У коридорі ні душі. Надходить друга хвиля поштовхів — ближча, більша. Ключі дзвенять, підлога скрипить, і їй вчувається запах потоків пилу, що ллються зі стелі.

— Papa?

Тиша. Ні доглядачів, ні вахтерів, ні теслярів, ні цокоту підборів секретарки по підлозі в коридорі.

Вони здатні днями маршувати на голодний шлунок. Вони запліднюють кожну школярку на своєму шляху.

— Агов!

Як швидко її голос розчиняється в тиші, яким порожнім здається коридор. Її це лякає.

За хвилю чути дзенькіт ключів і звуки кроків, батьків голос кличе її. Далі все відбувається швидко. Він відчиняє великі, довгі шухляди, дзвенить десятками ключів.

— Papa, я чула, що…

— Поквапся.

— Моя книжка…

— Краще залиш її. Вона заважка.

— Залишити книжку?

Він виводить її за двері й замикає шафу. Надворі, здається, хвилі паніки прокочуються деревами, мов поштовхи землетрусу.

— Де сторож? — питає її батько.

Голоси біля бордюру — солдати.

Марі-Лор збентежена. Це гудуть літаки? Це запах диму? Хтось розмовляє німецькою?

Вона чує, як батько перекидається кількома словами з незнайомцем і віддає ключі. Потім вони йдуть повз ворота на рю Кюв’є, проходячи між мішками з піском, безмовними поліціянтами чи чимось ще, що недавно з’явилося посеред тротуару.

Шість кварталів, тридцять вісім риштаків. Вона їх усіх рахує. Через шматки фанери, якими її батько закрив вікна, у їхній квартирі душно й спекотно.

— Дай мені хвилинку, Марі-Лор. Я потім усе поясню.

Її батько скидає речі до, здається, свого полотняного наплічника. «Їжа, — думає вона, намагаючись відгадати речі за їхніми звуками. — Кава. Цигарки. Хліб?»

Знову лунає глухий удар, тремтить віконне скло. У буфеті дзвенить посуд. Сигналять автомобілі. Марі-Лор підходить до моделі й проводить пальцями по будиночках. Усе на місці. Усе на місці. Усе на місці.

— Сходи в туалет, Марі.

— Мені не треба.

— Хтозна, коли потім трапиться така нагода.

Батько вбирає на неї її зимове пальто, хоча стоїть середина червня, й вони збігають униз сходами. На рю де Патріарш вона чує віддалене гупання, схоже на кроки тисяч людей. Вона йде поряд із батьком, затиснувши складеного ціпочка в одній руці, а іншою тримаючись за його наплічника; усе навколо здається позбавленим логіки, як у кошмарах.

Праворуч, ліворуч. Між поворотами — довгі відрізки бруківки. Незабаром вони йдуть вулицями, на яких вона точно ніколи не бувала, вулицями, що лежать за межами батькової моделі. Давно потому, як Марі-Лор збилася з підрахунку своїх кроків, вони підходять до такого щільного натовпу, що вона відчуває його тепло.

— У потязі буде прохолодніше, Марі. Директор дістав нам квитки.

— Нам можна зайти?

— Ворота замкнені.

Від натовпу віє нудотною напруженістю.

— Мені страшно, Papa.

— Тримайся за мене.

Він веде її в іншому напрямку. Вони перетинають кипучу магістраль, а тоді підіймаються вулицею, що смердить, як замулена канава. Увесь час батькові інструменти приглушено брязкають у наплічнику й чуються далекі й безперервні автомобільні гудки.

За хвилю вони знову опиняються в тисняві. Голоси відлунюють від високої стіни; її окутує запах вологого одягу. Десь хтось викрикує імена в рупор.

— Де ми, Papa?

— На вокзалі Сен-Лазар.

Плаче дитина. Смердить сечею.

— Тут є німці, Papa?

— Немає, ma chérie.

— Але скоро прийдуть?

— Так кажуть.

— А що ми робитимемо, коли вони сюди дістануться?

— Ми тоді вже будемо в потязі.

Праворуч від неї верещить дитя. Чоловік тремтячим голосом просить натовп розступитися. Жінка поблизу знову й знову зойкає:

— Себастьєне! Себастьєне!

— Уже ніч?

— Ось тільки почало смеркати. Відпочиньмо хвильку. Передихнімо.

Хтось каже:

— Друга армія розбита, дев’ята — відрізана. Найкращі флотилії Франції втрачено ні за цапову душу.

Інший додає:

— Нас чекає окупація.

Валізи котяться плиткою, дзявкає песик, кондуктор дме у свисток, і якась велика машина кашляє, заводячись, а тоді глухне. Марі-Лор намагається заспокоїти шлунок.

— Але ж у нас є квитки, чорт забирай! — кричить хтось позаду неї.

Виникає бійка. Натовпом шириться істерія.

— Яке це все, Papa?

— Що, Марі?

— Станція. Ніч.

Вона чує, як спалахує його запальничка, як він затягується димом і горить його сигарета.

— Спробую описати. Місто темне: ні вуличних ліхтарів, ні світла з вікон. Час від часу небо освітлюють прожектори — шукають літаки. Тут є жінка в нічній сорочці. А ще одна несе стосик тарілок.

— А війська?

— Тут немає військ, Марі.

Він бере її за руку. Її страх трохи стишується. Ринвою біжать потоки дощу.

— Що ми зараз робимо, Papa?

— Сподіваємося на потяг.

— А що всі інші роблять?

— Теж сподіваються.

Стукіт у двері під час комендантської години. Вернер і Юта роблять завдання разом із п’ятьма дітьми за довгим дерев’яним столом. Перш ніж відчинити, фрау Елена чіпляє собі на лацкан партійний значок.

Заходить мокрий від дощу єфрейтор з пістолетом на поясі й свастикою на лівій руці. Проти низької стелі в кімнаті він здається недоладно високим. Вернер згадує про короткохвильове радіо, запхнуте в стару дерев’яну аптечку, що лежить під його ліжком. «Вони знають», — думає він.

Єфрейтор окидає поглядом кімнату — вугільну піч, розвішане прання, миршавих дітей — з однаковою мірою поблажливості й ворожості. Його чорний пістолет, здається, всотує все світло в кімнаті.

Вернер наважується раз глянути на сестру. Вона не зводить очей із гостя. Військовик бере зі столика книжку — дитячу книжку про потяг, який умів розмовляти, — й перегортає кожну сторінку, перш ніж покласти її назад. А тоді він каже щось, що Вернерові не вдається розчути.

Фрау Елена притискає складені руки до фартуха, й Вернер розуміє, що це вона намагається приховати тремтіння.

— Вернере, — кличе вона повільним, ледь чутним голосом, не зводячи очей з єфрейтора. — Цей пан каже, що має радіо, яке треба…

— Візьми свої інструменти, — перебиває чоловік.

Йдучи з дому, Вернер оглядається лише раз: Юта притискається лобом і долонями до вікна у вітальні. Лампа освітлює її ззаду, і вона надто далеко, так що йому не вдається розгледіти вираз її обличчя. А тоді її поглинає дощ.

Вернер удвічі нижчий за військовика і має робити два кроки, коли той робить один. Вони проходять повз відомчі будинки й охорону на підніжжі схилу, де мешкають керівники. У світлі ліхтарів видно косі потоки дощу. Кілька людей, що трапляються їм на шляху, тримаються від єфрейтора на віддалі.

Вернер не наважується нічого питати. З кожним ударом серця його переповнює палке прагнення кинутися навтьоки.

Вони наближаються до воріт найбільшого будинку, будинку, який він бачив тисячу разів, але так близько — ніколи. Великий червоний прапор, важкий від дощової води, звисає з підвіконня на горішньому поверсі.

Єфрейтор стукає в задні двері. Служниця в сукні з високою талією знімає з них пальта, вправно струшує з них воду й вішає їх на мідний підлоговий вішак. У кухні пахне тортом.

Єфрейтор заводить Вернера в їдальню, де на стільці сидить вузьколиця жінка з трьома свіжими роменами у волоссі й гортає журнал.

— Мокрі, мов качки, — каже вона й знову опускає погляд. Вона не запрошує їх сісти.

Товстий червоний килим зминається під п’ятами Вернерових шкарбунів; над столом горить електрична лампочка в плафоні; на шпалерах в’ються троянди. У комині тліє вугілля. Предки сім’ї сердито дивляться з фотографій на всіх чотирьох стінах. Це тут вони арештовують хлопців, чиї сестри слухають іноземні радіостанції? Жінка гортає сторінки свого журналу, одну за одною. Її нігті пофарбовані яскраво-рожевим лаком.

Сходами спускається чоловік у неймовірно білій сорочці.

— Боже, він такий малий, правда? — звертається він до єфрейтора. — Це ти — той знаменитий майстер із ремонту радіо? — Чоловікове густе чорне волосся блищить на голові, мов налаковане. — Рудольф Зідлер, — каже він і відпускає військовика легким кивком.