— Сюди, — прошепотіла дівчина і, озирнувшись, щоби переконатися, що нас не помітили, проштовхнула мене у двері до тісної халупи, де смерділо паленим торфом.

Усередині нікого не було, окрім старого собаки, що спав на дивані. Він розплющив одне око і, не побачивши нічого цікавого, знову заснув. Кинувшись до вікна, що виходило на вулицю, ми поприлипали до стіни біля нього. І завмерли, прислухаючись. Утім, дівчина не забувала тримати руку на моєму передпліччі, а ніж — притиснутим до мого боку.

Минула хвилина. Здавалося, голоси чоловіків ущухли, але потім знову повернулися; важко було визначити, куди вони побігли. Я повільно обвів поглядом маленьку кімнату. Вона здавалася аж надміру сільською, навіть для Кернгольму. В кутку, злегка нахилившись, закляк стос плетених вручну кошиків. Перед величезною залізною плитою, яка опалювалася вугіллям, стояло вкрите рядниною крісло. На стіні напроти нас висів календар, і хоча з того місця, де ми стояли, його було погано видно, один лише погляд на нього викресав у мене химерну думку.

— А який нині рік?

— Стули пельку.

— Та ні, я серйозно.

Дівчина нічого не сказала, але якось дивно поглянула на мене.

— Не знаю, що ти насправді замислив, але піди й сам подивися, — відказала вона, підштовхнувши мене до календаря.

У верхній частині було надруковане чорно-біле фото якогось тропічного ландшафту, на фоні якого на березі океану стояли, усміхаючись, дебелі цицькаті дівчата в антикварних купальних костюмах. Угорі виднівся друкований напис: «Вересень 1940». Перше та друге числа місяця були закреслені хрестиками.

Мене охопило легке заціпеніння. Я пригадав усе те дивне, що бачив цього ранку: дивовижну й несподівану зміну погоди; начебто вже добре знайомий острів раптом заселили злі незнайомці; все довкола стало незвичним й новим, але водночас — старим, із минулих часів. І все це пояснювалося отим календарем, що висів на стіні.

Отже, сьогодні третє вересня тисяча дев’ятсот сорокового року. Але як це могло статися?

І раптом до мене дійшов сенс декотрих останніх слів діда Портмана. «По той бік могили Старого». Саме цю фразу я ніяк не міг розтлумачити. Одного разу я навіть подумав: «А чи не мав він на увазі примар?» Оскільки всі його знайомі діти загинули, мені, мабуть, доведеться дістатися іншого боку могили, щоби їх знайти. Але це було аж надто романтично. Бо мій дідо був людиною конкретною, не схильною отак просто розкидатися метафорами чи поетичними гіперболами. Він дав мені абсолютно чіткі вказівки, пояснити які просто не мав часу. Я збагнув, що під Старим мій дідо мав на увазі отого, як його називали місцеві мешканці, болотного хлопця, чиєю могилою був курган. Сьогодні вранці я увійшов до того кургану — і вийшов у минулому: третього вересня тисяча дев’ятсот сорокового року.

І все це я встиг обміркувати в той швидкоплинний момент, коли ноги мої підломилися, кімната перевернулася догори ногами і я провалився в пульсуючу оксамитову темряву.

Прийшовши до тями, я виявив, що лежу на підлозі з прив’язаними до кухонної плити руками. Дівчина нервово походжала туди-сюди і, як мені спершу здалося, пожвавлено розмовляла сама з собою. Я не розплющував очі, вдаючи непритомного, і натомість став уважно прислухатися.

— Напевне, він — витвір, — сказала вона. — Бо інакше чому б це він нишпорив у будинку, наче грабіжник?

— Не маю ані найменшого уявлення, — відповів хтось дівчині, — але, здається, він не є ані грабіжником, ані витвором.

Ага, то вона розмовляла не сама з собою, хоча з того місця, де я лежав, мені не видно того хлопця, з яким вона розмовляла.

— Кажеш, він навіть не усвідомив, що потрапив у петлю?

— А ти сам розсуди, — відповіла дівчина, махнувши рукою у мій бік. — Хіба ж можна собі уявити, щоби хтось із родичів Ейба був такий нетямущий?

— А хіба можна собі уявити, що він — витвір? — спитав хлопець.

Злегка повернувши голову, я крадькома обдивився кімнату, та так і не зміг побачити його.

— Я можу собі уявити витвір, що лишень вдає з себе звичайну людину, — відказала дівчина.

Пес, який тепер уже прокинувся, причимчикував до мене й облизав мені обличчя. Міцно стиснувши повіки, я спробував не зважати на нього, та це було нестерпно. Мені довелося нарешті сісти, аби не потонути у собачій слині.

— О, дивіться, хто оклигав! — вигукнула дівчина, саркастично зааплодувавши. — А ти здібний трюкач. Особливо мені сподобалося, як ти зіграв втрату свідомості. Гадаю, в той день, коли ти вирішив присвятити себе убивствам та канібалізму, театр втратив чудового актора.

Я розтулив був рота, щоби висловити протест проти такого наклепу, як раптом помітив, що до мене пливе чашка.

— Попий води, — сказав хлопець. — Я не можу допустити, щоби ти помер, перш ніж ми відведемо тебе назад, до директорки. Ну як — ти готовий?

Здавалося, його голос ішов з порожнечі, з повітря. Я простягнув руку до чашки, а коли кінчик мого пальця торкнувся невидимої руки, я мало не впустив її.

— Який він незграбний, — зауважив хлопець.

— Так ти — невидимий, — мовив я.

— Авжеж, невидимий. Мілард Нулінґс до ваших послуг.

— Навіщо ти сказав йому своє ім’я?! — скрикнула дівчина.

— А це Емма, — вів далі хлопець, наче нічого не було. — Вона трохи полохлива, втім, гадаю, ти вже й сам встиг це помітити.

Емма злобно вирячилася на нього, точніше, на те місце, де, як мені здавалося, він стояв, але не сказала нічого. Чашка в моїй руці затремтіла. Я спробував ще раз усе пояснити, але мене перервали розлючені голоси, що почулися за вікном.

— Тихо! — просичала Емма. Я почув, як Мілард підійшов до вікна, і побачив, як завіски злегка розсунулися.

— Що там таке? — спитала Емма.

— Вони обшукують будинки, — відповів Мілард. — Нам не можна тут довго залишатися.

— Але ж ми не можемо просто так взяти і піти туди!

— А мені здається, що можемо, — відказав хлопець. — Втім, для певності мені треба зазирнути до моєї книги.

Завіски знову стулилися, і я побачив, як зі столу злетів записник у шкіряний оправі та розкрився, завмерши у повітрі. Щось бурмочучи, Мілард погортав сторінки. А через хвилину різко згорнув книжку.

— Як я й передбачав! — сказав він. — Нам лишень слід почекати трохи більше хвилини, а потім ми зможемо вийти хоч у парадні двері.

— Ти що, здурів? — злякалася Емма. — Та ці пітекантропи враз накинуться на нас зі своїми кийками!

— Не накинуться, якщо ми станемо для них менш цікавими, аніж те, що трапиться, — відказав Мілард.

Мене відв’язали від плити і підвели до дверей, де ми всі разом злегка попригиналися і напружено чекали. Раптом згори долинув звук іще гучніший, аніж вигуки сердитих чоловіків. То був звук двигунів. І судячи з його характеру — звук десятків двигунів.

— Ой, Міларде, ти просто геній! — скрикнула Емма.

Хлопець гордовито пирснув.

— А ти казала, що мої дослідження — то марнування часу.

Емма взялася за дверну ручку й обернулася до мене.

— Візьми мене за руку. Не біжи. Поводься так, наче тобі байдуже.

Ножа вона прибрала, але запевнила мене, що коли я спробую втекти, то знову його побачу — перед смертю.

— А звідки мені знати, що ти мене не вб’єш, навіть якщо я не тікатиму?

Дівчина на мить замислилася.

— Нізвідки, — відказала вона і поштовхом розчинила двері.

На вулиці було повно людей. То були не лише чоловіки з бару, яких я відразу ж помітив наприкінці кварталу, а й похмурі крамарі, жінки та візники. Всі вони покидали свої справи і завмерли посеред дороги, закинувши голови і вдивляючись в небо. А там, на невеликій висоті з ревінням ішла ескадрилья німецьких винищувачів, зберігаючи чіткий груповий порядок. Я вже бачив схожі фотографії літаків у музеї Мартіна в експозиції під назвою «Кернгольм в облозі». І тут мені на думку спало отаке: «Як же дивно мусили почуватися люди, коли в отакий, нічим іншим не примітний день їм раптово доводилося опинятися під тінню ворожих знарядь убивства, здатних щомиті пролити на них смертельний бомбовий дощ».