Хтось смикнув мене за сорочку — піднімаймося, мовляв. Я повільно підтягнувся догори, чіпляючись за східці. Бронвін, Емма та я обережно виринули на поверхню, щоби трохи подихати і переговорити, а тим часом Мілард залишився у безпеці на глибині кількох футів із дихальною трубкою у своєму повному розпорядженні.

Ми говорили пошепки, не зводячи очей з маяка.

— Ми не можемо більше тут залишатися, — сказала Емма. — Мілард помре від втрати крові.

— Щоби дотягнути його до берега, нам знадобиться хвилин двадцять, не менше, — зауважив я. — З таким самим успіхом він може померти в дорозі.

— Я не знаю, що ще ми можемо зробити!

— Маяк поруч, — сказала Бронвін. — Туди ми його й потягнемо.

— Тоді Голан зробить так, що ми всі повмираємо від втрати крові! — сказав я.

— Ні, не зробить, — заперечила Бронвін.

— Чому не зробить? Ти що, куленепробивна?

— Можливо, — загадково відповіла Бронвін і, увібравши повні легені повітря, зникла у трюмі.

— Це вона про що? — поцікавився я.

На обличчі Емми з’явилася тривога.

— Гадки не маю. Але що б це не було, їй слід поспішати. — Я поглянув униз, сподіваючись побачити, що робить Бронвін, та натомість побачив на східцях Міларда в оточенні допитливих рибок-ліхтариків. Раптом я відчув, як корпус завібрував під моїми ногами, і через кілька секунд на поверхню виринула Бронвін, тримаючи в руках прямокутний лист металу розміром шість на чотири фути з маленьким вклепаним ілюмінатором нагорі. Вона зірвала двері вантажного трюму із завіс.

— Ну і що ти з цим збираєшся робити? — спитала Емма.

— Піду до маяка, — відповіла Бронвін. І підвелася, тримаючи двері перед собою.

— Броні, він тебе встрелить! — скрикнула Емма. В ту саму мить ляснув постріл — і куля відскочила від дверей.

— Чудово! — скрикнув я. — Маємо щит!

Емма розсміялася.

— Броні, ти просто геній!

— Мілард може мандрувати у мене на спині. А ви ховайтеся позаду мене.

Емма витягнула Міларда з води і оповила його руки довкола шиї Бронвін.

— Як гарно було внизу, — зазначив він. — Еммо, а чому ти ніколи не розповідала мені про янголів?

— Яких янголів?

— Та отих чарівних зелених янголів, що живуть внизу у трюмі. — Він тремтів, і в його голосі чулися мрійливі нотки. — Вони чемно запропонували доправити мене на небеса.

— На небеса наразі ніхто не вирушає, — відказала Емма зі стурбованим виразом обличчя. — Нічого не кажи й не роби — просто тримайся за Бронвін, добре?

— Гаразд, — відповів Мілард байдужим голосом.

Емма стала позаду нього, придивляючись, щоби він не зісковзнув зі спини Бронвін. Я ж став позаду Емми, наче крайній вагон нашого химерного «паровозика», і ми рушили вперед, до маяка, дибаючи корпусом затонулого корабля.

Ми були великою зручною мішенню, і Голан завзято смалив по нас зі свого пістолета. Кулі відскакували від металевих дверей з оглушливим брязкотом, але зробивши приблизно десяток пострілів, Голан припинив стрілянину. Я не був настільки оптимістом, щоби вважати, що у нього скінчилися патрони.

Добравшись до краю корпусу, Бронвін, тримаючи перед нами щит, обережно завела нас у воду. Наш паровозик перетворився на низку людей, що пливли по-собачому. Поки ми гребли, Емма намагалася підтримувати з Мілардом розмову, щоби він не втратив свідомість.

— Міларде, хто у нас прем’єр-міністр?

— Вінстон Черчилль, — відповів він. — Ти що, схибила? Не пам’ятаєш?

— А яка столиця Бірми?

— О, Господи, точно не пам’ятаю. Мабуть, Рангун.

— Чудово! А коли у тебе день народження?

— Слухай, годі горлати на мене і дай спокійно померти від втрати крові!

Ми досить швидко здолали коротку відстань між затонулим судном та маяком. Коли Бронвін, знову прикрившись щитом, видерлася на прибережні валуни, Голан зробив по ній кілька пострілів, і вона хитнулася, втративши рівновагу від сильних ударів куль. Ми занишкли позаду Бронвін, а вона знову гойднулася і мало не зісковзнула вниз, а якби зісковзнула, то, зважаючи на її вагу та важучий щит, від нас би лише мокре місце залишилося. Та Емма вперлася руками їй у спину, штовхнула вперед — і нарешті Бронвін разом з дверима опинилася на смузі суходолу. Ми скоцюрбилися позаду неї, тремтячи від прохолодного нічного повітря. Купа валунів, на якій стояв маяк, складала крихітний острівець, що мав максимум п’ятдесят ярдів завширшки. Біля іржавого підніжжя маяка десяток кам’яних сходів вели до розчинених дверей, де стояв Голан, націливши свій пістолетпрямо на нас.

Я наважився зиркнути в ілюмінатор. У другій руці Голан тримав маленьку клітку, в якій били крилами дві пташини, але вони були так близько притиснуті одна до одної, що я не міг їх розрізнити.

Гримнув постріл, поблизу свиснула куля, і я пригнувся.

— Іще крок — і я застрелю їх обох! — пригрозив Голан, струснувши клітку.

— Він бреше, — сказав я. — Вони йому дуже потрібні.

— Ти не можеш цього знати напевне, — заперечила Емма. — Він же схиблений.

— Але ж нам треба щось робити!

— Треба раптово напасти на нього, — запропонувала Бронвін. — Він розгубиться і не знатиме, що робити. Але для того, щоби у нас це вийшло, треба нападати НЕГАЙНО!

І не встигли ми зважити всі «за» і «проти», як Бронвін кинулася до маяка. Не маючи іншого вибору, ми побігли слідком — вона ж несла поперед себе наш захисний щит — і через мить кулі вже брязкали об двері і дзьобали каміння під її ногами.

У мене було таке відчуття, наче ми теліпаємося, звиснувши з останнього вагона швидкісного поїзда. Бронвін вселяла страх: волала як воїн-варвар, вени на її шиї понадувалися, а спина й руки були вимазані кров’ю Міларда. І я був надзвичайно радий, що саме в цю мить не перебуваю по той бік щита.

Коли ми наблизилися до маяка, Бронвін вигукнула:

— Ховайтеся за стіну!

Ми з Емою схопили Міларда і рвонули навпростець ліворуч, щоби сховатися за дальньою стіною маяка. Коли ми бігли, я краєм ока побачив, як Бронвін підняла двері над головою і швиргонула їх у Голана. Почувся страшенний гуркіт, що змінився розпачливим вереском, і за мить до нас за стіну прибігла Бронвін, розчервоніла і захекана.

— Здається, я в нього влучила! — збуджено вигукнула вона.

— А як же пташки? — стривожено вигукнула Емма. — Ти про них подумала?!

— Він упустив клітку. З пташками все нормально.

— Треба було нас спитати, перш ніж скаженіти і ризикувати нашими життями! — скрикнула Емма.

— Тихше, — просичав я. Почувся слабкий скрип металу. — Що то таке?

— Він піднімається сходами, — відповіла Емма.

— Треба за ним погнатися, — каркнув Мілард. Ми здивовано поглянули на нього. Він сидів, важко прихилившись до стіни.

— Спочатку ми потурбуємося про тебе, — сказав я. — Хто знає, як робити джгут?

Бронвін нахилилася і відірвала халяву зі своїх штанів.

— Я знаю, — відповіла вона. — Я зупиню кровотечу, а ви женіться за витвором. Я йому добряче вмазала, але недостатньо. Не дайте йому можливості оговтатися і прийти до тями.

Я обернувся до Емми.

— Ну як, згодна?

— Якщо даси мені спопелити його огидну пику, то згодна цілком і повністю, — відповіла Емма, і між її пальцями спалахнула маленька дуга пульсуючого вогню.

Через зігнуті корабельні двері, які валялися на сходах, ми з Еммою увійшли до маяка. Це була споруда з однієї вузької й надзвичайно крутої вежі — фактично, гігантський колодязь, який заповнювали сходи, наче кістяк, загвинчені на висоту сто футів від долівки і аж до кам’яного майданчика нагорі. Ми чули кроки Голана, коли той видирався нагору, але всередині було надто темно, щоби визначити, наскільки високо він піднявся.

— Ти бачиш його? — спитав я, вдивляючись у запаморочливу висоту колодязя.

Відповіддю мені став постріл, і куля зрикошетила поруч зі мною від стіни; слідком пролунав іще один постріл, і куля брязнула об долівку під моїми ногами. Я відскочив, відчуваючи, як важким молотом у грудях загупало серце.