– Браво! – вигукнув старий пан, голосно заплескавши у долоні, ніби акторові за добре зіграну на сцені роль.

Анеля хотіла щось відповісти, але тільки безгучно ворухнула блідими устами.

– Подай йому руку, – звеліла мати.

Бідолашна дівчина простягнула обидві руки, а Манвед схопив їх із пристрастю закоханого і вже хотів поцілувати наречену, але у ту ж мить зблід і завмер, наче мертвий. Його погляд із жахом втупився в порожнечу, урешті він відсахнувся і закричав:

– Чого ти хочеш? Нащо погрожуєш мені?

– Що з вами? – злякано спитала Анеля.

– Вона стоїть там, – продовжував Манвед. – Між вами та мною, мертва кам’яна жінка, у неї на руці мій перстень, вона застерігає мене. Ось вона виходить з дверей і манить мене за собою.

Як завжди, «вчасно» на порозі з’явився у білому пальто Маврицій. Зляканий крик пролунав кімнатою, Анеля затулила обличчя руками, а Манвед упав у крісло.

– Я дуже переляканий, – почав Маврицій, тремтячи усім тілом.

– Чи не могли б ви якось інакше заходити у дім? – загримів голос старого пана.

– Ви хворий, – мовив ад’юнкт до Манведа. – У вас, можливо, навіть починається нервова гарячка. Спробуйте пропітніти. Лягайте в ліжко і випийте бузинового чаю.

– Я починаю його боятися, – пролепетіла Анеля.

Манвед обвів усіх скляним поглядом, провів рукою по чолі і покинув кімнату. Цілий тиждень він не показувався на людях. Пан Бардоський поїхав до нього, але не застав удома. Мені пощастило не більше, але того ж вечора Манвед сам прийшов до мене з візитом. Із спотвореним обличчям, ніби щойно покинув свій власний гріб, блідий і розхристаний увійшов до покою, подав руку і цілу годину просидів у кріслі, не промовивши ані слова та й не дослухаючись до моїх слів.

– Ходи, – скрикнув він раптом. – Я мушу вийти на повітря, проведи мене.

Я звелів осідлати двох коней, і ми поскакали легким галопом сільською дорогою через засніжені поля, повз закутані в сніг дерева до його маєтку. Зненацька він стримав свого гнідого і вказав рукою поперед себе.

– Бачиш, – прошепотів він пересохлими вустами, як у гарячці. – Бачиш її?

– Я нікого не бачу.

– Он там, білу жінку, що скаче на чорному коні?

Смеркалося, а на цю пору все видається похмурішим, аніж навіть глибокою ніччю. Я напружив зір, але так нічого й не розгледів. Урешті Манвед заспокоївся. Ми прибули до його садиби, злізли з коней, а згодом зручно розташувалися у його крихітній кімнатці для куріння біля великого каміна, де палахкотів вогонь, червоні відсвіти якого правили водночас і за освітлення. Старий слуга наповнив самовар гарячим вугіллям. Нікому з нас не хотілося розмовляти. Під канапою застогнав рудий мисливський пес, мабуть, йому щось снилося; масивний годинник, різьблений корпус якого майже сягав стелі, монотонне й поважно відлічував час. Одинока міль вилетіла з протертої оббивки крісла, в якому я сидів, і безгучно кружляла над самоваром.

– Що це було? – раптом скинувся Манвед.

– Я нічого не чув.

– А тепер…

І справді почувся тихенький стук у віконну шибку, розмальовану крижаними квітами, схожими на брюссельське мереживо.

– Невже і тепер нічого не бачиш? – спитав Манвед, дивно усміхаючись.

Він підвівся і підійшов до вікна. Я довго придивлявся і нарешті також побачив осяяну місячним світлом білу жінку, яка манила рукою мого друга. Потім вона кивнула головою і зникла.

– Що це має означати? – запитав я. – Може, я також збожеволів, або ж ми обоє страждаємо оманою зору.

Манвед здвигнув плечима.

– Я геть пропав, як бачиш, у пазурах сатани, – прошепотів він. – Це пригода, яка стається не щодня, тож я охоче тобі про неї розповім. Але ти повинен повірити мені, що я сповна розуму, і що це не казка. Мені зовсім не до казок. Бідна Анеля!

Ми налили собі чаю, він припалив мені люльку, спіймав міль, що тріпотіла над самоваром, і викинув у камін, де її одразу ж поглинув вогонь. А тоді почав розповідь.

– Була гарна чарівна ніч з місяцем уповні, коли я втретє подався до Тартаківського замку. Я прагнув будь-якою ціною повернути свою обручку. Старигань чекав мене цього разу біля воріт, приязно кивнув, узяв мого коня і запросив на частунок. Я випив келих старого бургундського, яке вогнем розлилося по моїх жилах, – оце й усе. Голова була ясна, а серце навіть не тріпотіло. Не було страху, лише рішучість. Коли пробило північ‚ старий відчинив двері до великої зали і одразу ж зачинив їх за мною. Я не зважав на те, швидко збіг сходами догори і схопив за руку мармурову красуню з наміром стягнути з її пальця свою обручку, та вона знову стулила долоню, тож даремні були мої зусилля.

Це була страхітлива боротьба з холодним кам’яним мерцем при блідому світлі місяця та у цілковитій тиші, що панувала навкруги. Зрештою руки мої опустились, я хапнув повітря, з її розкішних грудей також вихопилося зітхання, а її білі очі глянули на мене з неземним болем, від якого мене охопив сором, і я втратив розум. Не думаючи, що роблю, я обвив руками її холодне прекрасне тіло і припав гарячими вустами до крижаних уст.

Це був нескінченний поцілунок, та не той, коли зливаються воєдино дві душі. Демонічна сила, здавалося, висмоктувала з мене кров і життя.

Мене охопив панічний страх, але я не міг був і відірватися від мертвих уст, ось уже вони потепліли від мого тепла, ось ніжний подих сколихнув білосніжні груди, і враз мармурові руки важкими кайданами оповили мою шию, солодкий тягар змусив мене опуститися на коліна, і в ту ж мить яскріючий усміх, наче місячний промінь, вирвався з її білих очей. Уся постать м’яко ворухнулася, так потягуються й зітхають дерева на весняному вітрі після довгого онімілого сну; ступні спробували зробити перший крок. Поволі, наче смертельно втомлена, вона зійшла з п’єдесталу. Зачарований красою, я знову обійняв жінку, котра напівпрокинулася, і поцілував її з усією пристрастю життя та молодости, яка пульсувала у моїх жилах. Усе ще неворухкими устами, наче уві сні, вона відповіла на мій поцілунок, знічев’я, немов богиня з Олімпу, простягнула свої розквітлі руки і поволі, схожа на сомнамбулу, попливла до дверей, яких я раніше й не помітив, манячи мене рукою.

Двері відчинилися, мов би самі собою, і ми увійшли до покою, стеля якого була оздоблена деревом, а стіни вкриті старовинними шпалерами. Тут стояли дивовижних форм меблі з вкритими позолотою ніжками та бильцями, а підлогу вкривав перський килим.

Неподалік каміна стояло ліжко, оббите криваво-червоним шовком, такі бувають у турецьких гаремах, а перед ним лев’яча шкіра. Сперте повітря пахло тліном та кадильними зелами, наче в гробниці. У жодному із світильників перед великим дзеркалом не горів вогонь, але надворі на темному небі, наче срібна ліхтарня, висів місяць і повністю осявав маленьку кімнатку. Красуня простягнулася на ліжку і поманила мене пальцем. Я став перед нею на коліна, хухав на її ноги, цілував її, її руки, її шию, її плечі, аж доки вона соромливо не притягнула мене знову до себе й не припала до моїх уст. Не описати моїх почуттів, коли я відчув, як вона зігрівається на моїх грудях, струмінь життя час від часу, мов електричним струмом, пронизував її з голови до п’ят. Що робилося в мені, коли вона ледь підняла повіки й глянула на мене збоку, коли її уста ворухнулися, й вона заговорила голосом таким дивним, м’яким, а погляд її очей водночас пронизував моє серце холодом. Як не дивно, розмовляла вона по-французьки.

– Мені холодно, – мовила, – запали у каміні вогонь.

Я послухався, і невдовзі сухі дрова запалахкотіли яскравим полум’ям, відкидаючи витіюваті відблиски по кімнаті, на збляклі статуї, старовинні шпалери, на жовтизну меблів та зворушливо гарне тіло білої жінки, яка лежала серед червоних шовкових подушок, розсипавши розкішні кучері. Місяць переплів білі крижані троянди з криваво-червоними трояндами вогню й увінчав ними голову німого ідола. Вітер співав у димарі, сніг білими пальцями стукав у шибки, шашіль шарудів угорі, в дерев’яній стелі, під підлогою шкряботілася миша. А ми цілувалися.