Тоді він нахилився і губами притулився до її щоки.

Вона не відхилилася.

Скрізь було тихо.

І раптом два гучні постріли розірвали лісову тишу і покотилися луною в горах.

Невисокий кедр махнув гілками, і величезний зелено-золотавий фазан упав до ніг дітей.

Вони злякано розбіглися.

Фазан тріпнув крилами і завмер. Ще один фазан, з білими вухами, пролетівши навкіс, зигзагами, мертвий припав до землі біля Тані.

З-за грубих ялин на стежку вийшов батько, а за ним з'явився Філько.

В обох були рушниці, і голубий димок кружляв між дерев над їхніми головами.

— Чудово! — сказав батько.

Таня підбігла до нього.

Він наче анітрохи не здивувався, побачивши їх тут, у лісі. Він лагідно взяв її під руку і сказав:

— Діти, час додому. Сьогодні останній іспит.

А Філько підібрав птахів і, закинувши їх за плечі, став поряд з Колею.

— А ми, друже, тут полювали, — пояснив він. — Багато фазанів пасеться на мису вранці.

Коля тремтів. Філько зняв свою куртку, накинув йому на плечі і теж узяв його під руку.

Але стежка була завузька для двох. І вони пішли один за одним, а Таня з батьком ішли попереду.

Вона горнулася до нього, щоб плечем не збивати роси з дерев. Зрідка вона зводила очі й дивилася батькові в лице. А він ішов стежкою прямо, не боячись роси, наступаючи на коріння. Батько не кружляв лісом. Він був простий, усміхався їй і міцно тримав її.

— Як ти схожа на матір у цьому білому халаті! — сказав він.

А Таня раптом взяла батькову руку і поклала собі на плече так, як було під час першої зустрічі. Потім погладила її, вперше поцілувала.

— Тату, — сказала вона, — милий мій тату, пробач мені. Я на тебе раніше сердилась, але тепер усе розумію. Ніхто не винен: ні я, ні ти, ні мама. Ніхто! Адже багато, дуже багато є на світі людей, що гідні любові. Правда?

— Правда, — сказав батько.

— Чи пробачиш ти мені коли-небудь мою злість? Я більше не сердитимусь. А ти, — спитала Таня тихо, — не сердишся на мене, що я була тут, у лісі, так рано, з Колею?

— Ні, моя мила Таню. Я ж знаю: гарно в лісі на світанку!

XXII

Вже не було весни. Обміліла річка, на березі виступило каміння, і ще до полудня нагрівався на узбережжі пісок.

Блиск над водою став гостріший, дрібніший. Літня спека била тепер прямо в гори, і по гарячих течіях повітря повільно злітали у височінь орли. Тільки з моря іноді долинав чистий вітер, який раптом змушував гомоніти ліси.

Таня востаннє обходила берег, прощаючись з усіма. Вона йшла по піску поряд із своєю тінню, і річка бігла біля самісіньких її ніг, як друг, проводжала Таню в путь.

Довга піщана коса перетнула їм обом шляхи.

Таня зупинилася. На цій косі вона любила вранці купатися з Фільком. Де він тепер? Увесь ранок вона даремно шукає його скрізь. Він утік, не бажаючи прощатися з нею. Ніде не може вона його знайти.

Чи не сама в цьому винна? Дуже часто протягом року, для Тані такого рясного на події, вона забувала про друга, якого колись обіцяла ніколи не зраджувати! А він її ніколи не забував, завжди поблажливий у дружбі.

І тепер, залишаючи милі місця, Таня вдячно думала про нього, старанно шукала.

— Філько, Філько! — гукнула вона голосно.

Вітер поніс її голос до самого краю коси. І там, із-за піщаного пагорба, підвівся Філько і став на коліна біля води.

Таня побігла до нього, занурюючи свої ноги в пісок.

— Філько, — сказала вона з докором, — мати мене чекає на пристані, а я шукаю тебе з самого ранку. Що ти робиш тут, на косі?

— Так, нічого, мало-мало, — відповів Філько. — Мало-мало лежу.

Він промовляв тихо, його очі були ледве розплющені. Таню розсмішив його сумний вигляд.

— Мало-мало, — повторила вона сміючись і раптом змовкла.

Він був без майки. Його плечі, залиті сонцем, блищали, мов камінці, а на грудях, темних від загару, виділялися дуже майстерно виведені світлі букви.

Вона прочитала: «Таня».

Філько сором'язливо затулив ім'я рукою і відступив на кілька кроків назад. Він одступив би дуже далеко, зовсім пішов би в гори, але позаду на нього чатувала річка. А Таня все йшла за ним, крок за кроком.

— Та стривай же, Філько! — казала вона.

І він зупинився.

«Нехай, — вирішив хлопчик. — Нехай це бачать усі люди, якщо так легко розлучаються вони одне з одним».

Але Таня дивилася не на нього. Вона глянула на сонце, на блиск, розпорошений над горами в повітрі, і схопила Філька за руки.

Вона була здивована.

— Як це ти зробив? — спитала вона.

У відповідь Філько мовчки нахилився до землі і вийняв з-під одягу, що лежав на піску, чотири літери, вирізані з білого паперу. Він поклав їх собі на груди й сказав:

— Я щоранку приходжу сюди і даю сонцю пекти мої груди для того, щоб твоє ім'я було світле. Це я придумав. Але прошу тебе, більше не смійся з мене.

Він поклав свою долоню на горло, що означало в нього величезний сум. І Таня зрозуміла, що краще їй не сміятися.

Вона з новою для неї приязню заглянула йому в очі і тихенько торкнулася пальцем його шкіри.

Який же ти маленький, Філько! Ти дитина. Адже це все зійде і зникне, як тільки настане зима і ти надінеш теплу сорочку.

Філько насупився, здивовано глянув на гарячий пісок, на річку, що виблискувала серед гір, мов золота долина. Він розгубився. Він забув про зиму, він зовсім про неї не думав, коли смажив своє тіло під сонцем.

«Дурень, дурень!»

Він готовий був провалитися крізь землю.

— А все-таки сонце пече добряче, — сказав він уперто. — Невже й сліду не лишиться? Може, все-таки що-небудь залишиться, Таню? Подумай.

І Таня, трохи подумавши, погодилася з ним.

— Ти маєш рацію, — сказала вона. — Що-небудь повинно залишитися. Все не може зникнути. А то куди ж… — спитала вона в сльозах, — куди подінеться наша вірна дружба навік?..

Діти обнялися.

Тепле повітря сковзало по їхніх обличчях. Самітні птахи дивилися на них з височини.

Закінчилося дитинство! Як це сталося? І хто міг би їм сказати? Ні пісок, ні ліс, ні каміння, що були з ними завжди. Тільки рідна їхня річка бігла далі й далі на схід, струменіла між темними горами. І там, у невидимій далині, поставала перед ними інша, чарівна країна, лежав світлий край.

І, обнявшись, вони невідступно дивилися вдалину, не назад, а вперед, бо в них ще не було спогадів.

Проте перший смуток розлуки вже потривожив їх.

— Прощавай, дикий собако динго, — сказав Філько, — прощавай!

Йому хотілося гірко заплакати, але він був хлопчик, що народився у мовчазному лісі, на березі суворого моря. Він ліг на пісок біля води і завмер.

А Таня пішла берегом уздовж річки, і чистий вітер, що прилинув з того ж таки суворого моря, весь час дув їй назустріч.

І дерево можна вважати істотою цілком розумною, якщо навесні воно всміхається тобі, вбране в листя, якщо воно каже тобі: «Здрастуй», коли ти вранці проходиш у свій клас і сідаєш на своє місце біля вікна. І ти теж мимоволі кажеш йому: «Здрастуй», хоч воно стоїть за вікном на задньому дворі, де складають дрова для школи. Через скло його добре видно.

•••

ВИДАВНИЦТВО ДИТЯЧОЇ ЛІТЕРАТУРИ «ВЕСЕЛКА» КИЇВ 1975

Р2

Ф82

Переклад з російської ВОЛОДИМИРА ЛАПІЯ

Малюнки

ЮРІЯ ЗОЛОТОВА

© Видавництво «Веселка», 1975 р.

Для середнього шкільного віку Фраерман Рувим Исаевич ДИКАЯ СОБАКА ДИНГО, ИЛИ ПОВЕСТЬ О ПЕРВОИ ЛЮБВИ Повесть (На украинском язьіке)

Редактор Л. Г. Силаєва. Художній редактор Д. П. Присяжнюк. Технічні редактори М. К. Акопова, Т. І. Розум. Коректори Т. А. Прожогіна, В. В. Богаєвський. Здано на виробництво 7. VIII. 1974 р. Підписано до друку 10. XI. 1974 р. Формат 60Х84'/іб. Папір друк. № 2. Фіз. друк. арк. 7. Обл. — вид. арк. 6,13+4 вкл. (0,29) =6,42. Умовн. друк. арк. 6,51+4 вкл. (0,46)=6,97. Тираж 100 000. Зам. № Ю28. Ціна 23 коп. Видавництво «Веселка», Київ, Басейна, 1/2. Книжкова фабрика «Атлас» республіканського виробничого об'єднання «Поліграфкнига» Держ-комвидаву УРСР, Львів, Зелена, 20.