Я витягнув телефон, знов увімкнув його, щоби скористатися ним як імпровізованим ліхтариком. Оцінка розмірів камери не забрала багато часу. То була звичайна обкладена камінням камера завбільшки з мою спальню. І цілковито порожня. Дівчинки ніде не видно.

Я стояв, намагаючись зметикувати, як же їй в біса вдалося прослизнути повз мене, коли раптом на думку спала одна річ — така очевидна, що мені аж соромно стало: який я ідіот, чому ж не здогадався про це раніше! Річ у тім, що ніякої дівчинки не було взагалі. Я її нафантазував — разом із рештою компанії. Мій мозок оживив їх тієї самої миті, коли я вперше побачив їхні фото. А ота несподівана й химерна темрява, що передувала їхній появі? То було всього-на-всього короткочасне затьмарення свідомості.

Це й справді неможливо й немислимо, бо всі ці дітлахи загинули багато років тому. Та навіть якби вони якимось дивом вижили, то навряд чи мали б такий самий, незмінний, вигляд, як на отих фотографіях. Втім, все сталося так швидко, що я не мав часу зупинитися й подумати: а може, то я женуся за галюцинацією?

Я вже навіть міг передбачити наперед тлумачення лікаря Голана: «Цей будинок є для тебе настільки емоційно зарядженим місцем, що навіть короткочасного перебування в ньому достатньо, щоби спричинити стресову реакцію». От уже ж вилупок собачий зі своїми психотеревенями! Мудацюра! Втім, така доброзичлива характеристика аж ніяк не робила його судження хибними. Він завжди мав рацію.

Присоромлений, я обернувся і рушив назад. Замість чимчикувати навприсядки, я, відкинувши рештки гідності поповз навкарачки вперед, до слабенького світла, що линуло зі входу до тунелю. Підвівши на мить очі, я збагнув, що вже бачив цю картину раніше: на фотографії в Мартіновому музеї із зображенням місця, де знайшли отого болотяного хлопця. Мене чомусь бентежила й ошелешувала думка, що колись люди вірили, наче оця смердюча болотяна пустка насправді була входом до раю, причому вірили з такою силою переконаності, що хлопчина мого віку охоче віддав своє життя за те, щоби туди потрапити. Так сумно й по-дурному змарноване життя…

І в ту мить я вирішив, що хочу повернутися додому. Бог із ними, з тими фотографіями у підвалі, мене вже нудило від загадок, таємниць та дідових останніх слів. Успадкована від нього одержимість цими речами пішла мені тільки на шкоду. Настав час звільнитися від неї.

Я вибрався з низького кургану — і мене засліпило сонце. Прикривши очі рукою, я примружено поглянув на світ і не впізнав його. То було те саме болото, та сама стежина, все було, як і раніше, але вперше після мого приїзду тут все купалося у жовтавому сонячному світлі; небо здавалося яскраво-блакитним, і ніде не було видно звивистих пасом туману, який я вже сприймав як невід’ємний атрибут цієї частини острова. Було не лише сонячно, було ще й тепло, як у розпал літа, а не на його початку, коли ще часто дме прохолодний вітерець. «Господи, як же швидко змінюється тут погода!» — подумалося мені.

Я рішуче закрокував стежиною до міста, намагаючись ігнорувати неприємне й навіть моторошне чвакання багнюки у кросівках та шкарпетках. Дивно, але цього разу стежина здавалася зовсім не багнистою — невже вона отак швидко висохла за якихось десять хвилин? — зате була так рясно «замінована» великими купами схожих на виноградні ґрона овечих кізяків, що мені ніяк не вдавалося йти по прямій. І як я всього цього раніше не помітив? Невже впродовж ранку я перебував у стані психопатичного затьмарення? А може, я й досі там перебуваю?

Я не відривав очей від закізяченої стежини, аж поки здолав перевал та спустився до міста. І саме в цю мить збагнув причину плутанини, що виникла в моїй голові. Там, де сьогодні вранці цілі загони тракторів з возиками, завантаженими рибою та торф’яними брикетами, сновигали гравійними дорогами між гаванню та містом, тепер виднілася зовсім інакша картина: возики тягнули коні та мули. Гурчання двигунів змінилося цоканням копит.

Не чулося і невпинного дзижчання дизельних електрогенераторів. Невже за кілька годин моєї відсутності на острові скінчилося пальне? І де місцеві мешканці увесь цей час ховали оцих великих тварин?

І чому всі на мене так витріщаються? Кожен, кого я минав, вилуплявся на мене виряченими очима, кидав своє заняття та ще й шию вивертав, дивлячись мені услід. «Напевне, я не лише почуваюся схибленим, я ще й маю вигляд схибленого», — подумалося мені. Оглянувши себе з ніг до голови, я виявив, що від талії й до п’ят вкритий засохлою багнюкою, а від талії до голови всипаний тиньком. Тож я увібгав голову в плечі і якомога швидше закрокував до бару, де, принаймні, можна було занишкнути в напівтемряві так, щоби мене ніхто не бачив, і дочекатися, коли татко прийде на обід. Я вирішив сказати йому, що хочу якомога швидше повернутися додому. А якщо він завагається, то я зізнаюся йому, що у мене почалися галюцинації, і ми покинемо острів з першим поромом — це гарантовано.

У «Норі» я застав звичну компанію підпилих чоловіків, що сиділи, увіткнувшись носами у свої келихи, ті ж самі подерті столи і той самий тьмяно-брудний декор, серед якого я вже звик почуватися як вдома вдалині від домівки. Та коли я рушив до сходів, чийсь непривітний голос гаркнув.

— І куди ж це ти зібрався?

За фут від нижньої сходинки я обернувся і побачив бармена, який підозріло оглядав мене з ніг до голови. Але то був не Кев, а якийсь сердитий яйцеголовий дядько, якого я не впізнав. На ньому був фартух, він мав кущасті брови, що зрослися в одну лінію, і горизонтально настовбурчені вуса, котрі надавали його обличчю смугастого вигляду.

Я мало не сказав йому: «Я йду нагору збирати свою валізу, а якщо татко не захоче відвезти мене додому, то я вдам, що у мене стався психопатичний напад», але натомість відповів:

— Хочу піднятися у свій номер.

Моя відповідь прозвучала так, що була більше схожою на запитання, а не на констатацію факту.

— Та невже? — вигукнув бармен, зі стукотом поставивши на стійку кухоль, який він наповнював пивом, коли я увійшов. — Тут тобі що — готель?

Заскрипіли дерев’яні стільці — то завсідники обернулися, щоби поглянути на мене. Я швидко пробігся поглядом по їхніх обличчях. Жодне з них не здалося мені знайомим.

«Ну от, знову психопатична галюцинація, — подумав я. — Саме тепер, саме на цьому місці. Так ось яка вона насправді!» Та навряд чи то була галюцинація, бо нічого особливого я не відчував. Я не бачив ударів блискавки, долоні мої не спітніли. Скидалося на те, що з’їхав з глузду не я, а навколишній світ.

Я сказав бармену, що, вочевидь, сталося якесь непорозуміння.

— Ми з татком знімаємо номери нагорі, — пояснив я. — Ось погляньте — це мій ключ, — додав я, видобуваючи його з кишені для підтвердження своїх слів.

— Ану дай подивитися, — сказав бармен і, перехилившись через стійку, вихопив ключ у мене з руки. Піднявши його вгору до тьмяного світла, він ретельно, наче ювелір, обдивився його. — Це не наш ключ, — прогарчав він, опускаючи його до своєї кишені. — А тепер скажи мені, що ти тут робиш, але цього разу не бреши!

Я відчув, як спалахнуло моє обличчя. Іще ніколи доросла людина, яка не була мені родичем, не називала мене брехуном.

— Я вже вам сказав. Ми зняли оті дві кімнати нагорі! Візьміть і спитайте Кева, якщо мені не вірите!

— Я не знаю ніякого Кева і не люблю, коли мені локшину на вуха вішають, — спокійно й холоднокровно відказав мені бармен. — Ніякі горішні кімнати тут не здаються, бо там мешкаю я і більше ніхто.

Я озирнувся, сподіваючись, що хтось не витримає і пирсне зо сміху, даючи зрозуміти, що все це розіграш. Але обличчя чоловіків у барі були незворушні, мов камінь.

— Він американець, — зауважив якийсь дебелий чолов’яга, погладжуючи чималеньку бороду. — Мабуть, військовик.

— Бздура, — заперечив другий. — Ти лишень поглянь на нього. Він ще курча жовтороте!