоє інших братів, які подались у наркобізнес, також загинули. 2003-го від передозування героїном помер Хав’єр Лозано Кампо. 2006-го, коли Тіхуанський картель почав поступатися впливом картелю Сіналоа[84], бійці останнього захопили в полон і згодом стратили Рафаеля Енріке Кампо. 2011-го, зважаючи на значне послаблення картелю Тіхуана, Матео був змушений погодитись на співпрацю з картелем Сіналоа й навіть мав намір перебратися до Техасу, щоби бути ближче до…

Я обірвав її:

— Це пояснює, чому його вбили. Кампо прикінчили члени картелю Тіхуана, бо він переметнувся на бік того іншого, Сіналоа.

— Можливо. Проте не думаю, що саме тому, — вона заблокувала телефон і сховала його до задньої кишені джинсів. — Я не сказала найважливішого. Кампо не просто так налаштувався до Техасу. Його туди відрядили.

— Хто?

— Ми, — спостерігши моє ошелешене обличчя, Ліза розвела руками. — Я теж здивована, та це факт — Кампо працював на нас.

Я насупився.

— Не розумію…

— Матео Кампо став інформатором ФБР, — сказала Ліза Торнтон, — ще 2007-го, невдовзі після вбивства його брата Рафаеля Кампо.

Я поставив лікоть на стіл і підпер долонею голову.

— І ФБР не захистило його…

Ліза стенула плечима:

— Думаю, співпраця з Бюро якраз і стала причиною вбивства. Це підтверджує ваше припущення про прагнення Кампо помститися — не картелю Тіхуана, а конкретно своїм убивцям.

— Однаково не збагну, чому він попередив про теракти в метро, — зауважив я. — Усвідомив власну нікчемність і спробував спокутувати гріхи?

Ліза посміхнулась:

— Для мене це також лишається загадкою. Співпраця з Бюро не означала, що Кампо змінився чи виправився. 2007-го його заарештували за водіння в нетверезому стані на виїзді з Ескондідо[85], на штрафмайданчику в машині випадково виявили сліди кокаїну та запідозрили, що Матео Кампо може бути пов’язаний з одним із картелів, які діють на півночі Мексики. ФБР натиснуло, запропонувало співпрацю, й Кампо погодився. Утім, він ніколи не був на гачку, ми не мали проти нього прямих доказів. З того що прочитала у справі, зрозуміло, що Кампо не поривав зв’язку із Тіхуанським наркокартелем і використовував співпрацю з ФБР для відплати Сіналоа за загибель братів. На той час картель Сіналоа став значно могутнішим за Тіхуанський, а тому ФБР це влаштовувало. Оскільки Кампо не був причетний до важких злочинів на кшталт убивств, Бюро дивилося крізь пальці на все, що він робив, в обмін на інформацію про Сіналоа, — Ліза Джин Торнтон нахилила голову. — Все це, напевно, шокує.

— Ні. Анітрохи.

Я слухав, але не пригадую, щоб аж так дивувався розказаному Лізою. Суть пропливала повз, надовго не затримуючись у мені. Поступово свідомість заполоняли думки про те, як прибрати виродка з голови мого сина. Як примусити його піти.

— У будь-якому разі ми мусимо дочекатися агента Норвуда, — підсумувала вона. — Б’юсь об заклад, йому є що розповісти.

Того дня Пейтон Норвуд не з’явився. До обіду Ліза Джин Торнтон тричі намагалася зателефонувати йому, проте агент не відповідав. Об одинадцятій вона поїхала та повернулася до лабораторії лише о шостій. Усе так само — без звісток від Норвуда.

Удень доктор Далтон оглянув Теодора й дозволив нам повернутися в будинок біля водосховища. За винятком легкої млявості малюк здавався цілком здоровим. Скориставшись комп’ютером у кабінеті Далтона, я через Skype зателефонував додому та показав хлопчака матері. Хвилювався, щоби Тео не розбовкав про шолом, лабораторію чи події позавчорашньої ночі, проте малий був не в гуморі, тож більшу частину розмови похмуро відмовчувався. Рана на моїй губі загоїлася достатньо, щоби мама її не помітила.

О пів на сьому вечора я, Тео та Ліза вибралися в місто повечеряти. Говорили мало, кожен обмірковував своє. Після вечері на стоянці перед рестораном Ліза спробувала набрати Норвуда. Безрезультатно. Якщо зранку він не піднімав слухавки, то тепер телефон узагалі знаходився поза зоною досяжності. Трохи роздратована американка пообіцяла, що до завтра однаково його дістане, після чого білосніжний Audi A3 вискочив на трасу й попрямував на північний захід, лишаючи позаду засотане пилом і прибите спекою місто.

Майже годину ми простояли в курному заторі на виїзді з Балтимора й дісталися будинку на 1710 Контент-Лейн, коли сутінки вже залягли на землю. Більшу частину дороги мовчали, і тільки розвертаючи автомобіль на під’їзній алеї, Ліза Торнтон ніби між іншим поцікавилася:

— Вам не страшно лишатися самому?

Я чекав на таке запитання. Тож, невимушеним жестом скуйовдивши волосся Тео, що притулився поруч мене на задньому сидінні, відповів:

— Не знаю, що вам розповів Енді Далтон, але Тео лише вдарив мене пультом, мабуть, тому, що не впізнав спросоння. І це все, більше нічого. З нього не вилазив чужий чи щось таке. Зрештою його напад не надто відрізнявся від істерик, які зрідка траплялися в Україні.

— Але погодьтеся, що то була не істерика.

Я знизав плечима.

— Він мій син.

Вона кивнула, хоч я бачив, що моя відповідь її не вдовольнила. Лізі не подобалось, що я вдаю, наче проблеми немає. За мить, коли я вже відчинив двері та допомагав Теодору вийти з машини, вона докинула:

— Однаково тримайте телефон поряд і, як щось станеться, відразу телефонуйте.

Випроставшись біля авто на ще теплому асфальті, я попрощався.

— Гарного вечора, Лізо.

Американка завела двигун, і через півхвилини її сніжно-білий німецький хетчбек зник між посірілими від темряви деревами. Я взяв сина за руку, й ми пішли до будинку.

— Як ти, чемпіоне?

— Добре.

— Почитати тобі перед сном?

Малюк хитнув головою, хоч якось невпевнено.

— Чи краще пограємо на приставці?

Цього разу ритмічні помахи головою виявились інтенсивнішими.

Піднімаючись на ґанок, я визирнув з-за рогу будинку й окинув поглядом задній двір. Басейн було вичищено, шезлонги акуратно розставлено, навіть пісок у Теодоровій пісочниці розрівняно. Джеремайя постарався. Я видобув із кишені ключ від вхідних дверей і, перед тим як уставити його в замкову щілину, пробігся очима по масиву дерев, що стовбурчилися гіллям за кільканадцять кроків від басейну. І зненацька мене пересмикнуло. Волосся на потилиці здибилося. В кущах, одразу за галявиною, поміж басейном і заростями, хтось стояв. Густі, смолянисті сутінки безжально звужували поле зору, проте постать виглядала кремезною — я чітко розрізняв контур масивної голови, схованої за переплетеним галуззям.