Не раз він заходився з усілякими витівками, стягав з ліжок лляні простирадла, загортався в них і бродив по будинку, наче привид, зітхаючи та стогнучи, витягав з-під ковдри за ноги Валентія, котрий щиро молився, і спаленим корком малював сонним покоївкам вуса.

Неподалік від маєтку Манведа, на широкому пологому плато, самотньо стояв напівзруйнований замок Тартаків, про який серед народу ходили моторошні легенди.

Якось одного меланхолійного зимового вечора, коли сніг білими примарними пальцями стиха бився у вікно, вітер виводив у каміні сумовиті мелодії, а десь далеко завивав вовк, Анеля завела мову про замок.

– Чи ви вже чули, – почала вона, – що в руїнах хтось живе?

– Кому там жити у спустошених розбитих мурах, окрім воронів та сов, – дуже резолютно відказав пан Гусецький, як і пасує освіченому, знайомому з науками молодому чоловікові.

– І все ж, якщо вірити селянам, там хтось-таки мешкає, – наполягала пані Бардоська.

– Це правда, нагорі бачили старого сивого чоловіка, ніби каштеляна, – продовжувала Анеля. – Він одягнений так, як одягалися сотні років тому. Наші селяни твердять, що йому тисяча літ, а у великій чудово збереженій залі замку стоїть дивовижної краси мармурова жінка з мертвими білими очима. Деколи, уночі, вона оживає і гуляє похмурими коридорами у супроводі численних примар, і тоді чуються дивні голоси: дике виття, жалісний плач, солодкі манливі звуки…

– Ба, – буркнув ад’юнкт, – еолова арфа, хто ж того не знає…

– Хтозна, край цей населений духами, – мовив Манвед. – У селянських хатах порядкує домовик, і потайки допомагає доїти корів, замітає світлиці, миє посуд, чистить коней, а показується в образі крихітного чоловічка з довгою сивою бородою тільки тоді, коли має померти господар дому; на берегах ставків та річок у темних хащах гойдається на вітах дерев русалка, співає й сплітає зі свого волосся золоті сіті, якими вона ловить засліплених її чарами парубків, та ще золоту петлю, якою душить бідолашних; у зарослих зеленими чагарниками гірських урочищах живуть хоробрі й закохані мавки, високо на полонинах вони будують із золотих парканів чарівні загороди, кладуть над рвучкими потоками мости із перлів і танцюють на усіяних квітами лісових галявинах, викрадають уподобаних собі юнаків, зачаровують їх своїми пахучими заквітчаними кучерями, ніжними тілами, але у їхніх вродливих личках та блискучих очах не живе душа. Як зграї вовків мандрують мавки й русалки, яких в народі ще називають богиньками, лісами та горами – жахливе поріддя. Вони викрадають людських дітей, а в колисках залишають своїх потворних перевертнів, залоскочують до смерти старих чоловіків, а молодих після шлюбної ночі безжалісно душать. Серед людей живуть також відьми-ворожки, яким підвладні таємні сили природи, вони можуть позбавити зірок світла, а людей – здоров’я. Коли їхнє тіло спить, душа птахою вилітає з нього, часом осідлає чорного коцура і мчить до Києва, де високо над святим містом відьми збираються на свій сабаш. Зорі, що падають на землю, летавиці, прибирають тут, у нас, людського образу і стають вампірами, а ще є люди, які мають погане око, і душі дітей ночами блукають довкруги, благаючи охрестити їх… То чому ж би тут не водитися всякій нечисті й не існувати прекрасній жінці з холодного мармуру, чиє біле тіло опівночі наповнюється теплом життя?

– Ну і фантазер! – вигукнув пан Гусецький. – Хотілось би самому побачити, що там насправді діється з тим замком.

– Я можу повідати вам правду, любі панове, – промовив старий пан, коли панна Кордуля внесла чай, а маленькі рожеві ручки Анелі взяли на піаніно кілька акордів якоїсь сумної народної мелодії. Він почав розповідь, огорнувшись сизою хмарою диму.

– Правда полягає в тому, – повів він, – що у великій залі замку й справді стоїть чудова мармурова статуя жінки, небаченої краси жінки. Дехто каже, що предки родини Тартаковських разом з хресним походом йшли до Палестини визволяти Гріб Господній і привезли з Візантії скульптуру Венери, витвір рук якогось грецького митця.

Інші розповідають, що славна своєю красою та гріховодством дама з тієї родини звеліла одному італійському скульпторові увічнити себе, до того ж у костюмі, не підвладному моді, який ще до гріхопадіння носила у раю Єва. Це відбувалося десь у часи Бенвенуто Челліні, а прекрасною дамою була пані старостова Марина Тартаковська.

– Ось так воно, – мовив раптом чийсь глибокий м’який голос, наче з підземелля.

Усі аж підскочили, Анеля пронизливо заверещала і закрила обличчя руками, панна Кордуля випустила горня, яке впавши на підлогу, вибухнуло, мов граната, а зачеплений осколком песик люто загавкав.

– Прошу вибачення і падаю панству до ніг, – прожебонів Маврицій Конопка, який знову нечутно зайшов у своїх бальних мештах і тепер стояв посеред кімнати. – Портрет у людський зріст, – продовжував він стиха далі, – висить в одній з похмурих кімнат замку, стелю якої прикрашає велика фреска «Діана у купелі». Старостова одягнена у темний оксамит і має на голові польську шапочку з пучком чаплиного пір’я. Я бачив той портрет, старостова наче не зводила з мене очей. Мені здавалося, ніби шкіру мою натягнули на барабан.

– Може бути, – докинув слово ад’юнкт. – У Кракові зберігається чимало старих забутих актів, серед них і матеріали одного процесу з часу панування старостової Марини – свідчення про сваволю цієї вродливої вдови, яка правила в Тартакові, наче абсолютна монархиня. Одного разу її було звинувачено у вбивстві слуги, як виявилося згодом, шляхетного походження, і тоді до неї вирушила королівська комісія. Проте одного вигляду цієї чарівної жінки вистарчило, щоб обеззброїти суддів. Комісія ні з чим повернулася назад. Зараз же замок без господаря.

– Ого! – вигукнув пан Бардоський, зачудовано вийнявши з рота бурштиновий мундштук люльки. – А що сталося з вдовою останнього власника, красунею Зоєю Тартаковською?

– Останнім часом вона жила в Парижі, – відповів ад’юнкт. – Та недавно я чув, що вдова померла.

– Шкода, – промурмотів старий пан. – То була жінка того ж ґатунку, що й старостова Марина, тільки більше пасувала до нинішньої моди. Чудова жінка.

– Ну, ну, не надто віддавайся мріям, – пригрозила пані Бардоська.

Якийсь час ніхто не зронив слова, аж раптом Манвед зірвався зі свого місця й вигукнув:

– Я мушу туди піти!

– Куди?

– У примарний замок.

– Що це вам спало на думку? – спитала стара пані. – Там так моторошно, ви ж самі чули.

– Гадаю, якщо на це зважився пан Конопка, то й мені не забракне хоробрости, – наполягав Манвед, підкручуючи вуса.

– О! Він лише жартує, – прошепотіла Анеля.

– Я не жартую, моя панночко!

– Манведе, ви не підете до тієї мармурової жінки, – вигукнула Анеля вже з усієї сили, на яку була здатна.

– Піду, до того ж вночі. Хочу побачити, чи оживе холодна красуня.

– Манведе, – мовила Анеля м’яким, але дуже рішучим голосом. – Я забороняю вам туди йти.

– Пробачте, – пробурмотів упертюх, – але я змушений повестися негалантно і цього разу не послухатися.

Анеля довго не зводила з нього погляду, більше здивованого, аніж сердитого, потім відвернулася, її груди піднімалися, подих забило, а по щоках текли сльози.

Манвед взяв свою шапку, уклонився і вийшов. Невдовзі ми почули лускіт батога його кучера і дзеленчання дзвоників.

Анеля, хлипаючи, покинула кімнату.

Наступного ранку я відвідав Манведа з наміром налаштувати його на мирний лад, але він поводився ще впертіше, ніж напередодні ввечері.

– Усі вони тиранки, наші жінки, – вигукнув він сердито. – Тільки одні топчуть нас ногами, а інші – тиранять сльозами. Якщо поступлюся хоч раз, я пропав. Тепер я неодмінно відвідаю загадковий замок, негайно.

Він швидко одягнувся, звелів осідлати коня і попрощався зі мною на парадних сходах перед будинком.

– Отож ти справді їдеш туди? Цікаво, що з цього вийде?

– Мені також.

Ми кивнули один одному, й Манвед пришпорив коня, заскрипів сніг, блискучі крижинки порснули з-під кінських копит. Я дивився йому вслід, доки він зник у білому тумані.