— Ти чув, з фортеці стріляє гармата. Можливо, це нам подають сигнал.

Він мляво кивнув головою. Задубіння дедалі дужче охоплювало його. Таня більше не садила Колю на нарти, а, обхопивши за пояс і поклавши його руку собі на шию, потягла вперед, примушуючи хлопчика переставляти ноги. Нарти лишилися в снігу.

Діти повернули ліворуч, звідки долинув ще один постріл. Цей уже був голосніший і прокотився по всій річці.

Таня дужче налягла на вітер грудьми, благословляючи силу своїх легенів, які допомагали їй дихати у цю страшну бурю, і силу своїх ніг, що несли її вперед, і силу рук, які не випускали з обіймів друга.

Але іноді на якусь мить дівчинку охоплював страх, і тоді їй здавалося, що вона одна в цілому світі серед цієї хуртовини.

Проте назустріч їй, оточені тією самою завірюхою, йшли на лижах прикордонники. Вони просувались густим цепом, розкинутим далеко по річці, тримаючись за довгу вірьовку, що з'єднувала їх усіх. Так вони не боялися нічого в світі. Та сама імла, ті ж тороси, ті ж високі замети, що котилися вперед і назад, вставали перед ними, як і перед Танею. Але солдати легко збігали з них і легко сходили, не витрачаючи даремно дихання. Коли вітер дужчав, вони пригиналися до землі, немов хотіли проскочити під ним.

Так вони підходили до того місця, де перебувала Таня. Але й за два кроки її не видно було. Як і раніше, ця дівчинка здавалася самітною серед хуртовини, дівчинка, обличчя якої від поту взялося кригою, дівчинка, яка тримала на руках свого ослаблого друга. Вона ще пробивалася вперед, але сили вже не було. Таня хиталася від кожного пориву вітру, падала, знову підводилася, простягаючи вперед тільки одну вільну руку. Раптом під своїм ліктем відчула вірьовку. Вона судорожно вчепилася в неї. Це могла бути вірьовка й од баржі, що вмерзла поблизу в кригу. Але все-таки, перебираючи рукою по канату, Таня гукнула:

— Хто тут? Допоможіть!

І несподівано наштовхнулася на батька.

В імлі, без будь-яких видимих ознак, не засліпленими снігом очима, не помертвілими від., холоднечі пальцями, а своїм теплим серцем, яке так довго шукало батька, відчула вона його близькість, упізнала його тут, у цілковитій темряві, в холодній пустелі, що загрожувала смертю.

— Тату, тату! — закричала вона.

— Я тут! — відповів він.

Змучена стражданням і втомою, Таня заплакала.

— Він живий, — сказала, підштовхуючи Колю до батька, і сама, голосно схлипуючи, припала чолом батькові до колін.

Батько присів навпочіпки і, зірвавши з себе шинелю, закутав дітей, що притулилися до нього.

— Що з ним? — Він теж плакав, його обличчя було мокре від сліз. А втім, може це сніг від дихання розтанув під його теплим шоломом.

Філько… Філько прибіг до нас, — промовив батько.

Філько, Філько! — повторила голосно Таня, хоча Філька не було тут.

Хвилину-дві вони не ворушилися. Сніг наповзав на них дедалі вище.

Батько сильно смикнув за вірьовку. Праворуч і ліворуч виринали червоноармійці. Не випускаючи бечови, вони, як кучугури снігу, виникали з хуртовини і зупинялися біля дітей.

Останнім підійшов червоноармієць Фролов, увесь обкутаний завірюхою. Його рушниця висіла за плечима, обличчя було в снігу.

— Знайшли! — зрадів він. — Я ж казав, що знайдемо. Інакше не могло й бути.

Червоноармійці оточили дітей і полковника, потім усі рушили серед хуртовини назад.

А з фортеці пролунав ще один постріл.

XVI

Давним-давно минув той день, коли Таня так хоробро змагалася з імлою і хмарами холодної хуртовини за свою живу душу, яку кінець кінцем батько знайшов і зігрів своїми руками.

На ранок вітер повернув і вщух. Тихо було на річці, тихо було і над горами — над усім Таниним світом. Вітер здув з кедрів і ялин сніг: ліси потемнішали. І Таня спокійно дивилася на них, не шукаючи нічого іншого.

Коля тільки трохи поморозив собі вуха і щоки.

Таня і Філько щодня відвідували його у батьковому домі, нерідко залишаючись на обід.

Тепер година обіду не здавалася Тані такою тяжкою, як раніше. Хоч і не так старанно батько частував її пирогами з черемхою, не так міцно цілувала її на порозі Надія Петрівна, а все-таки батьківський хліб, який Таня куштувала і так і сяк, здавався їй тепер іншим. Кожний шматок був солодкий.

І шкіряний батьків пасок, що лежав на канапі, теж здавався їй іншим.

Вона часто надівала його на себе.

І так добре Тані ще не було ніколи.

Але ж канікули не вічні. Закінчились і вони. Ось уже кілька днів Таня ходила до школи.

Вона носила книжки без ремінця та сумки. І завжди, перш ніж скинути хутряну доху, клала їх у роздягальні на піддзеркальник.

Сьогодні вона зробила так само.

Поклала книжки і, скинувши доху тільки з одного плеча, глянула в дзеркало, хоча завжди уникала дивитися в нього, бо це було те саме дзеркало, що колись так жорстоко покарало її.

Але тепер, втупивши погляд у скло, Таня розглядала не своє обличчя, не свої очі, де в глибині зіниць, як і тоді, ходили легенькі тіні, а інше видовище, що ніби аж ніяк не стосувалось її.

Вона розглядала юрбу дітей, які стояли півколом спиною до дзеркала.

Їхні погляди були звернені вгору. Учні читали газету, що висіла під залізною сіткою на стіні.

Женя стояла до стіни найближче.

— За такі справи її слід виключити з загону, — зауважила вона.

— Викинути просто геть, — сказав гладкий хлопчик, який прийшов до школи разом із Колею.

Не розуміючи, кого могли стосуватися ці слова, Таня не квапилася підходити.

Але все-таки, одвівши очі від дзеркала, вона підійшла до гурту. Газету вона впізнала. Це була районна газета, що її передплачував загін.

Вона спитала:

— Що тут таке?

Почувши її голос, діти повернулися до неї і зразу одвернулись, а тоді раптом почали хутко розходитися.

Таня звикла завжди відчувати поряд себе друзів, бачити їхні обличчя і, побачивши тепер їхні спини, була вражена.

— Що це значить? — вигукнула вона.

Ніхто їй не відповів.

Тоді вона піднесла руку до залізної сітки і прочитала:

«Шкільні справи.

У школі № 2 трояться страхітливі неподобства. Учениця сьомого класу Таня Сабанєєва під час бурану повезла кататися на собаках учня того ж класу Колю Сабанєєва. Хлопчик після цього пролежав у ліжку всі канікули. А учень того ж класу Білолюбський, що прибіг до фортеці повідомити про це Колиного батька, відморозив собі палець. Дітей врятували наші славні прикордонники. Але про що думають учителі та піонерська організація, якщо допускають у шкільному середовищі такі небезпечні для життя витівки?»

— Що це значить? — повторила Таня тихо і, озирнувшись, не побачила поблизу нікого, крім Філька.

Він стояв випроставшись.

І дівчинка зрозуміла, що це значить. Зрозуміла, що холодні вітри дмуть не тільки з одного боку, але й з іншого, не лише віють по річці, а й проникають крізь грубі стіни, навіть у теплому будинку наздоганяють людину і вмить збивають її з ніг.

Таня опустила руки. Доха сковзнула з її плеча і впала на підлогу. Вона не підняла її.

— Це ж неправда, Філько, — сказала вона пошепки.

— Звичайно, неправда, — теж пошепки відповів хлопчик і показав свій палець, замотаний довгим бинтом. — Мені зовсім не боляче. Що вони вигадали, не знаю. Але ти послухай мене. Послухай, Таню.

А Таня, відкривши губи, ковтала повітря, котре здалося їй тепер гострішим, ніж на річці, під час найсильнішого бурану. Її вуха нічого не чули, очі нічого не бачили. Вона сказала:

— Що тепер буде зі мною?

І, обхопивши голову руками, кинулася геть, прагнучи, за своєю звичкою, в сильному русі заспокоїти себе і знайти якийсь вихід.

Широко ступаючи, як ступають у сніг, вона йшла коридором, б'ючись плечима об стіну, наштовхуючись на малюків, які з вереском розбігалися перед нею. За рогом дівчинка обминула старого, який замахав на неї дерев'яною указкою. Вона навіть не вклонилася йому, хоча це був директор. Старий з глибоким смутком похитав їй услід головою і подивився на вчителя історії Аристарха Аристарховича Аристархова, який цього дня чергував у коридорі.