З воріт вийшла Олександра Іванівна, ведучи за собою те саме моторне дівчатко, яке так часто перетинало Тані дорогу, а за другу руку вчительку тримав маленький хлопчик, який, здавалося, нікуди не хотів іти.

Таня уважно озирнулася навколо. Вона звела очі й побачила небо, поділене різко на два кольори — чорний і синій. Чорним воно було ліворуч, на сході, і стояло там прямою стіною. І прапор на міській каланчі летів уперед, теж прямий, мов струна. На місто насувався буран. Він плив високо, він ще не спускався на землю.

Таня глянула на повітря крізь пальці. Воно вже темніло і погустішало.

«Буран, — стурбовано подумала Таня, — а вони на річці».

— Буран! — крикнула Олекандра Іванівна. — Повертайся, Таню, додому. Скажи про це всім, кого зустрінеш.

Але Таня не пішла. Вона підбігла до вчительки ближче.

— Я не боюся бурану, — сказала вона. — Я допоможу вам. Дайте мені дівчинку. Я одведу її додому.

— Вона далеко живе, коло річки, біля барж.

— Нічого, я знаю, де вона живе.

— Ну гаразд, одведи, а я одведу хлопчика. Тільки дивись, якнайшвидше повертайся додому, — занепокоєно сказала вчителька.

— Я все зроблю як слід, — квапливо відповіла Таня, — не турбуйтеся, Олександро Іванівно.

Вона схопила дівчатко за руку, і вдвох вони побігли довгою вулицею, де, незважаючи на полудень, хазяйки зачиняли віконниці і запалювали в будинках світло.

Вони бігли швидко, не зупиняючись, тільки вітер на перехрестях затримував їх.

Біля річки з височини Таня побачила баржі, засипані снігом до щогл. А праворуч — ковзанку. Широка і рівна крига була чиста від снігу. По краях на кілках, що стирчали з землі, висіли гірлянди з ялинових лап. Вони метлялися, наче снасті на шхуні, захопленій бурею. А далеко за ковзанкою, на річці, на верхів'ях відкритих гір, мов квіти на тонких стеблинах, здіймалися білі вихори. На ковзанці нікого не було. Тільки дві крихітні постаті, тримаючись за руки, котилися краєм криги.

Таня збігла стежкою вниз і помчала вздовж берега, позираючи то на ковзанку, то на дівчатко, яке вже задихалось од бігу.

Таня на мить зупинилася.

— Це наші,— сказало дівчатко. — Чому ти їм не кричиш?

Але замість відповіді Таня приклала руку до свого серця:

Послухай, як колотиться.

— У мене вуха замерзли, — сказало дівчатко. — Я нічого не чую. Насувається буран, а вони катаються. Чому ти їм не кричиш?

І цього разу Таня не відповіла. Вона взяла дівчатко на руки і внесла в будинок, що стояв на березі.

За мить Таня знову з'явилася на порозі будинку, вже сама. Вона стрибнула вниз на кригу і пішла між баржами

стежкою. Ноги тонули в снігу. Дівчинка вирішила не поспішати. Вона йтиме ще повільніше цією тяжкою стежкою. І нехай буран засипле їй очі, засипле й ковзанку, і гірлянди з ялинових лап, нехай він аж до самих гір укриє річку снігом. Вона не поспішатиме. Вона прийде на ковзанку і скаже їм грубо: «Час вам опам'ятатись і повернутися додому. Тільки не думайте, що я прийшла сказати вам про це. Я відводила додому дівчатко і випадково проходила мимо. Це ваше щастя, бо я бачу — ви обоє забули про все. А якщо й не дівчатко, то мені просто подобається гуляти тут, на річці, перед бураном. Якщо хочете, можете не вірити мені. Тільки бачите — ось я повагом прийшла сюди і зараз піду, зовсім не поспішаючи».

Так бурмотіла Таня, дедалі прискорюючи ходу, поки ноги не понесли її, мов на крилах. Вона мчала найкоротшою стежкою повз замерзлі баржі, і темне повітря гуділо у її вухах. Стежка незабаром привела її на ковзанку. Але там нікого не було. Таня оглянула річку, берег, що курився на високих місцях. І несподівано майже біля самісіньких ніг помітила Колю. Він сидів на снігу коло гірлянд із глиці, що попадали од вітру. Женя сиділа поряд. Імла вже підкрадалася до сонця.

Таня грудьми розірвала ялинові гілки.

— Ви що, посліпли? — крикнула вона Жені. — Скоро почнеться буран. Олександра Іванлзна веліла, щоб усі йшли додому.

І, вже сказавши це, побачила, що Женя й так перелякана: хоча щоки в неї були червоні, але вона тремтіла.

— Що сталося? — схвильовано спитала Таня.

— Це Коля винен, — відповіла тремтячи Женя. — Йому хотілося покататися зі мною на ковзанах. Але мені страшно, тут вітер.

— Навіщо ти брешеш? — обурився хлопчик. — Хіба не тобі забажалося покататись уранці?

— А хіба не ти просив Філька сказати Тані, що ми вранці прийдемо сюди? — сердито відповіла Женя.

Але Таня не слухала їх. Вона дбайливо нахилилася до Колі.

Обличчя в нього пополотніло, він тримався за ногу, неспроможний підвестися.

— Йди звідси, — сказав він Жені.— Ідіть обидві, я лишуся тут сам.

Женя не переставала тремтіти.

— Я піду додому, — сказала вона.

Таня взяла її за плечі і поволі повернула обличчям до міста.

— Йди, — сказала вона. — Тільки зайди до Філька і скажи йому, що ми тут. Мами немає вдома.

— Ні, ні, я піду зразу додому. Я боюся — скоро почнеться буран.

Женя побігла, затуляючи рукою обличчя од вітру.

Таня навпочіпки сіла перед Колею і почала розв'язува- ти ремінці.

— Ти забився? Тобі боляче? — спитала вона.

Він промовчав.

Навколо темніло все: річка, крига, небо.

Пальці у Тані змерзли. Вона гріла їх, зрідка міцно затискуючи між колінами. Коля намагався не стогнати. Дівчинка подала йому руку. Він підвівся і знову сів на сніг.

— Ти зламав собі ногу? — злякано спитала Таня.

— Ні,— відповів Коля, — я тільки трохи розтяг жилу. Ця дурна Женя зовсім не вміє кататися.

Потім Таня почула Колин сміх, хоча сміятися йому зовсім було не слід.

Можливо, він сміється з неї, з її страху за його життя? Можливо, тільки прикидається і жартує, а нога в нього зовсім не болить?

— Подивись на дорогу, — сказав він сміючись, — це ж Тигр несе в зубах твої ковзани. Я так і думав, що ти заховала їх.

Вона глянула на дорогу.

Так, Тигр біг до них, тягнучи за ремінці ковзани. Він поклав їх біля ніг дівчинки і сів поряд, чекаючи від неї подяки. Таня погладила замерзлою рукою його холодну шерсть. Але навіщо тепер їй ковзани і де він узяв їх? Собака, певно, викопав їх у заметі за будинком. І тяг їх вулицею, лякаючись перехожих. А вітер кидав його в сніг. Йому, мабуть, було важко тягти. І все даремно: їй тепер не потрібні ковзани.

— Що ж мені робити? — спитала вона. — І мами вдома немає. Нікого немає, крім Тигра. Але якщо ти не можеш іти, то я віднесу тебе до рибальських будинків. Тут лишатися не можна. Ти не знаєш наших буранів.

— Я не боюся ваших буранів, — уперто відповів Коля. — А якщо ти думаєш, що я злякався вашої глибокої річки і тому не пішов тоді у воду за цим нещасним котеням, то діло твоє. Думай як хочеш. Іди, якщо ти боїшся.

— Ні,— заперечила Таня, — я не боюся бурану, я боюся за тебе. Я знаю, що це небезпечно, і залишуся з тобою.

Вона сіла на сніг біля Колі і подивилася на нього з ніжністю, яку не хотіла більше приховувати. І обличчя в неї було стурбоване.

Він схилив голову.

— Я повинен бути вдома, — сказав він. — Я дав батькові слово. Адже він не знає, де я.

— Що ж мені робити? — повторила Таня.

Дівчинка одвела очі від Колі і вагаючись подивилася на Тигра, який весь тремтів на летючому снігу; потім повеселішала й скочила на ноги.

Небо сповзало з гір і стелилося, наче дим, на ущелинах. Чорна далина була близько, стояла за скелями поряд. А все-таки Найстрашніший вітер ще не вилетів з-за піщаної коси, де було розкидане каміння. І сніг ще не падав зверху. Буран насувався поволі.

— У нас є час, — сказала Таня. — У Філька собаки, а я чудово правлю нартою. Я прижену їх сюди. Ми ще встигнемо. Почекай мене тут, і я одвезу тебе додому до батька. Тільки не бійся. З тобою залишиться пес. Він не втече.

Таня посадила Тигра на замет і дала йому лизнути свою руку. Він лишився на місці, злякано позираючи на північ, де буря вже надавала снігові руху і коливала ліси на горах.