Радіо: мільйони вух слухають одну людину. По всьому Цольферайну з репродукторів уривчастий голос райху лине вгору, мов непохитне дерево, його слухачі прихиляються до гілок того дерева, як до вуст Господа. А коли Господь замовкає, їм відчайдушно хочеться знайти когось, хто примусить голос зазвучати знову.

Сім днів на тиждень шахтарі витягають вугілля на світло, його розтирають у порошок і годують ним коксові печі, кокс охолоджують у величезних спеціальних баштах й підвозять до доменних печей, де розтоплюють залізну руду, а залізо переробляють у крицю і виливають у бруски, які завантажують на баржі й відправляють ненаситній країні. «Лише через найгарячіший вогонь, — шепоче радіо, — можна досягнути очищення. Лише пройшовши через найважчі випробування, можуть піднятися обрані Богом».

— Зі ставка сьогодні вигнали дівчинку, — повідомляє Юта. — Інге Гахман. Сказали, що не дозволять нам купатися з напівкровкою. Негігієнічно. Напівкровкою, Вернере. А ми теж хіба не напівкровки? Хіба в нас не половина крові від батька, а половина — від матері?

— Вони мають на увазі напів’євреїв. Говори тихіше. Ми не напів’євреї.

— Певно, ми теж напівкровки.

— Ми чистокровні німці. Ніякі ми не напівкровки.

Геріберту Помселю вже п’ятнадцять років, він переїхав до шахтарського гуртожитку, працює в другу зміну, а Ганс Шильцер став найстаршим хлопцем у сиротинці. Ганс віджимається по сто разів, планує взяти участь у з’їзді в Ессені. У провулках трапляються бійки, пліткують, що Ганс підпалив чиєсь авто. Однієї ночі Вернер чує, як він унизу кричить на фрау Елену. Грюкають вхідні двері, діти крутяться в ліжках, фрау Елена довго ходить кімнатою, тихо човгаючи домашніми капцями. У вологій темряві зі скреготом проїжджають вантажівки з вугіллям. Удалині гуде машинерія: пульсують клапани, обертаються ремені. Бездоганно. Навіжено.

Листопад 1939 року. Холодний вітер котить велике сухе листя платанових дерев гравійними доріжками Ботанічного саду. Марі-Лор перечитує «Двадцять тисяч льє…»: «Я бачив довгі стрічки водоростей, якихось — сферичних, інших — трубчатих, представників роду laurencia та cladostephus з їхнім тоненьким листям» недалеко від воріт на рю Кюв’є, коли, шелестячи листям, підходить група дітей.

Хлопчачий голос щось розповідає, кілька інших хлопчиків сміються. Марі-Лор підіймає пальці над сторінкою. Сміх усе ближче, гучніше. Раптом перший голос звучить просто біля її вуха:

— А знаєш, вони шаленіють за сліпими дівчатами!

У нього швидке дихання. Вона простягає руку, але ні до чого не доторкується.

Їй важко сказати, скільки з ним хлопців. Мабуть, троє чи четверо. Судячи з голосу, йому років дванадцять або тринадцять. Вона підводиться, притискає до грудей свою велетенську книжку й чує, як її ціпочок скочується з лавки й падає на землю.

Хтось інший каже:

— Певно, вони спочатку заберуть сліпих дівчат, а вже потім калік.

Перший хлопчик карикатурно стогне. Марі-Лор підіймає книжку, мов щит.

Другий кидає:

— Примусять їх робити різні речі.

— Усілякі непристойності.

Зліва від неї, на віддалі, дорослий голос кличе:

— Луї, Петер?!

— Хто ви такі? — шипить Марі-Лор.

— Бувай, сліпенька!

І — тиша. Марі-Лор слухає шурхіт дерев, кров гуде у її вухах. Довгу, сповнену панікою, хвилину вона повзає серед листя біля лавки, доки її пальці не намацують ціпок.

У магазинах продають протигазні маски. Сусіди закривають вікна картоном. Щотижня до музею заходить усе менше відвідувачів.

— Papa, — питає Марі-Лор, — як почнеться війна, що ми робитимемо?

— Не буде війни.

— А якщо таки буде?

Його долоня лягає їй на плече, знайомо дзвенять ключі в нього на ремені.

— З нами буде все гаразд, ma chérie. Директор уже подав прохання, щоб мене не викликали із запасу. Так що я нікуди не дінуся.

Але вона чує, з яким поспіхом він гортає сторінки газети. Він закурює сигарету за сигаретою, він майже увесь час працює. Минають тижні й дерева стають голі, й батько вже не запрошує її на прогулянку садами. От якби вони мали таку неприступну субмарину, як «Наутилус»!

Прокурені голоси офісних працівниць долинають крізь відчинене вікно до шафи для ключів.

— Уночі вони прокрадаються у квартири. Ставлять міни-пастки на кухонні комоди, унітази, бюстгальтери. Отак відчиняєш шухляду з білизною й залишаєшся без пальців.

Їй сняться жахіття. Мовчазні німці синхронно гребуть через Сену, їхні човни рухаються плавно, мов пливуть в олії. Вони безшумно пролітають під опорами мосту, з ними на ланцюгах звірі, що вистрибують із човнів і мчать повз величезні квіткові клумби, уздовж огорож. Вони нюшать повітря на сходах до Великої зали. З їхніх пащек крапає слина. Голодні, вони вриваються в музей, розсипаючись залами. Вікна темнішають від крові.

Шановний професоре я ни знаю чи ви отримуєте ці листи чи радіостанція їх перисилає й чи є радіо станція взагалі? Ми ни чули вас щонайменше два місяця. Ви припинили випускати перидачі чи це проблема з нашого боку? В Бранденбургі є нова перидавальна радіо станція під назвою Дойчлендсендер три. Мій брат каже, що вона завишки триста тридцять із чимось метрів друга за висотою штучна конструкція у світі. Вона майже все інше глушить. Стара фрау Штрасеман, одна з наших сусідок, вона каже, що чує перидачі Дойчлендсендера в себе в зубних пломбах. Мій брат каже, що це можливо якщо мати антену і випрямляч і щось що служитиме денаміком. Він каже, що можна використовувати шматок дротяного паркану щоб ловити радіо сигнали, тож мабуть і срібло в зубі теж можна. Мені подобається про це думати. А вам хіба ні професоре? Про пісні в зубах? Фрау Елена каже, що ми тепер маємо йти зі школи відразу до дому. Вона каже, що ми ни євреї але ми бідні й це майже так само нибезпечно. Тепер це кримінальне правопорушення налаштовуватися на чужоземну хвилю. За це можна дістати важкої праці, типу розбивати каміння по п’ятнадцять годин на день. Або ж робити нийлонові шкарпетки або йти в шахту. Ніхто ни хоче допомогти мені надіслати цього листа навіть мій брат тож я зроблю це сама.

У травні йому виповнюється чотирнадцять. Настав 1940 рік, і більше ніхто не сміється над гітлер’югендом. Фрау Елена готує пудинг, Юта загортає в газету шматок кварцу, а близнята, Ганна й Сусанна Герліц, маршують кімнатою, зображаючи солдатів. П’ятирічний хлопчик, Рольф Гупфаєр, сидить на дивані в куточку, раз у раз заплющуючи сонні очі. Новенька — маленька дівчинка — примостилась у Юти на колінах й обсмоктує її пальці. У вікні, за фіранками, видно, як полум’я над трубою, що височіє вдалині, гойдається й тремтить.

Діти співають, потім жадібно з’їдають пудинг.

— Час спати, — каже фрау Елена.

Вернер вимикає свій приймач. Усі проказують молитву. Коли він відносить радіо на горище, на душі в нього тяжко. У провулках п’ятнадцятирічні юнаки йдуть у бік ліфтів до шахти, вишиковуючись у чергу зі своїми касками й ліхтарями біля воріт. Він намагається уявити, як світло їхніх ліхтарів слабне й віддаляється, як гримлять кабелі, як усі мовчать, доки спускаються в ту вічну темряву, де люди вгризаються в землю, а над ними висить каменюка завтовшки мало не кілометр.

Ще один рік. Йому дадуть каску й ліхтар і запхнуть до клітки з іншими.

Минули місяці відтоді, як Вернер востаннє чув француза на короткій хвилі. Рік відтоді, як він тримав «Принципи механіки» з плямами від води. Не так давно він дозволяв собі мріяти про Берлін та його великих науковців: Фрица Габера, винахідника добрив, Германа Штаудінґера, винахідника пластмаси. Герца, що зробив невидне видним. Про всіх великих людей, що займалися справами Там. «Я вірю в тебе, — колись зауважила фрау Елена. — Думаю, тобі вдасться зробити щось велике». Тепер у своїх нічних жахіттях хлопчик блукає тунелями шахт. Стеля чорна й гладенька, і, коли він ступає крок, вона починає над ним опускатися. Розколюються стіни, Вернер нахиляє голову, падає навколішки. За хвилю він не може ні підвести голови, ні поворушити руками. Стеля важить десять мільярдів тонн, від неї віє страшним холодом, вона притискає його носа до підлоги. За мить до пробудження він відчуває, як на потилиці починає тріскати череп.