Коли він підводить погляд, усі на нього дивляться. В очах фрау Елени тривога.

— Це книжка, пане, — оголошує Ганс Шильцер. Він висмикує її з Вернерових колін. Книжка така важка, що Гансові доводиться триматися обома руками, щоб її підняти.

На лобі дружини віце-міністра збрижуються кілька складок. Вернер відчуває, як червоніють його щоки.

Віце-міністр простягає пухлу руку:

— Дай її сюди.

— Це єврейська книжка? — питає Геріберт Помсель. — Це ж єврейська книжка, правда?

Фрау Елена виглядає так, ніби збирається щось сказати, а тоді передумує.

— Герц народився в Гамбурзі, — каже Вернер.

Ні з того ні з сього Юта оголошує:

— Мій брат такий вправний у математиці. Він тямущіший за всіх однокласників. Може, він колись здобуде велику нагороду. Він каже, що ми поїдемо до Берліна й вчитимемося у великих науковців.

Молодші діти широко роззявляють роти; старші діти пирхають. Вернер втуплюється в тарілку. Гортаючи сторінки, віце-міністр нахмурюється. Ганс Шильцер б’є Вернера в гомілку й покашлює.

— Юто, годі, — втручається фрау Елена.

Дружина віце-міністра наколює виделкою печінку, прожовує, ковтає і торкається серветкою кутиків рота. Віце-міністр кладе на стіл «Принципи механіки» й відштовхує книжку, а тоді оглядає свої долоні так, ніби книжка їх забруднила.

— Єдине місце, куди піде твій брат, дівчинко, — це в шахту. Щойно йому виповниться п’ятнадцять. Так само, як і кожен хлопець у цьому будинку.

Юта позирає вовкувато, а Вернер втуплюється в захололу печінку на своїй тарілці. Його очі печуть, а в грудях щось стискається сильніше й сильніше, і до кінця вечері чутно лиш, як діти розрізають їжу на шматочки, жують і ковтають.

З’являються нові чутки. Вони шелестять доріжками Ботанічного саду, пролітають музейними залами, відлунюють у курних кабінетах із високою стелею, де скорчені старі ботаніки вивчають екзотичні види лишайників. Кажуть, що німці наближаються.

Німці, стверджує садівник, мають шістдесят тисяч військових планерів; вони здатні днями маршувати на голодний шлунок; вони запліднюють кожну школярку на своєму шляху. Жінка у квитковій касі каже, що німці вміють робити туман із пігулок і носять реактивні пояси; їхні уніформи, шепоче вона, зроблені зі спеціальної тканини, міцнішої за крицю.

Марі-Лор сидить на лавці біля експозиції молюсків і тренує слух на групах, що проходять повз неї. Якийсь хлопчик вигукує:

— У них є бомби під назвою «Секретний сигнал». Коли така бомба створює звук, кожен, хто її чує, пудить у штани!

Навколо сміються.

— Я чув, що вони роздають отруйний шоколад.

— І скрізь кидають до в’язниці калік та божевільних.

Щоразу, коли Марі-Лор переказує батькові ще одну чутку, той перепитує: «Це про німців?» — так, наче каже це вперше. На його думку, захопленням Австрії не варто перейматися. Він додає, що всі пам’ятають попередню війну й нікому не стане дурості ще раз це переживати. Директор не хвилюється, і жоден із голів відділів, тож і дівчинці, якій ще вчити уроки, теж не варто.

Здається, так воно і є — крім днів тижня, нічого не змінюється. Щоранку Марі-Лор прокидається, вбирається, йде за батьком до входу номер два і слухає, як він вітається з нічним сторожем та доглядачем музею. Bonjour, bonjour. Bonjour, bonjour. Науковці та бібліотекарі й досі зранку забирають свої ключі та вивчають древні слонячі бивні, екзотичних медуз, листя гербаріїв. Секретарки й досі обговорюють моду, директор і досі приїжджає на двоколірному лімузині «Деляж», і кожного полудня чорношкірі продавці й досі тихо котять коридорами свої візочки з бутербродами, пошепки оголошуючи:

— Із житнім хлібом і яйцем, із житнім хлібом і яйцем.

Марі-Лор читає Жуля Верна в шафі для ключів, у туалеті, у коридорах; вона читає на лавці у Великій залі й прогулюючись гравійними доріжками в саду. Вона прочитує перший розділ «Двадцяти тисяч льє під водою» стільки разів, що майже вивчає його напам’ять.

«Море — це все. Воно вкриває сім десятих земної кулі… Море — лоно, що в ньому плодяться й живуть найдивовижніші створіння; море — рух і любов; море — вічне життя».[16]

Уночі, у ліжку, вона подорожує в череві «Наутилуса» капітана Немо, за бортом шторм, а над головою в неї пропливають шатра коралів.

Доктор Жефар навчає її назв мушель — Lambis lambis, Cyprea moneta, Lophiotoma acuta — й дає їй мацати хребти, пройми й завитки кожної по черзі. Він пояснює відгалуження морської еволюції, послідовність геологічних періодів. Іноді їй вдається уявити безмежну низку тисячоліть: мільйони років, десятки мільйонів років.

— Майже кожен вид, що жив на цій планеті, вимер, Лоретто. Немає причин думати, що людей це омине! — Доктор Жефар промовляє ці слова майже радісно й наливає в склянку вина, і вона уявляє його голову шафою з десятьма тисячами маленьких шухляд.

Усе літо запах кропиви, стокроток і дощу наповнює сади. Марі-Лор із батьком печуть грушевий пиріг, який випадково пригоряє. Він відчиняє всі вікна, щоб провітрити квартиру, а вона чує, як знизу, з вулиці, піднімаються звуки скрипки. Й усе одно ранньої осені, раз чи двічі на тиждень, сидячи в Ботанічному саду під масивними огорожами або читаючи біля батькового столу, Марі-Лор підводить погляд від книжки і їй здається, що вітер приносить запах бензину. Так, ніби велика ріка машинерії повільно, невідворотно суне у її бік.

Членство в гітлер’югенді стає обов’язковим. Хлопчиків із Вернерового братства вчать маршових маневрів, перевіряють їхню фізичну форму й вимагають пробігати шістдесят метрів за дванадцять секунд. На кожному кроці слава, Батьківщина, змагання й пожертва.

«Живи чесно, — співають хлопці, маршуючи повз окраїни селища. — Борися мужньо й помри сміючись».[17]

Заняття, домашня робота, вправи. Вернер засиджується допізна, слухаючи своє радіо чи продираючись крізь складні задачі, які він переписав із «Принципів механіки», перш ніж підручник конфіскували. За столом він позіхає, дратується на молодших дітей.

— Ти добре почуваєшся? — запитує фрау Елена, зазираючи йому в очі, й Вернер відводить погляд, відповідаючи:

— Добре.

Теорії Герца цікаві, але йому найбільше подобається збирати деталі, працювати руками, поєднувати пальці з двигуном його розуму. Вернер ремонтує сусідову швацьку машину і високий підлоговий годинник у сиротинці. Він робить пристрій, щоб затягувати суху випрану білизну назад у приміщення, і просту сигналізацію з батарейки, дзвінка й дроту, щоб фрау Елена чула, якщо котрийсь із малюків видибуляє надвір. Він винаходить машину, що нарізає моркву: підіймаєш важіль, опускаються дев’ятнадцять лез, і морква розпадається на двадцять акуратних циліндрів.

Одного разу в сусіда перестає працювати радіоприймач, і фрау Елена пропонує показати його Вернерові. Той відкручує задню панель, вертить лампи туди-сюди. Одна відійшла, тож він ставить її на місце. Радіо оживає, й сусід скрикує від захвату. Невдовзі потому щотижня хтось заходить до сиротинцю по майстра з ремонту радіо. Побачивши, як тринадцятирічний Вернер спускається з горища, протираючи очі, зі скуйовдженим світлим волоссям і саморобною скринькою для інструментів у руці, вони здивовано дивляться на нього з однаковою скептичною посмішкою.

Старіші прилади ремонтувати найлегше: простіші схеми, однакові лампи. Може, з конденсатора крапає віск або на резисторі назбирався наліт. Навіть у найновіших радіоприймачах Вернерові зазвичай вдається визначити, чому вони не працюють. Він розбирає прилад, роздивляється схеми, відстежує звичні траєкторії руху електронів на дотик. Джерело живлення, тріод, резистор, котушка, динамік. Він зосереджується на проблемі, безлад упорядковується, перешкода виявляється, й скоро радіо знову працює.

Іноді йому платять кілька марок. Іноді жінка з шахтарської сім’ї смажить йому ковбаски або загортає в серветку печиво для сестри. Незабаром Вернер уже може скласти в уяві мапу з майже всіма радіоприймачами в районі: саморобний детекторний приймач на кухні в аптекаря, гарна десятилампова радіола вдома в голови департаменту, що била його струмом щоразу, коли він намагався перемкнути канал. Навіть у найбідніших шахтарських будинках зазвичай є державний «Фолькс-Емпфенгер VE301», радіоприймач серійного виробництва з орлом та свастикою, що не ловить короткі хвилі, налаштований лише на німецькі частоти.