– Заспокойтеся!

І заспокоїлись ходаки, і зраділи‚ і розвеселились. І була велика радість у містечку, і всі очікували скорого і чудесного порятунку. І він не забарився. Поїхав наш пречудесний реб до московського генерала і просив його вивести військо своє із хат єдиновірців наших і поставити в хати гоїв. І не зглянувся генерал на делікатне прохання нашого преславного заступника, і повернувся до нього спиною, і сказав своїм прислужникам:

– Виженіть цього пархатого жида!

Вай-вай!.. Так учинити з ребом Лейб-Суресом!.. І повернувся тоді наш дивний реб до московського генерала, і підняв голову догори, і сказав: «Пс-с!» І вийшов. І коли він вийшов, плюнув на землю і розтер ногою свій плювок. І з’явилося сонце, і послало свій промінь на плювок ребе, і висушило його. І здійнявся вихор, і розметав порох із плювка ребе по всьому містечку, і посипався порох на москалів, на всіх, від старшого до молодшого. І наслав реб з тим порохом хворобу на москалів. І через невеликий час вийшли москалі з наших хат і почали жити між гоями. І жителі того склали дяку найсвятішому Лейб-Суресу за порятунок від москалів. І не прийняв дивний реб речової подяки, і звелів роздати її бідним єдиновірцям нашим і сказав:

– Звеличте Бога Вишнього, Бога Ізраїлю, бо Він, а не я, творить чудеса.

Вай-вай, які слова!.. Реб був великий і скромний Божий угодник!.. І була йому дивна шаноба. Реб став ходаком за більшу частину народу нашого. І це було так.

Всюди зміряються на бідних єдиновірців наших, і всюди їх упосліджують, і скрізь їх турляють. І це мусить так бути: не зживаються тьма із світом, і зло з добром, і дурість з розумом.

І жив у той час в Австрії кесар. І зненавидів він гебреїв, і розпочав він утиски проти бідних єдиновірців наших. І видав кесар розказ бути всім гебреям з прізвищами. І пішли з тих часів Штерни і Штейни, Берґи і Кранци, Ванштейни і Бронштейни, Розенберґи і Мандельберґи, і були інші прізвища й прізвиська. І видав цей розказ кесар для страшного діла: і це було для перепису. І він був для жахливої справи: кесар видав розказ наших до війська! І був у народі нашому голосній плач, великий стогін, страхітлива скорбота і страшний жах. І плакали, і ридали, і волали старі і малі, юнаки і дівчата, отроки і отроковиці, вся чоловіча стать і жіноча. І наклали наші піст на всіх, і моління, і милостині. І збиралися в школи, і молилися, і жалілися Богу Ізраїлю про помилування і порятунок. І стали князі народу нашого на захист прав наших, і радилися, і розіслали листи в усі країни й кінці, де проживає народ наш, і запросили всіх для обговорення становища нашого. І повстали всі кагали, і збиралися, і обговорювали, і говорили, і виробляли плани для відвернення біди від народу нашого. І висловлювалося багато думок, і багато планів, і різноманітні засоби. Але ніхто не міг переконати того кесаря, щоб відмінив свій жахливий розказ. І знову був плач і зойк, що в народу нашого був скромний, але дивний захисник, найсвятіший реб Лейб-Сурес, і не підозрювали, що близько день покари за жалі народу нашого.

І було: настала п’ятниця, переддень святого сабашу. І почали готуватися всі до зустрічі, прийняття великого дня. І затопили господині печі, і почали варити й пекти сабашні страви: і суп, і рибу, і м’ясо, і компот, і гугель. І припинили мужчини всі справи свої і пішли в лазні. І очищені жінки пішли в мікви, щоб бути геть чистими і бажаними своїми чоловіками. І повдягалися діти, хлопчики й дівчатка, в ошатні строї, і повбігали на вулицю. І почали виймати жінки і дівчата дорогоцінні убрання, – перли і діаманти, шовк і оксамит, золото й срібло із скринь і готувати для вдягання. І всі, хто давав гроші на проценти, підрахували свій зиск і прибутки свої і звеличили Бога Вишнього, Бога Ізраїлю, який дає нам гоїв – боржників для примноження багатств наших. І хилилося вже сонце до заходу, і золотило більшу половину неба, і більшу частину містечка, і хати наші, і дахи, і вікна. І падало проміння на столи, і на застелені скатертини, і на поставлені на них свічники з сабашевими свічками. І радувалися вже діти, і гукали:

– Сабаш близько, близько дивний день, що несе нам рибу, і м’ясо, і цимес, і гугель!

І тішилися всі дівчата, оглядаючи свої убори і прикраси свої. І раділи всі молодята, і солодко поглядали на пишно підбиті «бебехи», і з нетерпінням очікували сабашевої вечері і солодкого сну. І всі веселилися й радувалися, і всі тріумфували і казали:

– Сабаш, сабаш! Прекрасна й благословенна субота!

І веселився, і радувався наш дивний заступник, найсвятіший реб Лейб-Сурес, бо він готувався до великої справи, захисту народу нашого. І це було так.

Покликав реб до себе додому балагулу Волька і сказав:

– Іди й запрягай коней, бо ми поїдемо.

І відказував Волько:

– Реб, сабаш близько!

– До сабашу будемо назад, – сказав реб і почав вдягатися у святковий одяг.

І вбрався реб у довгий, блиском своїм подібний до найблискучішої вакси, шовковий капот і підперезався поясом, і вдягнув свої тонкі ноги в довгі панчохи, і поклав на голову свою нову оксамитову ярмулку, і поверх неї велику хутряну шапку, і на ступні свої нові пантофлі, і підкрутив свої довгі пейси, і пригладив свою бороду, і сів, і чекає приїзду Волька. І через якийсь час загримотіло і затріщало, застукало і загрюкотіло. І це їхав Волько на своїх чотирьох конях і в своїй величній буді. І були ті коні: один буланий, а другий красний, і третій рудий, а четвертий сивий; і першому, і другому було по десять з половиною років, а третьому і четвертому по п’ятнадцять років; і були ті коні – спокійні коні, бо ніколи не бігали прудко, а ступали повільно й поважно. І була та буда знаменита буда, бо вона служила Волькові протягом довгих років, і протягом стількох же років служила батьку Волька, і стільки ж років дідові його. І був на буді полотняний намет від задніх коліс до передніх, і було в буді чимало сіна і соломи, і різної м’якої потерті. І під’їхав Волько до хати ребе Лейб-Суреса, і зупинився. І вийшов реб, і сів у буду, і сказав:

– Їдь!

І махнув Волько батогом, і крикнув: «Вйо, вйо!» І заколихалася буда, і затріщала, і загриміла, і покотилася. І за короткий відтинок часу виїхали реб і Волько за саме містечко, в поле. І щойно виїхали вони, почув Волько тихий голос ребе:

– Вольку! Повернися до мене обличчям, і сиди сумирно, і не дивися ні праворуч, ні ліворуч.

Повернувся Волько, і сидів сумирно, і не дивився ні праворуч, ні ліворуч. І через короткий час знову почув Волько голос ребе:

– Повернися до коней і зупини їх.

Повернувся Волько, і сказав коням, щоб вони стали, і вони зупинилися. І зійшов Волько із сидіння свого, і допоміг ребе вийти із буди. І коли допоміг, тоді роззирнувся довкола себе, і страшенно злякався, і був охоплений великим тремтінням, бо уздрів себе Волько у великому і дивовижному місті, серед великого майдану, і довкола себе невідомо яких людей, що розмовляли дивною мовою. І зблід Волько, і затрусився, і затремтів. І сказав йому реб:

– Не бійся і паси своїх коней.

І заспокоївся Волько, і почав роззиратися довкола себе. І бачив він, що реб пішов, і йшов, і підійшов до великого будинку, і ввійшов до нього, і був там, і через короткий час вийшов з нього, і підійшов реб до Волька, і сказав:

– Допоможи мені сісти.

І коли сів реб, тоді сів Волько, і гукнув: «Вйо! вйо! вйо!» І поїхали. І щойно поїхали, як почув Волько наказ:

– Повернися до мене.

І не встиг Волько обернутися, як побачив, що коні стали, і відчув, що вони приїхали в містечко своє. І це було так: вони приїхали в містечко прямо до хати ребе Лейб-Суреса. І було ще: до сабашу встигнув Волько розпрягти своїх коней, і поставити свою буду, і вимити кінці своїх пальців, і одягнутися в святковий одяг, і завчасу прийти до школи, і зайняти своє спадкове місце, і розкрити книгу, і почати молитву. Але не міг Волько молитися, бо вражений був дивною поїздкою, і дивним видінням химерного міста, і незвичайним сяйвом обличчя найсвятішого ребе Лейб-Суреса. І минув тиждень, і настала п’ятниця, і знову поїхав реб у невідоме місто, і був у великому будинку. І третьої п’ятниці їздив так, як першої й другої. І звикнув уже Волько до невідомого міста, і призвичаївся до дивної поїздки своєї, і не відчував уже страху, і‚ посміливішавши, зробився допитливим. Певна річ, єврейська голова! І купив Волько в чудовому місті люлечку і цибушок, і привіз додому, і показав своє придбання. І було в містечку хвилювання і радощі, бо по люлечці і цибушку дізналися і збагнули, що реб був в австрійському місті Відні. І розлетілася звістка про це по всіх містах і містечках, корчмах, між усім народом нашим. І була велика радість між усіма єдиновірцями, бо рабини казали і проголошували: