Зрештою немає нічого дивного в ідеї, що, помираючи, ми помираємо не повністю.

Я ще раз подивився на фото, пробіг очима статтю.

…Матео Кампо на прізвисько Даймонд…

Після першого прочитання цієї фрази в голові розмірено загули дзвони, відлуння яких ніяк не стихало й досі.

(мені Аймонт сказав)

(хто?)

(Аймонт)

Аймонт. Я розпачливо затулив долонею рота. Тео навіть назвав його прізвисько, по-своєму переінакшивши англійське Diamond.

«Господи, скільки ж часу він боровся з ним у своїй голові?»

До кімнати вступила Меллорі.

— Ось ваші джинси й футбо…

Я різким порухом устав із крісла та метнувся до неї:

— Мені потрібен телефон!

Дівчина впустила одяг на підлогу. На її м’ясистому лиці застиг переляк. Я не зважав. Нахилився, обнишпорив кишені джинсів, нічого не знайшов. Згадав, що залишив телефон на шафці біля ліжка, й помчав до спальні.

Схопивши смартфон, вискочив у коридор. На годиннику було десять по четвертій ранку. Все ще стоячи в самих лише трусах, я відшукав номер Лізи Джин Торнтон і натиснув кнопку виклику. Меллорі перелякано спостерігала за мною.

— Кому ви телефонуєте?

— Агенту Торнтон.

— Навіщо?

Я не відповів. Залунали гудки. Після десятого Ліза хрипко озвалася:

— Алло?

— Я знаю, хто такий Аймонт! — закричав я.

— Мироне… — її голос розчинявся в сонній хрипоті.

— Чорт забирай, ви чуєте мене?! Прокиньтесь! Я зрозумів! Мені відомо, хто приходить у снах до мого сина!

Ліза Джин Торнтон — у вузьких джинсах і мішкуватій кофті з цитатою із The Beatles GIVE PEACE A CHANCE[80] — примчала до будівлі балтиморського відділення УНТ ЦРУ о 5:40 ранку. Уже через кілька хвилин ми сиділи за комп’ютером у кімнаті для спостереження. Якраз починало світати. Я розповів їй, як чотири місяці тому Тео посеред ночі написав на дзеркалі I’M MATEO CAMPO, потім — як я пригадав, де бачив знімок чоловіка з ромбом на правій щоці, а насамкінець показав статтю із Los Angeles Times.

— Так я збагнув, що мій син називав Аймонтом закатованого 2012-го наркоторговця на прізвисько Даймонд, — закінчив я.

Ліза переглядала більшість записаних системою доктора Далтона відео, тож їй знадобилося кинути лиш один погляд на фотографію Матео Кампо, щоб упізнати чоловіка зі снів Теодора.

— Неймовірно, — прошепотіла вона.

Неправильно потрактувавши реакцію, я роздратовано витріщився на неї:

— Ви не вірите?!

— Ні, ні, — поспіхом кинулася заспокоювати Ліза. — Тобто в таке справді важко повірити, та я не думаю, що разюча схожість між чоловіком, який сниться вашому синові, й убитим дилером є просто збігом. Я можу повірити, що Матео Кампо якось учепився у вашого сина під час зупинки серця три роки тому. Згнітивши серце, я також можу повірити, що Кампо — з того місця, де він перебуває, — спроможний дізнаватися про події в будь-якому закуткові Америки або й узагалі будь-де у світі. Просто це… — американка розвела руками, — ці припущення, навіть якщо правильні, нічого не дають змогу пояснити. Я не розумію, з якого дива наркоторговцю заманулося попереджати ФБР про доправлення рекордно великої партії кокаїну з Колумбії?

— А що як він хотів помститися? — припустив я. — Можливо, чхав він на наркотики. Можливо, Медран і Льйоренте були вбивцями Даймонда, тож саме тому він намагався переконатися, що їх порішили.

— Гаразд, а теракти у Вашингтоні? — не відступалася Ліза.

Я знітився.

— Не знаю.

Стукаючи пальцем по столі й покусуючи губу, американка вивчала фотографію Матео «Даймонда» Кампо.

— Усе це якось дивно, — ледь чутно промовила вона й, перш ніж я розтулив рота, щоб запитати, що саме дивно, повернулася до мене: — Як Теодор?

— Спить, — відповів я. — Проспав усю ніч.

— Добре, — Ліза підвелася, зиркнула на годинник. — Ходімо вип’ємо кави, — й, не чекаючи на відповідь, рушила на коридор.

— А що далі?

— О пів на сьому я зателефоную агентові Норвуду. Не переймайтеся, сьогодні все з’ясуємо.

Вона наче прочитала мої думки. Крокуючи слідом, я дивився на гострі лопатки, що проступали під час ходьби крізь светр, і міркував про спеціального агента Пейтона Норвуда. Ну гаразд, у принципі, я уявляв, що можна призабути справу, яку вів три роки тому. Та, чорт забирай, як можливо начисто витерти зі спогадів відрізану голову зі слідом від опіку в формі ромба на всю щоку?..

— Мам…

— Ну що? Коли чекати?

— Я не приїду.

— Не знайшов літака?

— Ні. Дещо змінилося, тож я не вирвуся взагалі… найближчим часом.

— Що змінилося?

— Не можу сказати.

— Чому?

— Мамо…

— Що змінилося за дві години? Ти просто не хочеш? — вона не була б моєю матір’ю, якби не відчула справжньої причини. — Щось не так із Теодором?

Я безшумно набрав у легені повітря та збрехав:

— У нас усе гаразд, просто я поки що не можу приїхати.

Вона не повірила.

— Якщо у вас усе гаразд, чому тебе другий день поспіль немає в Skype?

Я довго мовчав, а потім договорив:

— Мені шкода. Мені справді дуже шкода, що я не буду на похороні.

Ліза Джин Торнтон присіла до столу в кімнаті для відпочинку на першому поверсі будівлі УНТ, за яким я закінчував снідати. Годинник показував пів на сьому ранку. Переді мною стояла чашка з охололою кавою й деформований чізкейк із супермаркета.

— Ви голодні?

— Ні, дякую, — американка виглядала занепокоєною. Якийсь час дивилася повз мене, а тоді повернула голову й запитала: — Коли я приїхала, мене зустріла асистентка доктора Далтона. Де вона зараз?

— Меллорі Хардисон? Вона з Теодором. Маю змінити її, бо вона тут уже добу, тож їй давно час додому.

— Меллорі відомо про виявлене вами?

Я хмикнув:

— Про Даймонда?.. Ні.

— А доктор Далтон?

— Він спить у своєму кабінеті.

Ліза Торнтон напружено кивнула:

— Добре. Я хочу, щоб надалі так і залишалося. Ніхто в цій будівлі не повинен знати те, що я вам розказуватиму.

— Гаразд.

— Я зателефонувала агентові Норвуду й повідомила, що ми встановили особу чоловіка з Теодорового сну. Назвала ім’я, додавши, що це один із членів Тіхуанського картелю, вбивство якого він розслідував три роки тому.

— І?

Ліза Торнтон здвигнула бровами:

— Норвуд у своєму репертуарі. Огризнувся, що не має часу переглядати з нами наші мультики, та пообіцяв набрати мене пізніше.

Я незадоволено похитав головою.

— Це ще не все, — продовжувала Торнтон. — Я отримала відповідь на запит про Матео Кампо. У нас на нього ціле досьє, — жінка натиснула пальцем на екран iPhone й почала читати: — Народився 1977-го у прикордонному мексиканському містечку Санта-Ісабель у сім’ї скотаря Валеріо Хесуса Кампо. Був п’ятою дитиною в родині, мав четверо братів і сестру. Валеріо Хесус Кампо славився запальною вдачею, у молоді роки двічі відсидів у тіхуанській в’язниці за крадіжку, незаконне проникнення в житло та завдання тяжких тілесних ушкоджень. Опік на правій щоці Матео — його робота.

Я вражено роззявив рота:

— Батькова?! Як?!

Ліза, не підіймаючи голови, продовжила:

— 1985-го Валеріо Кампо був власником стада з півтори сотні голів, а також двох десятків коней. Восьмирічний Матео разом зі старшими братами допомагав доглядати за ним. На початку весни корів дезінфікували, проганяючи через спеціальне приміщення з оприскувачами, що живилися від шести баків із дезінфектантом. Матео мусив рівномірно розподілити дезінфікуючий розчин між резервуарами, та полінувався й вилив усе в останній бак. Таким чином п’ять баків було наповнено просто водою, а шостий — лужним розчином із концентрацією, що в шість разів переважала припустиму. Поки старші брати помітили, що з коровами, які пройшли дезінфекцію, коїться щось недобре, крізь оприскувачі пропустили третину стада. До вечора одинадцять корів і двоє биків загинули від опіків. Після цього Валеріо Хесус Кампо взяв металеве тавро для коней, розжарив його до червоного та залишив мітку на правій щоці свого восьмирічного сина. Тавро мало форму правильного ромба.