— Можливо, вона потребує приватності, — висловила припущення Емма. — Повернімося до неї спинами.

Ми так і зробили, ставши колом навкруг пташини.

— Тепер можна, пані Сапсан, — сказала Оливія. — Вже ніхто не дивиться.

Через хвилину Г’ю краєм ока зиркнув у коло.

— Ні, вона й досі пташка.

— Може, вона надто втомилася й змерзла, — сказала Клер, і більшість з присутніх погодилася з такою аргументацією. Тож ми вирішили, що повернемося до будинку, полікуємо Міларда тими припасами, які він мав, і з надією чекатимемо, що, відпочивши і набравшись сил, директорка та її контур повернуться до норми.

Розділ одинадцятий

Засмучено поопускавши голови, ми рушили один за одним крутою стежиною через кряж, наче підрозділ вимотаних у жорстоких боях ветеранів; Бронвін несла Міларда, а пані Сапсан зручно вмостилася у схожій на гніздо копиці волосся на голові у Фіони. Місцевість довкола була подовбана димучими воронками від розривів бомб, повсюди валялися величезні урвища вивернутої землі, наче тут порився якийсь велетенський собака. Ми думали про те, що чекало нас в будинку, але ніхто не наважувався сказати про це вголос.

Відповідь на це запитання ми дістали, навіть не вийшовши з лісу. Єнох зачепився за щось носаком свого черевика і нахилився подивитися. То був шматок обвугленої цеглини.

Вибухнула паніка. Діти щодуху кинулися стежиною до будинку. Коли вони вибігли на галявину, то менші розплакалися. Усе було в диму. Бомба не застигла на кінчику пальця Адама, як зазвичай, а розчахнула його навпіл і вибухнула. Задній ріг будинку перетворився на похилу задимлену руїну. У двох обвуглених вигорілих кімнатах і досі палахкотіли невеличкі острівці полум’я. Там, де колись був Адам, утворилася свіжа воронка, в якій могла сховатися доросла людина, стоячи на повен зріст. Тепер було легко уявити, який вигляд матиме ця місцина невдовзі: це буде ота сумна й занапащена руїна, яку я віднайшов кілька тижнів тому. Будинок кошмарів.

Пані Сапсан зістрибнула з голови Фіони і забігала по обсмаленій траві, пронизливо й тривожно скрикуючи.

— Директорко, що сталося? — спитала її Оливка. — Чому не відбулося перетворення?

Та пані Сапсан тільки й могла, що пронизливо скрикувати у відповідь. Здавалося, вона була не менш розгублена й перелякана, ніж ми.

— Будь ласка, перевтільтеся! — благально скрикнула Клер, опускаючись перед нею на коліна.

Пані Сапсан замахала крилами і застрибала, докладаючи зусиль, та не змогла змінити подоба. Діти стривожено скупчилися довкола неї.

— Щось тут не так, — сказала Емма. — Якби вона могла знову перетворитися на людину, то вже давно б це зробила.

— Мабуть, саме через це і змістився контур, — припустив Єнох. — Пам’ятаєте оту стару історію про пані Боривітер, коли вона впала з велосипеда на дорозі? Вона вдарилася головою і цілий тиждень залишалася пташкою боривітер. І саме тоді її контур змістився.

— А який стосунок має це до пані Сапсан?

Єнох зітхнув:

— Може, вона лише вдарилася головою, дістала струс мозку, і нам доведеться почекати тиждень, поки вона прийде до тями.

— Вантажівка, що мчить як скажена, то одне, — сказала Емма, а зазнати жорстокого поводження з боку витворів — то зовсім інше. Звідки нам знати, що той виродок скоїв з пані Сапсан, перш ніж ми врятували її?

— Кажеш, витвори? То він був не один?

— Так, не один. Пані Шилодзьобку забрали з собою витвори, — сказав я.

— А звідки тобі це відомо? — суворо спитав Єнох.

— Та вони ж співпрацювали з Голаном, хіба ж ні? Він саме їх дожидався тут! До того ж, я бачив очі того, котрий у нас стріляв. Тут не може бути сумнівів.

— Тоді пані Шилодзьобка вже мертва, однозначно, — сказав Г’ю. — Вони неодмінно її уб’ють.

— Може й ні, — відповів я. — Принаймні, не відразу.

— Якщо я й знаю щось про витворів напевне, так це те, що вони убивають дивних людей, — сказав Єнох. — У них природа така. Це те, заради чого вони живуть.

— Та ні, можливо, Джейкоб має рацію, — сказала Емма. — Незадовго до смерті отой витвір сказав нам, чому вони викрадають так багато імбрин. Вони хочуть змусити їх повторити ту саму реакцію, внаслідок якої і з’явилися порожняки, — тільки у більших масштабах. Набагато більших.

Хтось охнув, і всі позамовкали. Я озирнувся і побачив пані Сапсан, яка сиділа на краєчку Адамової воронки, самотня й нещасна.

— Ми мусимо зупинити їх, — сказав Г’ю. Мусимо дізнатися, куди вони звозять імбрин.

— Як зупинити? — спитався Єнох. — Кинутися навздогін за субмариною?

Хтось позаду мене гучно прокашлявся, ми повернулися і побачили Горація, що сидів, схрестивши ноги, на землі.

— Я знаю, куди вони прямують, — тихо мовив він.

— Що ти хочеш сказати — я знаю? Звідкіля ти це знаєш?

— Яка різниця «звідкіля», найголовніше те, що він знає, — відказала Емма.

— Куди вони везуть її, Горацію?

Він похитав головою.

— Я не знаю, як зветься це місце, — відповів він. — Але я побачив його.

— Тоді намалюй його, — попросив я.

Горацій на мить замислився, а потім неквапливо й незграбно підвівся. Схожий у своєму порваному костюмі на бродячого проповідника, він пошкандибав до горілої купи, що висипалася з тріщини у стіні будинку, нахилився і набрав жменю обвуглених цурпалків. А потім розмашисто щось намалював на тріснутій стіні.

Ми зібралися довкола, щоби подивитися. Горацій малював шерегу вертикальних смуг, що мали на горі тоненькі петлі, схожі на колючий дріт. З одного боку дроту був густий темний ліс. На землі лежав сніг, зображений чорним кольором. І все.

Скінчивши малюнок, Горацій невпевнено позадкував, сів з розмаху на траву, і в його очах з’явився похмурий відсторонений вираз. Емма лагідно поклала руку йому на плече і спитала.

— Горацію, а що ще ти знаєш про це місце?

— Воно десь у холодних краях.

Бронвін підійшла до рисунку й уважно вдивилася в закарлючки, зроблені Горацієм.

— Як на мене, то це схоже на в’язницю, — резюмувала вона.

Оливія поглянула на неї.

— То як? — несміливо спитала вона тремтячим голосом. — Коли вирушаємо?

— Куди вирушаємо? — сказав Єнох, драматичним жестом піднімаючи руки. — Та це ж лише закарлючки, і не більше!

— Але ж вони десь реально існують! — заперечила Емма, глянувши на нього впритул.

— Ми ж не можемо отак от податися до якогось засніженого місця і шукати там в’язницю.

— І тут ми не можемо залишатися. Погляньте на директорку. Нам певний час добре тут жилося, але все має свій кінець.

Єнох та Емма ще трохи посперечалися в такому ж дусі. І у кожного з них знайшлися свої прихильники й супротивники. Єнох доводив, що вони надто довго були відірвані від світу, що коли вони підуть з острова, то загинуть у вирі війни або у пащеках порожняків, тому краще вже спробувати жити тут, бо, принаймні, вони вже призвичаїлися до місцевості та її мешканців. Інша група наполягала на тому, що війна та порожняки уже прийшли до них і вони не мають вибору. Порожняки та витвори неодмінно повернуться за пані Сапсан, але в значно більшій кількості. Та й із самою пані Сапсан також виникла велика проблема.

— Ми знайдемо іншу імбирну, — сказала Емма. — Якщо хтось і зможе допомогти нашій директорці, то це одна з її подруг.

— Але як бути, коли й решта контурів зазнали зсуву? — спитав Г’ю. — Що, як всіх імбрин уже викрали?

— Такий хід думок є хибним. Не може бути, щоб хоча б декілька з них не залишилося.

— Емма має рацію, — мовив Мілард, лягаючи на землю і кладучи під голову уламок цеглини замість подушки. — Якщо альтернатива полягає в тім, щоби нічого не робити, а лише чекати і сподіватися: що тут ніколи не буде потвор, що директорка видужає, — то, як на мене, це ніяка альтернатива.

Незгодних таки пристидили й умовили погодитися. Будинок вони покинуть. Особисті речі зберуть, а в гавані для потреб загалу реквізують кілька човнів, і вранці всі подадуться геть із острова.