Чудернацький старий запросив мене до столу, поставив самовар і обслуговував мене з усією гідністю сивого гофмайстра. Я скуштував небагато, бо був дуже схвильований. Стрілка на прадавньому стінному годинникові, здавалося, завмерла.

Нарешті підійшла дванадцята.

– Пора, – мовив я.

– Так, пора, – погодився старий.

Він зняв з паска в’язку ключів, і ми знову, відчиняючи двері за дверима, подалися довгими коридорами і безконечними анфіладами кімнат, тільки цього разу увесь замок повнився примарливим життям, з чорних вічок дверей на мене глипали ворожі погляди, моторошні постаті у золотих рамах погрожували зійти з полотен, і навіть древні знамена та штори, здавалося, ворушилися та шепотілися.

Відчинивши чорні, оздоблені сріблом двері величезної зали, в якій я ще не був, старий сказав:

– Тут я мушу вас залишити самого, пане добродію, йдіть сміливо вперед. У кінці зали розходяться двоє сходів. Ті, що ліворуч приведуть вас до мармурової жінки.

Я переступив поріг і опинився у чудовій залі з високими вікнами, через які сіялося світло повного місяця і осявало увесь зал. Я почув, як за мною грюкнули, зачинившись, двері, і лише сумовито-солодкі звуки еолової арфи витали у повітрі.

Мої кроки голосно відлунювали від мармурових плит підлоги, я повільно наближався до сходів, і так само повільно на горішньому поверсі виростали у срібному світлі місяця дві постаті.

По мою праву руку угорі стояв у білій одіжі Спаситель, витончена голова увінчана терновою короною, важкий хрест на плечах, а сповнений тихого болю погляд був спрямований на мене; він кивав мені рукою.

Ліворуч виднілася жінка, яка простягала у місячному сяйві руки, жінка незвичайної краси, тієї краси, яка має у собі щось диявольське, що сповнює нас ніжною мукою, змушує хлипати від страждання й плакати від насолоди, її біла холодна рука, здавалося, простягнулася до мого теплого тріпотливого серця, її мертві білі очі мали оксамитовий полиск, а погляд пронизував душу, наче весняний легіт.

Ти повинен взяти на свої плечі хрест людства, – здавалося, м’яко промовляв до мене Спаситель, вона ж підставила мертві солодкі й пухкі уста для поцілунку…

Якась нестримна сила тягнула мене до неї, угору сходами, у м’який присмерк, що огортав її. Упавши перед нею на коліна, я стягнув каблучку і одягнув на її білий палець. Вона прийняла її спокійно, холодно, як і личить мармуровій статуї, прийняла, як богиня, як мрець, а я припав до її прекрасних ніг, вкриваючи їх поцілунками.

Потім я підвівся і простягнув руку за своєю обручкою. І тут сталося неймовірне, від чого завмерло моє серце і занімів розум: вона стулила долоню й не віддала мені персня.

Мене охопив жах, я відсахнувся і майже скотився сходами униз, та згодом опанував себе і мовив голосно: – Гра фантазії, чари місяця і нічого більше!

Склепіння зали повторило луною мої слова, але, як мені здалося, насмішкувато, не моїм голосом. Я знову піднявся до красуні. Вона, як і перед тим, простягала мені у своїй божественній зверхності розтулену білу долоню, а на її пальці я бачив свою золоту каблучку. І знову я спробував забрати її, але красуня, як і першого разу, стулила долоню. Коли ж я приклав силу, мармурова рука під моїми пальцями стиснулася в кулак. Жах пронизав мене до кісток.

Уже й не знаю, як я вибіг із зали та покинув замок. Притомність повернулася до мене щойно тоді, як крижаний вранішній вітер обпік мені щоки. Жінка-привид, здавалось, не переставала мене переслідувати. Я бачив її ніжно-рожеву у відсвіті ранкової зорі, вона пливла у хмарі понад ставком, а потім бачив, як її красиве біле тіло раз у раз з’являлося поміж темних смерек неподалік від мого обійстя. Відтоді вона не покидає мене ні уві сні, ні наяву, з розплющеними очима бачу її, як вона легко, наче місячний промінець, увіходить до кімнати і усміхається мені своїми білими мертвими очима.

Під час Манведової розповіді увійшов пан Конопка, хоч і тихо, проте зовсім не схожий на місячний промінець, і втупився поглядом у схвильовану Анелю. Раптом вона пронизливо закричала, і всі водночас помітили бідолашного молодика. Серед товариства не було жодного, хто б у ту муть не здригнувся.

– Та що це у вас за манери? – сердито запитала господиня дому. – Щоразу мусите усіх налякати!

– Не знаю, – відказав пан Конопка, тремтячи, як осикове листя. – Я й сам страшенно боюся.

– Ви боїтеся? – насміхалася Кордуля. – Чого б це?

– Від історії пана Вероського у мене на голові аж волосся дибки стало, – пролепетів Маврицій.

Старий пан видмухнув убік хмаринку сизого диму, міцніше натоптав пальцем тютюн у люльці і тоді мовив:

– Гарно розказана казка.

Анеля підвелася і вхопила Манведа за руку.

– Де ж каблучка, яку я вам подарувала? – спитала вона, і на її завжди ясне чоло набігла глибока тінь.

– У мене її немає.

– Невдалий жарт, – вигукнула Корделя.

– І справді, – додав її обожнювач.

– Які там жарти, – відповів Манвед. – Перстень у мармурового мерця.

Ніхто більше ані словом не згадав про ту історію, але настрій в усіх був уже зіпсутий, і Манвед поспішив геть. Я провів його до саней.

– Чи не пора уже тобі змінити свою поведінку? – мовив я.

– То й ти також вважаєш усе за вигадку? – відповів той ображено. – Добре, але кажу тобі, не хочу аби моя душа запропастилася через якогось демона в іпостасі Венери. Не дозволю собі, наче божевільному, закохатися у цю холодну мертву красуню, без серця, без мови, без очей, – і з тими словами він поїхав з подвір’я.

Повернувшись до будинку, я застав усіх присутніх неймовірно збудженими. Маврицій присягався, що не поїде додому сам, а ад’юнкт щось говорив менторським тоном про владу уяви над людиною; про почування пана Бардоського промовисто свідчила його довга файка, яка тихенько скімлила, ніби мале дитя. Нікому шматок не йшов до горла, неторканими лежали карти. Раптом господиня звела брови і глянула у вікно.

– Хто це там стоїть? – запитала вона ледве чутно. Усі водночас побачили білу постать, осяяну блідим місяцем.

– Це вона, – прошепотів Маврицій. – Вона шукає його.

– Хто? – перепитала Анеля, голос її від ревности аж тремтів.

– Мармурова жінка, хто ж іще? – відповів Маврицій. Він махнув рукою постаті, наче хотів сказати: той, кого ти шукаєш, пішов геть, далеко звідси. Але біла з’ява не рушила з місця.

– Мої пістолі, – видушив із себе пан Бардоський. – Я заладую замовлену кулю, і тоді побачимо… – він не докінчив речення, а схопив зі стіни свою рушницю і клацнув затвором.

– Поговоріть із нею, – благальне мовила Анеля.

– Пані, – почав Маврицій жалюгідно переляканим голосом, – його тут немає, він поїхав додому. Якщо ви не будете марнували часу, то зможете його наздогнати. Для вас це дрібниці. – Його зуби цокотіли. – Бачите, – казав він далі, уп’явшись у мою руку, – ця страшна жінка дише вогнем. Хіба не дивно?

– А ще дивніше, – засміявся старий пан, – що примара тримає в роті люльку і палить.

Він поволі підійшов до вікна, відчинив його, й усі побачили у яскравому веселому світлі того привида. З подвір’я долинув регіт.

Сніговик з великою головою стояв, наче морець, широко розставивши свої грубезні ноги.

Кучер та лакей, доклавши всіх своїх умінь, виліпили його зі снігу, а козачок запхав до його широкого рота свою припалену люльку. У кімнаті та надворі, де бешкетники поховалися під фірою, усі від полегші голосно сміялися. З’явився чай, знову пішли в рух карти, і ми чудово розважалися аж далеко за північ.

Наступного вечора Манвед прийшов до Бардоських з твердим наміром помиритися з Анелею. Його мрійний стан, що уже межував з душевним потьмаренням, здавалося, минув без сліду, у кожному його русі була поважність, рішучість та розкаяння. Він недовго зволікав з виправданнями. Коли увійшла Анеля, бліда й з потупленим поглядом, юнак рвучко ступив їй назустріч і глибоко вклонився.

– Моя люба панночко, – почав він тоном, що хапав за серце. – Я образив вас своїми загадковими балачками, на що ви зовсім не заслужили. Я сповна усвідомлюю свою провину і прошу мені вибачити.