Намагаючись поводитися невимушено, хоча Емма тримала мене за руку мертвою хваткою, ми перетнули вулицю. Ми майже дійшли до протилежного боку провулка, коли нас таки помітили. Почулися крики, ми обернулися — і побачили чоловіків, що рвонули за нами навздогін.

Ми кинулися бігти. Провулок був вузький, і вздовж нього тягнулися стайні. Ми вже встигли здолати половину відстані, коли Мілард сказав.

— Я відстану і зроблю так, що вони перечепляться й попадають. Зустрінемося за баром рівно о п’ятій годині й половині хвилини!

Його кроки стихли позаду нас, а коли ми добігли до кінця провулку, Емма зупинила мене. Ми озирнулися й побачили, як відрізок мотузки розмотався і поплив над гравієм на висоті щиколотки. Коли натовп наблизився до неї, вона туго напнулася — і переслідувачі, перечепившись через мотузку, полетіли всією купою в багнюку, безладно вимахуючи руками й ногами. Емма переможно скрикнула, і я був майже впевнений, що мені почулося, як розсміявся Мілард.

Ми побігли далі. Я не знав, чому Емма погодилася зустрітися з Мілардом у «Попівській норі», бо той заклад розташовувався в напрямку гавані, а не будинку. Та оскільки я також не міг пояснити, звідки Мілард дізнався про появу над островом літаків, я вирішив не завдавати собі клопоту непотрібними питаннями. Але ще більше спантеличило мене те, що Емма, замість непомітно пробратися зі мною поза бар, розбила всяку надію на те, що ми проскочимо непоміченими: вона заштовхала мене до бару у парадні двері.

Всередині не було нікого, окрім бармена.

— Бармене! — гукнула Емма. — Ви вже відчинилися? Бо у мене так у горлі деренчить, що аж випити хочеться!

Бармен розсміявся.

— Я не дозволяю собі подавати спиртне малолітнім дівчатам.

— Та яка різниця! — вигукнула Емма, ляснувши рукою по стійці. — Налий мені ковточок твого найміцнішого віскі. Але тільки не оті розведені сцяки, які ти подаєш зазвичай!

Мені здалося, що вона брала бармена на понт, щоби потягнути час і дати можливість Міларду ще раз викинути отой трюк із мотузкою.

Бармен перехилився через стійку і спитав у Емми, хтиво вишкіряючись:

— То тобі, крихітко, потрібне щось міцне? Міцне у склянці чи міцне у штанях? Тільки мамці своїй не розповідай, а то за мною наввипередки ганятимуться і священик, і констебль.

Він витягнув пляшку якоїсь темної, лиховісної на вигляд рідини і налив Еммі повний шкалик.

— А що там твій приятель? Мабуть, уже набрався, як чіп?

Я удав, що з цікавістю оглядаю камін.

— Ти диви, який сором’язливий, — торочив своє бармен. — А звідки він?

— Каже, що з майбутнього, — невимушено відповіла Емма. — А я кажу йому, що він ненормальний на всю голову.

Бармен підозріло примружився.

— Звідки-звідки?

І в ту мить він, напевне, упізнав мене, бо з войовничим вигуком гепнув пляшку віскі на стійку і хутко рушив до мене.

Я вже зібрався чкурнути, та не встиг бармен наблизитися до мене, як Емма перевернула шкалик з віскі дном догори і розлила брунатну рідину по всій стійці. А потім зробила дещо дивовижне: випростала руку долонею униз над мокрою від віскі стійкою — і за мить та спалахнула вогняними язиками з фут заввишки.

Бармен завив з переляку і заходився лупцювати омахи полум’я рушником.

— Сюди, заручнику! — наказала мені Емма і, схопивши за руку, потягнула до каміна.

— А тепер допоможи мені! Підваж ляду і підніми її!

Ставши навколішки, вона просунула пальці в шпарину в підлозі. Я встромив свої пальці поруч з пальцями Емми, і спільними зусиллями ми підняли невелику секцію підлоги, під якою виявився отвір завширшки з мої плечі: то була попівська нора. Поки бармен, кашляючи від диму, намагався загасити полум’я, ми пірнули в ту нору — і зникли.

Попівська нора виявилася шурфом приблизно чотири фути заввишки, який вів до лазу. Там було темно, як у гузні, але не встиг я і оком змигнути, як лаз освітився м’яким помаранчевим світлом. То Емма зробила зі своєї руки смолоскип — маленьку кульку світла, яка, здавалося, висіла над долонею. Забувши про все на світі, я витріщився на те чудо з роззявленим ротом.

— Ворушися! — гаркнула Емма і підштовхнула мене вперед. — Там, попереду, двері.

І я почимчикував уперед — аж поки лаз не вперся в глуху стіну. Емма проштовхнулася повз мене, сіла на долівку і гепнула по стіні обома ногами. Стіна відвалилася, і ми опинилися надворі.

— Нарешті, — почувся голос Міларда, коли ми вибиралися з лазу в провулок. — Не могла обійтися без отого спектаклю, що ти влаштувала у барі, еге ж?

— Не розумію, про що ти говориш, — невимушено відказала Емма, хоча я побачив, що вона була явно задоволена собою.

Мілард підвів нас до кінного фургона, який начебто подали спеціально для нас. Ми заповзли до нього ззаду і сховалися під брезентом. Буквально за мить підійшов якийсь чоловік, всівся на коня, змахнув віжками, і ми, підстрибуючи на вибоїнах, рушили вперед.

Якийсь час ми їхали мовчки. За зміною довколишніх звуків я здогадався, що ми прямували за місто.

Набравшись хоробрості, я поцікавився:

— А звідки ти взнав про фургон? Про літаки? Ти що — типу екстрасенс, чи хто?

— Навряд чи, — пирснула Емма.

— Бо все це сталося учора, — відповів Мілард, — і позавчора. Хіба ж не так все відбувається у твоєму контурі, точніше, у твоїй петлі?

— У моєму що?

— Та ні з якого він не контуру, — кинула Емма, намагаючись говорити якомога тихше. — Кажу тобі ще раз: він — довбаний витвір.

— А я гадаю, що ні. Витвір ніколи не дозволив би тобі взяти себе живцем.

— От бачите, — прошепотів я. — Я не той, що ви кажете. Я Джейкоб.

— Ми ще розберемося з тобою. А наразі помовчуй. — З цими словами Емма простягнула руку, трохи відтягнула край брезенту, і в шпарині показалася мінлива стрічка блакитного неба.

Розділ шостий

Коли позад нас у далині поховалися останні будиночки міста, ми тихо вислизнули з фургона і, перетнувши кряж пішки, рушили до лісу. Емма йшла збоку, насуплена й замислена, тримаючи мене за руку, а по інший бік чимчикував Мілард, щось мугикаючи і піддаючи ногою камінці на стежині. Я був знервований, спантеличений і дивовижним чином збуджений — і все це одночасно. Якоюсь частиною єства я усвідомлював, що невдовзі має статися дещо дуже важливе. Друга ж частина мене очікувала, що я ось-ось прокинуся, вийду з цього хворобливого сну чи стресового нападу, чи як там іще це називається, відірву обличчя з заслиненими губами від столику в аптеці «Кмітливий помічник» і подумаю: «Оце так фігня наснилася!» А потім повернуся до нудного рутинного заняття — бути самим собою.

Але я не прокинувся. Ми йшли далі: дівчина, яка робила вогонь власними руками, невидимий хлопець і я. Ми перетнули ліс, де стежка була чистою й широкою, наче колія в державному заповіднику, потім вийшли на посмуговану акуратними садками простору галявину, де буяли квіти, і нарешті дісталися до будинку.

Я зачудовано витріщився на нього. І не тому, що він видавався моторошним, ні. Він був прекрасний. Усе тут було до ладу і не видно жодної розбитої шибки. Вежки й димарі, похилі й облуплені в будинку, баченому мною раніше, тепер упевнено і гордовито стриміли в небо. Ліс, який колись ніби пожирав його стіни, тримався на поштивій відстані.

Стежиною, викладеною кам’яними плитами, та свіжофарбованими сходами мене привели до ґанку. Здавалося, Емма вже не вважала мене джерелом небезпеки, але перед тим, як зайти всередину, таки зв’язала мені руки позаду — як я зрозумів, більше задля того, щоб повихвалятися. Вона удавала з себе мисливця, який повертається з полювання, а я був її здобиччю. Вона вже завела мене всередину, як Мілард зупинив її.

— Його черевики заліплені грязюкою, — сказав він. — Не можна наносити до будинку багно. У Пташки істерика станеться.

Мої поневолювачі почекали, поки я зняв із себе і кросівки, і шкарпетки, також заляпані багном. Потім Мілард попросив мене підкотити халяви джинсів, щоб не забруднити килим. Я так і зробив, тоді нарешті Емма нетерпляче вхопила мене і проштовхнула у двері.