Я потягнув її до маяка, але вона була, мов камінь, що занурював мене на дно.

— Пливи! — заволав я. — Пливи, інакше ми потонемо!

І раптом я побачив його: слабеньке, ледь помітне мерехтіння червоного світла. Воно було поруч, на невеликій глибині під водою. Спершу я не сказав нічого, боячись, що то мені ввижається, але вогник блимнув вдруге.

Емма заверещала і загукала. Схоже, клітка опустилася на ще один потонулий корабель, інакше чому вона залишалася на такій малій глибині? І мені хотілося вірити, що пташки й досі живі, бо клітка лишень ось-ось потонула.

Ми попливли до клітки, готуючись пірнути за нею, хоча я й гадки не мав, де для цього взяти сил, бо їх майже не лишилося. І раптом вона якимось дивовижним чином сама піднялася до нас.

— Що відбувається? — скрикнув я. — Це що — потонулий корабель?

— Не може бути. Тут немає ніякого корабля.

— Тоді що ж це в біса таке?!

Мені здалося, що на поверхню ось-ось вирине кит, великий, довгий і сірий. А може, то якийсь корабель-привид, що піднімається зі своєї морської могили? І в цю мить потужна напливна хвиля піднялася з глибин і відкинула нас геть. Ми відчайдушно замахали руками й ногами, намагаючись втриматися проти неї, але мали у цій боротьбі не більше шансів, ніж цурпалки проти прибою. Раптом щось гупнуло знизу об наші ноги — і ми піднялися разом із якоюсь величезною істотою, опинившись у неї на спині.

Вона показалася з води позаду нас: вона сичала і брязкала, мов якась гігантська механічна потвора. Нас вхопив пінистий потік води, що стікав навсібіч донизу, і вдарив нас об якісь металеві ґрати; ми відчайдушно вчепилися в них, щоби нас не змило у море. Вдивляючись крізь бризки солоної води, я помітив, що клітка тепер поміж двох предметів, схожих на плавники, що стриміли у потвори зі спини: один більший, другий — менший. Раптом нас накрив промінь маяка, і у його світлі я побачив, що то не плавники, а конічна надбудова і велика гармата, прикріплена болтами до корпусу. Ми їхали верхи не на морській потворі, не на кораблеві-привиді і не на киті. Це був…

— Підводний човен! — заволав я. Те, що він сплив під нашими ногами, не було випадковим збігом обставин. Напевне, саме на нього чекав Голан.

Емма вже щодуху бігла до клітки, і під її ногами гойдалася палуба. Я насилу зіп’явся на ноги. Коли я кинувся бігти, палубу накрила хвиля і збила з ніг нас обох.

Я почув крик, озирнувся і побачив, як із люка нагорі конічної башти показався чоловік у сірій уніформі і націлив на нас пістолет.

Посипалися кулі, брязкаючи об металевий корпус човна. Клітка була надто далеко, і ми неминуче перетворилися б на решето, перш ніж до неї добралися б, але я побачив, що Емма сподівалася таки встигнути добігти до клітки будь-що.

Я рвонув за нею, наздогнав, і ми разом попадали у воду.

Темна вода зімкнулася над нашими головами. Кулі шукали нас і у воді, залишаючи за собою ниточки маленьких повітряних бульбашок.

Коли ми знову виринули на поверхню, Емма вхопила мене і закричала:

— Навіщо ти це зробив! Я майже дісталася до них!

— Іще трохи — і він убив би тебе! — відказав я, вириваючись з її хватки, і раптом зрозумів: вона навіть не побачила того чоловіка, бо була суцільно зосереджена на клітці. Тож я показав їй на типа, який йшов палубою до клітки. Він підняв її і струсонув. Дверцята клітки відвиснули й розкрилися, мені здалося, що я побачив всередині якийсь рух, і це дало мені надію. Та нас знову накрив промінь маяка, і в його яскравому світлі я побачив обличчя стрілка — його задоволений вишкір і бездонні білуваті очі без зіниць. То був витвір, як і Голан.

Він засунув руку в клітку і витягнув звідти одну промоклу пташку. З башти йому свиснув матрос, і витвір побіг до люка з пташиною в руці.

Човен знову засичав і забряжчав. Вода довкола нас спінилася, немов закипаючи.

— Пливімо геть, бо він засмокче нас на глибину! — крикнув я Еммі. Та вона не чула мене, прикипівши поглядом до ділянки темної води біля корми судна.

Іще мить — і вона вже пливла туди. Я спробував її зупинити, але вона різко відштовхнула мене. І раптом крізь завивання і сичання човна я почув його — пронизливий закличний крик. То була пані Сапсан!

Ми знайшли її — вона підскакувала на хвилях, з останніх сил тримаючи голову над водою, била одним крилом і ледь ворушила другим — схоже, зламаним. Емма витягнула її. Я знову заволав, що нам треба вшиватися якомога швидше.

І ми, зібравши залишки сил, попливли геть. Позаду нас вже утворювався вир, засмоктуючи всю воду, витіснену човном. Море немов ковтало саме себе і намагалося заковтнути й нас, але тепер із нами був верескливий символ нашої перемоги, принаймні, часткової перемоги, і він давав нам силу протистояти неприродно сильній течії. Невдовзі ми почули, як нас гукає Бронвін; через мить нам на допомогу прийшла, продираючись крізь хвилі, наша подруга-силачка і витягнула нас до безпечного місця.

Ми лежали на каменистому березі під посірілим небом, знесилено хапали ротами повітря і тремтіли від холоду й перенапруження. Мілард та Бронвін мали до нас тисячі запитань, та ми не мали сил відповісти на них. Вони бачили, як з маяка зверзлося тіло Голана, як спливла і занурилася субмарина, як з води з’явилася пані Сапсан, але без пані Шилодзьобки, і тому все й так зрозуміли. Вони обнімали нас доти, доки ми не кинули тремтіти, а Бронвін засунула пані Сапсан собі під сорочку, щоб зігріти її. Оклигавши, ми дістали каное Емми і попливли назад до берега.

Коли ми наближалися, всі діти повиходили на мілину, щоби нас зустріти.

— Ми чули постріли!

— Що то був за човен? Такий дивний!

— А де пані Сапсан?

Ми вибралися з каное, Бронвін підняла свою сорочку і показала пташку, яка там зручно вмостилася. Діти скупчилися довкола, а пані Сапсан підняла дзьоба і каркнула, мовляв, я стомлена, але жива. Всі радісно загукали.

— Молодці! — вигукнув Г’ю.

Оливка станцювала джиґу, приспівуючи:

— Пташка, пташка, пташка! Джейк та Емма врятували Пташку!

Та веселощі швидко скінчилися. Бо всі швидко помітили відсутність пані Шилодзьобки та небезпечний стан Міларда. Джгут був тугий, але хлопець втратив багато крові і тому слабнув на очах. Єнох дав йому свій плащ, а Фіона — вовняного капелюха.

— Ми відведемо тебе до лікаря у місто, — сказала Емма.

— Дурниці, — відказав Мілард. — Той чоловік жодного разу в житті не бачив невидимого хлопця, а коли побачить, то розгубиться і не знатиме, що зі мною робити. Він або лікуватиме не ту кінцівку, або забіжить геть, верещачи від страху.

— Та то не страшно, що він забіжить від страху, — запевнила його Емма. — Коли контур переналадиться, то лікар нічого не пам’ятатиме.

— Озирніться. Контур мав переналадитися ще годину тому.

Мілард мав рацію: в небі вже не гуділи літаки, бій скінчився, але клуби диму від бомбових розривів і досі піднімалися догори, змішуючись з хмарами.

— Це недобре, — зазначив Єнох, і всі притихли.

— У всякому разі, — сказав Мілард, — я маю в будинку все, що мені потрібно. Мені треба хильнути ковток настойки опію і протерти рану спиртом. Слава Богу, куля пройшла навиліт і не зачепила кістку. За три дні я буду як огірочок.

— Але у тебе й досі кров іде, — зауважила Бронвін, вказавши на червоні краплини, що падали на пісок позаду нього.

— Тоді затягни тугіше джгута, чорт забирай!

Вона так і зробила, та Мілард зойкнув так, що всі аж зіщулилися від страху, а потім зомлів, але Бронвін вчасно підхопила його на руки.

— З ним все гаразд? — спитала Клер.

— Просто знепритомнів, і все, — відповів Єнох. — Він не в такому задовільному стані, як намагається вдати.

— І що ж нам тепер робити?

— Спитати пані Сапсан, — запропонувала Оливія.

— Правильно. Постав її додолу, щоби вона знову перетворилася на людину, — сказав Єнох. — Доки вона пташка, вона нічого не зможе нам сказати.

Тож Бронвін поставила пані Сапсан на сухий пісок, а ми відійшли і почекали. Пані Сапсан кілька разів підстрибнула, змахнула неушкодженим крилом, а потім схилила вкриту перами голову, кліпнула на нас оком — і все. Вона залишилася пташкою.