І я мовив, смакуючи слова.

— Воно мертве. Я убив його.

Я розсміявся. Емма обняла мене, притиснувшись щокою до моєї щоки.

— Я знала, що ми пишатимемося тобою, — сказала вона.

Ми поцілувалися, і це було ніжно й приємно; краплі дощу скочувалися з наших носів і вже теплі потрапляли до розтулених губ. Невдовзі Емма відсахнулася і пошепки спитала:

— Ти й справді мав на увазі те, що сказав раніше?

— Так, я залишуся. Якщо пані Сапсан дозволить мені.

— Дозволить. Я про це потурбуюся.

— Перш ніж перейматися цим, маємо знайти мого психіатра і відібрати у нього пістолет.

— А й справді, — сказала Емма, і її обличчя стало серйозним. — Тоді не гаймо часу.

Залишивши дощ поза спинами, ми виринули серед ландшафту, де панували дим і гуркіт. Контур іще не переналадився, тому болото рясніло бомбовими воронками, у небі гуділи літаки, а на далеку шерегу дерев наступала стіна помаранчевого вогню. Я вже хотів запропонувати діждатися, поки сьогоднішній день не стане учорашнім, і спокійно добратися до будинку, коли все вгамується, як раптом відчув, що мене обхопили чиїсь дужі руки.

— Ви живі! — скрикнула Бронвін. З нею були Єнох та Г’ю. Мало не задушивши мене у своїх обіймах, Бронвін відсахнулася, потиснула мені руку і зміряла поглядом.

— Вибач, що я назвав тебе зрадником, — сказав Єнох. — Я радий, що ти не загинув.

— Я теж, — сказав я.

— Цілий і неушкоджений? — спитав Г’ю, оглядаючи мене з ніг до голови.

— Дві руки й дві ноги, — відповів я і потрусив кінцівками, демонструючи їхню неушкодженість. — До речі, вам більше не доведеться тривожитися через порожняка. Ми убили його.

— Ой, Джейкобе, засунь свою скромність сам знаєш куди! — вигукнула Емма і гордо додала: — Це він убив його.

— Прекрасно, — сказав Г’ю, та ані він, ані Бронвін з Єнохом навіть не всміхнулися.

— Що таке? — спитав я їх. — Стривайте, а чому ви троє не у будинку? І де пані Сапсан?

— Її немає, — відповіла Бронвін тремтячим голосом. — І пані Шилодзьобки теж немає. Він їх схопив і кудись забрав.

— О, Господи! — вигукнула Емма. — Ми спізнилися.

— Він заявився сюди з пістолетом, — сказав Г’ю, втупившись у землю. — Спробував узяти в заручники Клер, але вона гризнула його своїм заднім ротом, тому він схопив мене. Я пручався, і він торохнув мене по голові руків’ям свого пістолета. — З цими словами Г’ю помацав потилицю і показав скривавлені пальці. — Всіх замкнув у підвалі і сказав, що коли директорка та пані Шилодзьобка не обернуться на пташок, він зробить мені ще одну дірку в голові. Тож вони зробили, як було сказано, і він запхав їх обох до клітки.

— Він мав із собою клітку? — спитала Емма.

Г’ю кивнув.

— І маленьку таку, щоби вони не мали можливості щось зробити — обернутися знову на людей чи полетіти геть. Я вже встиг попрощатися з життям, але він заштовхав мене у підвал до решти дітей, а потім кудись вшився з кліткою.

— Отам ми їх і застали, коли повернулися, — в’їдливо зауважив Єнох. — Ховалися у підвалі, мов купка полохливих овець.

— Ми не ховалися! — скрикнув Г’ю. — Він нас замкнув! А інакше перестріляв би.

— Забудьмо про це, проїхали, — перервала його Емма. — Куди він подівся? Чому ви не погналися за ним?

— Ми не знаємо, куди він вшився, — сказала Бронвін. — Сподівалися, що ви натрапите на нього.

— Ні, ми на нього не натрапили! — скрикнула Емма, розпачливо кóпнувши ногою кам’яний курган.

Г’ю витягнув щось з сорочки. То було маленьке фото.

— Оце він засунув мені до кишені, перш ніж піти. Сказав, що коли ми спробуємо наздогнати його, то станеться ось це.

Бронвін вихопила фото з його руки.

— Ой! — охнула вона. — Та це ж пані Грак!

— Гадаю, це пані Ворона, — сказав Г’ю, потерши носа пальцем.

— Ну от, вони вже вбивають їх, — розпачливо простогнав Єнох. — Я знав, що колись це почнеться.

— Нам не слід було залишати будинок, — жалісливо простогнала Емма. — Мілард мав рацію.

На дальньому боці болота впала бомба, і її приглушений вибух збурив зливу рідкого багна, піднятого з глибин.

— Стривайте, — сказав я. — По-перше, ми достеменно не знаємо, чи справді це пані Грак чи пані Ворона. Це ж може бути фотографія звичайної ворони. А якщо Голан таки забажав убити пані Сапсан та її наставницю, то навіщо йому завдавати собі клопоту і викрадати їх? Якби він справді хотів убити їх, вони вже давно були б мертві. — Я обернувся до Емми. — Якби ми не полишили учора будинок, то сиділи б разом з усіма, замкнені у підвалі, а потвора й досі б шастала по острову!

— Не намагайся розважити мене! — відказала вона. — Це ти винен у тому, що сталося!

— А ще десять хвилин тому ти казала, що дуже рада!

— Десять хвилин тому я ще не знала, що пані Сапсан викрали!

— Ану припиніть! — вигукнув Г’ю. — Нині найголовніше те, що Пташку викрали, і ми мусимо повернути її!

— Гаразд, — погодився я. — Тоді поміркуймо. Якби ти був витвором, куди б ти подів двійко спійманих імбрин?

— А це залежить від того, що з ними задумали зробити, — відповів Єнох. — А ми цього не знаємо.

— Я спершу подбала б про те, щоб якомога швидше вивезти їх із острова, — сказала Емма. — А для цього знадобиться човен.

— Але з якого острова? — спитався Г’ю. — З того, що в контурі, чи з того, що поза його межами?

— Той, що за межами, рве на шматки лютий шторм, — сказав я. — Ніхто там наразі не наважиться вийти у море на човні.

— Тоді він має бути всередині контуру, — сказала Емма, і в її голосі зазвучала слабка надія. — То чому ж ми тут розсиджуємося? Мерщій до причалу!

— Може, він на причалі, — мовив Єнох. — Якщо вже не відплив. А навіть якщо й не відплив, і навіть якщо нас не розшматує бомбами і нам вдасться знайти його в такій темряві, то однаково в нього є пістолет. Ви що — з глузду з’їхали? Що краще: коли Пташку викрадуть чи встрелять у нас на очах?

— Що ж, чудово! — скрикнув Г’ю. — Нічого робити не треба. Ходімо додому! Поп’ємо чайку перед сном. Чорт забирай, а чому тепер, коли Пташки нема, нам не понапиватися, як свиням?! — Він плакав, сердито витираючи сльози руками. — Після всього, що вона для нас зробила, можна хоча б спробувати врятувати її!

Та не встиг Єнох відповісти, як ми почули, що зі стежини хтось нас гукає. Г’ю трохи пройшов уперед, придивився, і через мить на його обличчі з’явився здивований вираз.

— Це Фіона, — сказав він. До тої миті я від неї не те що жодного слова, а навіть півслова не чув. Та через гуркіт далеких вибухів і гудіння літаків було неможливо розібрати, що вона кричала нам. Тому ми кинулися до неї через болото.

Коли ми, важко хекаючи, добігли до стежини, Фіона аж охрипла від безперервного крику, а її очі були такі ж несамовиті, як і її волосся. Вона відразу ж схопила нас і штовхнула на стежину в напрямку міста, щось волаючи з сильним ірландським акцентом так несамовито, що ніхто з нас нічого не міг зрозуміти. Г’ю вхопив її за плечі, різко струсонув і наказав не торохтіти.

Вона глибоко зітхнула, тремтячи, як осиновий листок, а потім вказала рукою назад.

— За ним стежив Мілард! Коли той тип замкнув нас усіх у підвалі, Мілард сховався, а коли він пішов геть, то Мілард подався слідком за ним!

— Куди? — спитав я.

— У нього був човен.

— От бачите! — скрикнула Емма. — Біжімо до причалу!

— Ні, — заперечила Фіона. — То був твій човен, Еммо. Той, про який, як тобі здавалося, ніхто не знав, і який ти ховала на отій маленькій піщаній косі. Він відплив на ньому разом із кліткою, але безпорадно закрутився туди-сюди по колу, а на той час припливна хвиля стала такою високою, що він вибрався на скелястий берег біля маяка і досі там стирчить.

Ми щодуху кинулися до маяка. Коли добігли до круч, що над ним нависали, то побачили решту дітлахів, котрі ховалися в острівці густої меч-трави біля краю кручі.