– Тепер я хочу відпочити, – сказала вона. – Іди і не з’являйся тут до вечора.

Я вийшов з покоїв. Свого коня знайшов на подвір’ї, ворота стояли розчинені навстіж, старого ніде не було видно. Я скочив у сідло і рвонув геть. Та знову повернувся, коли запала ніч. І так щоночі.

Ох, ця жінка, мов зачарований сад. Хто потрапить у нього, знайде там свою згубу!

За кілька днів після цієї дивовижної розповіді Манвед зник. Ніхто не міг з певністю сказати, що з ним трапилося.

Пан Бардоський був переконаний, що диявол забрав його з собою до пекла, а Анеля призналася мені, що мармурова жінка з’являлася їй уві сні, але була зодягнена в кринолін й з пишним шиньйоном на голові. Облесливо усміхаючись, вона сказала їй чистою французькою мовою: «Він мертвий. Я висмоктала з нього усю душу, і тепер знову можу якийсь час розважатися на цій прекрасній землі».

Його слуга запевняв, що пан кашляв кров’ю і на пораду окружного лікаря подався до «Неталії».

Анеля виплакала усі очі й знайшла собі іншого нареченого. Одного дня, коли вона, немов Ніоба, страждала сама у своїй маленькій спальні з квітастими фіранками, несподівано увійшов пан Маврицій Конопка, і цього разу, як не дивно, вона анітрохи не злякалася. Панич пробурмотів щось таке, що мало б виглядати як сватання і мало чим відрізнялося від ліричного вірша, а за чотири тижні вони уже стояли перед вівтарем.

Весілля вдалося на славу, я сам на ньому танцював.

За багато років у Парижі я несподівано побачив в Опері свого друга Манведа. Давали виставу «Роберт-чорт». Я покинув театр саме тоді, коли Бертрам та Аліса ще боролися за свої душі. Тим часом якийсь лакей у блакитній уніформі підкликав до під’їзду театру карету, запряжену двома гарячими огирями, що копитами викрешували іскри. Я зупинився і побачив, як повз мене пройшла статечна пара.

Це був Манвед, він вів під руку даму.

Мій колишній друг був зодягнений в усе чорне, блідий, мов мрець, з глибокими тінями попід очима, які зловісно палахкотіли, волосся закривало чоло. Дама мала маєстатичну поставу, я розгледів тільки її благородний прекрасний профіль, а ще побачив, що вона дуже бліда, навколо її наче виточеної з мармуру шийки вилися черлено-золоті кучері. Вона горнулася в дорогу шаль, та все одно, здавалося, мерзла.

Манведів погляд ковзнув по мені, наче по придорожньому стовпові або ж по глухій стіні. Він не впізнав мене.

Тут надійшов один знайомий паризький художник, котрий знав усе прекрасне жіноцтво.

– Хто вона? – запитав я тихо.

– Якась польська княгиня Тартаковська, – відповів той.

За кордоном усіх наших дам величають княгинями, особливо якщо вони багаті та красиві. Тож я тепер уже й не знаю, чи й справді Манвед тоді схибнувся розумом, чи він просто обвів усіх навколо пальця, а може, й було в тій історії зерно правди!

Олександр Тарнавський

Співробітник «Киевской старины» у 1882–1883 роках. Оповідання «Реб Лейб-Сурес» було опубліковане в «КС» у 1883 р. т. VI.

Публікується в перекладі Петра Марусика («Хроніка-2000», 1998, №21–22).

Лейб-Сурес

(із єврейських легенд)

І тепер у нас багато чудових цадиків: реб Янкев-Іцхокль Макаровський, і брати реб Авремеле і Гецеле ржищівські, і реб Іойхінце чорнобильський… вони великі й славні… та що вони перед реб Лейб-Суресом!.. Такого, як він, нема й не буде в нас… Що перед ним гусятинський, ба навіть садигурський цадики!.. Реб Лейб-Сурес!.. Він був… Хіба ви можете судити, який він великий!.. Ось який він був великий…

Коли Адам согрішив, і його проганяли з раю, і коли плакав Адам, і ревними слізьми розливався, тоді зжалився над ним Єгова і дав йому книгу. І що то була книга!.. На першій сторінці її сам Єгова своїми перстами написав імення нашого дивного цадика… Це найсвятіша книга!.. Варто лишень чесному гебрею зберігати цю книгу в своїй хаті, і вона не згорить, навіть якби довкола бушувала пожежа. Ось яка ця книга!.. А реб Лейб-Сурес був сильніший за неї!.. Він був великим обранцем, дивний і славетний цадик!.. І ви гадаєте, що лише «наші» шанували його!.. Його всі поважали, бо найпревелебніші пани радилися з ним… Ви скажете, що й тепер «наші» бувають у хороших панів… Ну, бувають… І що з того?… Вони бувають для того, щоб їсти «трефне» і брудну тварину «хазер»… І вони, аби втрапити до панів, не носять пейсів, підстригають бороди і не просять зо своїх єдиновірців… А реб Лейб-Сурес!.. Він був найсвятіший, і скрізь бував, не підстригаючи пейсів і бороди, і не здіймаючи ярмулки, пантофель і довгого каптура, і бував він у найпревелебніших панів, графів і князів, і вище… У кого вище?… Ви про це дізнаєтесь… І бував він у них не задля свого блага, він бував, щоб просити найпревелебніших панів за наших бідних і горопашних єдиновірців… Реб Лейб-Сурес був великий захисник народу нашого!..

В одному містечку жив один бідний, і була в нього жона, благочестива і дітородна жінка, і діти були… І була у них хата, і всі вони жили в ній; була у них маленька «крамниця», і всі вони, жона гебрея того, і діти його, торгували в ній, продаючи ріжний крам «хлопам», і робили свій ґешефт, і жили. І був це реб Лейб-Сурес, і жона його була його жона, і діти їх були діти його…

І ніхто в містечку тому не знав, який скарб зберігається в ньому, бо реб Лейб-Сурес, живучи бідно й скромно, геть полишав «справи», і вивчав велику книгу – талмуд, і не показувався на людях.

І минуло чимало часу, і скінчив реб Лейб-Сурес вивчення талмуду, і вийшов із хати, і показався народу нашому, що жив у тому містечку, і не впізнав його ніхто, і не визнав учителем… І вийшов реб Лейб-Сурес із містечка, і почав їздити по містах і містечках і відвідувати знаменитих рабинів, щоб поговорити з ними. І розмовляв з ними реб Лейб-Сурес, але не показував перед ним ні вченості своєї, ні чеснот своїх. І, об’їхавши всіх відомих рабинів і поговоривши з ними, повертався реб Лейб-Сурес до своєї домівки, до жони своєї і дітей своїх. І здійснив мандрівку свою реб Лейб-Сурес так, як здійснюють її всі єдиновірці наші, зупиняючись для справляння сабашу в одній з придорожніх корчм. І сотворив реб Лейб-Сурес під час однієї з таких зупинок своє перше чудо.

На перехресті двох великих доріг стояла величезна корчма. В ній завжди було багато наших; звісна річ, завсігди їздять у своїх справах. І під’їхав до цієї корчми реб Лейб-Сурес, і вийшов із брички, і ввійшов до корчми, і зупинився в ній, з’їв риби і заглибився в своїх думках… Ви хочете знати, про що він думав?… Хіба можна знати про це нам, простим гебреям?… Можливо, що він думав… Ну, я не знаю… Певна річ, про хороше думав… І був вечір… І полізла Поха, жона корчмаря Йося, на горище, і впустила іскру, і спалахнув дах, бо він був із соломи, і зробилася велика пожежа… І здійнявся в корчмі великий ґвалт… І корчмар Йось, і Поха, та їхні діти: Хаїм, Пінхос, Пейсах, Сура, Ривка, Йосиле, Малка, Рухля, Борух і решта бігають і кричать:

– Ґвалт! Ратуйте!

А реб сидить і мовчить… Чому він сидить і мовчав? Хіба ми знаємо… Може, так було требе. І може, і та пожежа навмисне сталося, щоб великий цадик прославився… І бігають, і репетують Йось і Поха, Хаїм і Пінхос, Пейсах і Сура, Ривка і Йосиле, Малка і Рухеле, Борух і решта, і не звертають уваги, що він сидить… Реб Лейб-Сурес був на вигляд ніби простий «жидок»… І хутро його було просте, і «штройміле» такий, як у всіх, і очі були, і борода, і пейси були, і все було просте, «жидівське». І хіба знали Йось і Поха, хто у них був?… І хіба вони могли знати, коли вчені рабини не впізнавали великого цадика. – Ат! – думали всі, – простий жидок… – і бігають вони, і кричать, і хапають всілякі речі, і випускають їх із рук. А пожежа все більше й більше розгорається… І дах уже згорів, і стеля палахкотіти почала…

І враз реб підвівся, і ледь чутно мовив: «Ша!» І вони всі замовкли… І це було перше чудо: вони замовкли!.. Йось, Поха, Хаїм, Пінхос, Пейсах, Сура, Ривка, Йосиле, Малка, Рухеле, Борух і решта замовкли. І вони побачили, і збагнули, що у них був не простий жидок, і вповзли на нього… І сказав їм реб: «Дайте мені пляшку»… І вони дали йому пляшку. І взяв її реб, і вийшов з корчми, і ступав тихо й поважно, так, ніби йшов із «школи».