Таня вибігла на берег.

Нахиливши обличчя і розсікаючи вітер тілом, вона пробігла вулицею, між високими кучугурами снігу. Всі ворота були зачинені. Тільки у дворі Філька стояли розчинені навстіж. Хлопчик щойно приїхав з батьком на собаках і стояв на гайку, очищаючи свої лижі від снігу. Раптом він побачив захекану Таню і здивовано позадкував. Собаки лежали біля воріт — їх ще не встигли розпрягти. І каюр — довга палиця з ясена — стирчав у снігу поряд з нартами.

Таня схопила каюр і впала на нарти.

— Що ти робиш, Таню! — злякано крикнув Філько. — Стережися, вони злі.

— Мовчи, — сказала Таня, — мовчи, милий Філько. Мені треба швидше відвезти Колю до батька. Він вивихнув собі ногу на ковзанці. Я зараз прижену твої нарти. Річкою це близько.

Вона махнула каюром, крикнула на собак по-нанайському, і собаки винесли її з воріт.

Поки Філько встиг сплигнути з ґанку і надіти на ноги лижі, нарти були вже далеко. Але він усе-таки побіг слідом за Танею, щосили гукаючи:

— Буран, буран! Куди ти? Почекай мене!

Та дівчинка вже не чула його крику.

Вона сиділа на нартах, як справжній мисливець. Вона чудово правила, тримаючи напоготові каюр, і дивно, собаки слухалися Таню, хоч її голос був для них незнайомий.

Філько зупинився. Вітер ударив його в плечі і змусив присісти на лижі. Але хлопчик не повернув назад.

Він трохи посидів на лижах, міркуючи про те, що трапилося, про вітер, про Таню і про себе самого. Він вирішив, що все добре повинно мати добре спрямування, і, повернувши раптом од хати, побіг на дорогу, що вела через ліс у фортецю. Він побіг просто назустріч бурі.

А поки Філько поспішав, його собаки дружно, вивезли Таню на кригу. Дівчинка загальмувала біля Колі, з силою встромивши довгий каюр між полоззям. Собаки одразу ж лягли, зовсім не сварячись один з одним.

Коля ледве підвівся, хитаючись од болю. І все-таки він усміхався. На його замерзлому обличчі навіть засвітилося задоволення. Він уперше бачив собак в упряжці, вперше йому випадало їхати на них.

Далебі, це непогано придумано, — сказав Коля, позираючи на легкі нарти, підбиті китовим вусом, і на собак, що гризли сніг. — Ці собаки не такі вже й злі, як про них мені безперестанно торочить Філько, і не такі дужі на вигляд. Вони трохи більші за наших шпіців.

Але Таня краще за нього знала, які люті ці пси, яка неприборкана у них вдача, яке нестримне прагнення волі — знала і ні на крок не відходила од нарт. Тільки на мить відступила, щоб обережно підхопити Колю під руки і посадити в нарти. Потім підняла Тигра, що тремтів од страху, притисла його до грудей, стрибнула в нарти й пустила собак уперед. Які невловимі, правильні були рухи дівчинки, який пильний погляд кидала вона на сніг, що вже починав сичати і ворушитися на дорозі, і яким сполоханим ставав цей погляд, коли вона звертала його назад — на Колю!

Тобі не дуже боляче? — питала вона. — Потерпи, скоро приїдемо. Тільки б встигнути до бурану.

Він дивувався. В її очах, що стурбовано горіли під обмерзлими од вітру віями, в усій її істоті поставав перед ним інший, зовсім незнайомий смисл. Немов на цих диких собаках, запрялсених у легкі сани, крізь гострий сніг, що дряпав на обличчі шкіру, вони обоє мчали в іншу, нову країну, про котру він ще нічого не чув.

І Коля тримався за Танин одяг, щоб не випасти.

А завірюха вже перетинала дорогу, рухалася стіною, як злива, поглинаючи світло, і дзвеніла, мов грім поміж скель.

Таня, оглушена вітром, невиразно помітила, що від цієї білої стіни, ніби намагаючись розірвати її, скоком мчить по дорозі кінь. Кого він рятував од бурану, Таня не могла побачити. Вона тільки відчула, що собаки люто рвонулися назустріч, і закричала на них диким голосом. Коля не зрозумів її крику. Але Таня знала, чому так страшно кричить: собаки більше не слухались її.

Наче важким списом, похитала вона каюром і, напруживши руку, щосили встромила його у сніг. Він увійшов глибоко і зламався. Тоді Таня обернулась, і на якусь мить Коля побачив на її обличчі жах.

— Тримайся міцніше за нарти! — крикнула вона.

І високо піднявши над своєю головою Тигра, кинула його на дорогу. Собака заскавучав і впав на сніг.

Потім ніби зрозумів, що йому треба робити, вмить схопився і, голосно виючи, помчав поряд із собачою зграєю. Він випередив її, неначе сам прирік себе на загибель. Собаки помітили його. Тигр кинувся геть з дороги. І зграя помчала слідом.

Кінь проскакав мимо.

«Дорогий мій, бідний Тигр!» — подумала Таня.

Він стрибав по цілині високо, він потопав, він задихався в снігу. Він, можливо, проклинав людей, які покалічили його тіло, зробили куцими ноги, а шию — довгою і слабкою. Але він любив цю дівчинку, з якою разом бавився, коли був щеням, і разом виріс, а постарів тільки він. Чи справедливо це?

Пес сів на сніг, дожидаючи смерті.

Таня почула його дике скавучання, хрипіння, клацання собачих ікол, заглушене гуготінням вітру, і припала до нарт.

Гальмо вже не стримувало нарти, вони налетіли на скупчену зграю, стали дибки і перекинулися.

Таня вхопилася за полоз. Неначе блискавка вдарила по її очах. На секунду вона осліпла. Бечова від саней, зачепившись за гострий торос, засичала, мов гадюка, і луснула. Звільнена зграя помчала в глуху заметіль.

Ніхто не ворушився: ні Таня, що лежала поряд з нартами, ні Коля, що впав долілиць, ні мертвий Тигр з розірваним горлом, що дивився у захурделене небо, — все було нерухоме. Рухався тільки сніг, і повітря туго ходило туди й сюди по річці.

Таня перша скочила на ноги. Нахилилася, поставила ' нарти і знову схилилася, щоб допомогти підвестися Колі. Падіння не приголомшило її. Як і доти, всі її рухи були невловимі, сильні й гнучкі. Вона обтрусила сніг з обличчя спокійно, ніби ніякого нещастя не сталося.

А Коля не міг устояти на ногах.

Ми загинемо. Що я накоїв, Таню! — сказав злякано хлопець, і навіть сльози виступили на його очах, але вони замерзли, не встигнувши скотитися з вій.

Коля почав знову хилитися набік, сідаючи на землю. І Таня знову підхопила його, намагаючись підтримати.

Вона закричала:

— Колю, ти чуєш? Ми ніколи не загинемо! Тільки не можна стояти на місці — засипле. Ти чуєш мене, Колю, милий? Треба рухатися!

Дівчинка напружувала всі сили. І так вони стояли, ніби обнявшись. І завірюха дала їм на хвилину притулок у своїх хмарах, а потім оглушила гучним гоготанням.

Таня ногою присунула нарти ближче до себе.

— Ні, ні,— крикнув Коля, — цього я не хочу! Я не дозволю тобі везти мене!

Він пручався. Таня обхопила його за шию. Холодними обличчями вони торкалися одне одного. Дівчинка просила, повторювала одне й те саме, хоча вимовляти слова було важко — кожний звук на губах вмирав од жорстокого вітру.

— Ми врятуємося, — казала вона. — Тут близько. Швидше! Не можна чекати.

Коля сів у нарти. Таня шарфом стерла з його обличчя сніг, оглянула руки — вони були ще сухі — і біля кисті туго зав'язала шнурки його рукавиць.

Потім, ухопившись за обривок вірьовки, потягла нарти. Високі хвилі снігу котилися їй назустріч — заступали шлях. Таня сходила на них, знову спускалася і все йшла вперед, плечима розтинаючи густе, рухоме повітря, що на кожному кроці шалено чіплялося до одягу, немов колючки з рослин. Воно було темне, наповнене снігом, і крізь нього нічого не було видно.

Іноді Таня зупинялась, поверталася до нарт, тормошила Колю і, незважаючи на його страждання та скарги, примушувала пройти кроків десять уперед. Дихала вона важко. Все обличчя в неї було мокре, і одяг ставав твердий — вкривався тонкою кригою.

Так ішла вона довго, не знаючи, де місто, де берег, де небо, — все щезло в цій білій імлі. І все-таки Таня йшла, нахиливши обличчя, промацуючи дорогу ногами, і, як у найбільшу спеку, піт струменів по її спині.

Раптом пролунав гарматний постріл. Таня зняла шапку, послухала, підбігла до Колі і примусила його піднятися з санок.

Що було сили вона закричала. Але крик її здався не голоснішим за шурхіт сухих сніжинок.