– Агі на тебе, Мартине! Лихо нараяло тебе курити отсі бісові цигара, – розгукався Юрій. – Та я зроду не курив тих клятих скрутлів, за моїх часів не бувало такого.

Мартин вхопив кілька разів повітря повним ротом і залопотів:

– Де ж ви бачили, аби я курив? Не курив я.

– Як то не курив? А чого ж воно зайнялося?

– А Бог його святий знає. А не курив. Прошу подивитися – нема в мене ані одного цигара.

Юрій заклопотано засопів у вуса, а дяк скоса глянув на нього й похитав головою:

– О-ой, ще не раз нам той чорт, якого ви вигнали, капості наробить.

– А видите, тату, – додав свого Мартин, – через вас урвалося нам сватаннє.

Так вони й лишили Безручкого на місці, щоби не закрав хто залізо, а самі посідали на коней і поїхали домів верхи, неначе які високородні лицарі. Приїхали наші погорільці під вечір, зчудувалися всі слуги, тільки стара Феська зраділа так, як би то до неї заїхали свати…

– От і вези ту старого кавалєра свататися! Висватати не висватаєш, а тільки попалишся, – заговорив старий Юрій, ступаючи на поріг до хати.

Настала осінь. На другої Пречистої був у Негівцях празник. Душа цілого празнику в пекарні була стара Феська Бараниха, панотцева ґаздиня. Уже десять літ служила вірно Юрію. Не молода по віку, а баба недалеко шістдесяти, але очі світили у неї ще досить живим світлом і швендалася вона, як на веретені.

До панотця з’їхалося чимало гостей. А серед них і шляхетна панночка Вероніка. Тут таки й шепнули Юрію, що варто аби син його до панночки позалицявся, бо хоч вона й немолода, а тепла.

Панночка мала яких трийцять шість років.

В алькирику наклав Юрій синові, що мож у голову.

Горнеться сердешний Мартин до любої Вероніки, хоч на перше око не припала йому до вподоби. Біда тільки, що не звинний. Лишень що хотів заговорити яке солодке слово, на нещастя, закрутило щось у носі, як не чхне, аж вікна задзвеніли.

Вероніка аж стряслася ціла. Юрій аж почервонів і, приступивши нишком ід синові, шепнув:

– Мартине! Не чхай так, Бога ради, бо вичхаєш панну Вероніку геть із хати.

– Агі, – відшепнув Мартин, – як не чхнути, коли закрутило?

Ніхто настільки, як старі панни, не мають дратівливі нерви. Відколи жила Вероніка, то не чула подібного чхання.

А як позасідали кругом столу гості, один зі сватів, що привіз панну Вероніку, шепнув Мартинові:

– Паничу, сядьте крихту коло панночки.

Мартин і справді послухав доброї ради. Але сів на лаву так незручно, що тільки затріскотіло – лава перекинулась, наляканий Мартин вхопився за свою сусідку та й попадали обоє. Потягнули за собою й два тарельці з голубцями і якраз на ясну шовкову сукню панни Вероніки. Панна тільки скрикнула пронизливим голосом, неначе летіла в пропасть і зомліла від страху, побіліла, ні зворухнеться.

Старий Юрій лиш головою похитував:

– Нехай би хто подивився на таке! Не пора тобі, Мартине, засідати побіч панночки.

І хто би засумнівався, що без чортяки й тут не обійшлося?

Нема гіршої біди для попа, як зайти собі в напасть із яким-небудь дідичем. Був на тоді паном у Негівці граф Конарський, молодий та норовистий. З отцем і дідом теперішнього власника довколишніх сіл Юрій жив у згоді, бо вони були чесні пани, не дали нікому ні злого слова. Але молодий граф мав на панотця зуба, бо той ніколи перед ним голови не схиляв. Та до того ще й один із двораків доніс графові, що Юрій не поважає його за те, що циндрить батьківське добро і гуляє та що здалося б і молодому графові чорта вигнати.

– Нажену ж я старому чорта, що не побачить Петрової днини, – розгнівався граф. – Сей час розібрати пасіку!..

Небавком і сам пан граф допав осідланого коня і на чолі бутних двораків гайда руйнувати попову пасіку.

Було то з кінцем місяця квітня. По садах, по гаях, по лісах порозцвіталися дерева, та стільки запаху й красоти в Божому світі, що тільки веселись та любуйся, чоловіче. Прибрав Господь святу землицю так гарно, що тільки величайте та й кохайте її, люди.

Наш Юрій кохався дуже в бджолах і не раз пересиджував цілий день у пасіці. Як почув він, що граф заповзявся зруйнувати його пасіку, то сів на коня і пігнав свою пасіку рятувати, а за ним його челядь. Та поки приспіли на місце, то із пасіки лишилися тільки самі стовпи, а коло них увивалися двораки із сокирами. Аж волосся рвав старий Юрій од гніву, побачивши оттаке діло.

– Про що занапастив мене, пане графе?

– Не тобі йму оправдатися, старий попе. Тікай скоро, коли не хочеш розсипатися.

– Бог судити тебе буде за мою кривду.

На таку перепалку панотцева юрба кинулася на двораків, а двораки на них.

– Ти наважився мене, графа, ганьбити? – скрикнув молодий дідич й напер конем на старого.

Відскочив назад кінь Юрія, не встиг старовина вдержатися на коні, а впав коміть головою на землю.

Перепудився пан граф на таке, зіскочив із коня та давай рятувати старого, уже каючись свого учинку. Декотрі, що вже на добре посмикалися за чуби, поопускали руки. Затих той галас, такий страх позатикав усім губи, неначе Бог заявив чудо. Розкаяний пан граф припав на коліна ід панотцеві, що упав на якийсь пень, потовк собі цілий лівий бік од серця й лежав крайно без духа. Сподвигнув граф старенького, злаявся на слуги та післав до двора по коні та по бричку.

Й хто б не розкаявся таким випадком! Сам вік спонукує праведну людину шанувати старість. А се ж мало що на смерть не забився старий, на вісімдесятім року панотець, священна особа. Гріх, кажуть, покласти руку на священика: заворушилось сумліннє в пана графа.

Не багато потреба до смерти кожному чоловікові, а найменше старому. Тиждень уже, як не здвигається Юрій з постелі. Упавши з коня, потовкся справді тяжко, но ще більше переточила корінь життя його згризота. Скільки перевікував, а такої ганьби та кривди не дізнав ніколи. Така неправедна вражда пана графа роздерла старе, тепле його серце глибоко, бо й він був шляхоцького роду. Не стільки про здоровля, як про честь дбають старі люди. Хоч як наглядав пан граф коло старого, щоби подобрити лихо, зазивав лікарів навіть зо Львова; не подобріло, бо серце не скоро та не легко дасть загоїтися. Приспіла нашому панотцеві послідня, крайна година.

Поховали Юрія славно, величаво. Не лиш негівщани проводжали тіло пам’ятного душпастира свого в святу землю, а назбиралося тьма народа зо всіх сіл сусідніх. Зверх п’ятдесять літ попував він і був знайомий кожному од маленької дитини до найстаршого чоловіка. Не було такої людини, що не зазнала би ласки Божої, підклавши голову під Євангелиє, коли Юрій читав службу. Хто найбільше заводив й жалував, то неговецькі; не було поміж ними ні одного, котрого не охрестив би, або не звінчав; старі дітьми його затямили, а молодим повиділося, будьто би старому їх панотцеві не вмирати ніколи.

Тиждень минав од похорону. Саме в той день, коли вмер Юрій, стояли вночі вартівники на сторожі коло церкви. Ніч була місячна, ясна, така погідна, що жаль очей прижмурити. Десь так коло опівночи заблисло світло зо всіх вікон од церкви. Вартівники, що загадалися були про старого небіжчика-попа, подубіли таки зі страху під церквою. Скоро день рознеслися чутки по всім селі: опівночи правив небіжчик-піп в церкві службу Божу, а мерців найшла повна церков. На чім світ клялися вартівники про те, що виділи та й чули.

Деяким показувався Юрій під лісом, на місці, де стояла його пасіка, в саме полудне. Довго ходили про него поговорки в народі, ще й нині нагадують, а чи кому являється, не знаю. Говорили також про графа Конарського, як од сеї хвилі крайно збожеволів, розпутав усе майно та й молодим ще помер марно у Варшаві.

Не чувати натепер, аби хто їхав до Неговець святити воду; тільки бзини там що мож багато: росте вона, як росла давніше…

Леопольд фон Захер-Мазох