Я не кажу про долю. Я не вірю в Провидіння, чи в спорідненість душ, чи в надприродне. Я маю на увазі, що ми розуміли одне одного. Завжди.

Але нам було лише по чотирнадцять. Я ніколи не цілувалася з хлопцем, хоча наступного року поцілуюся з кількома, і якимось чином ми не обізвали це коханням.

П’ЯТНАДЦЯТОГО ЛІТА я приїхала пізніше за решту. Тато покинув нас, і ми з мамою були зайняті покупками, перемовинами з дизайнером і тому подібним.

Джонні та Міррен зустріли нас на причалі, рожевощокі, з купою планів на літо. Вони облаштовували все для родинного тенісного турніру, зберегли собі кілька рецептів морозива з Інтернету. Ми збиралися кататися на вітрильниках, палити вогнища.

Малі вовтузилися і галасували, як завжди. Тітки прохолодно посміхалися. Після метушливого прибуття всі пішли на коктейль у Клермонт.

Я пішла шукати Ґета в Ред-Ґейт. Маєток Ред-Ґейт значно менший за Клермонт, але при цьому там чотири спальні нагорі. Саме в них зупиняються Ґет, Джонні й Вілл із тіткою Керрі та, зрідка, Едом.

Я підійшла до дверей кухні й зазирнула крізь сітку. Спершу Ґет мене не помітив. Він стояв біля стільниці у поношеній сірій футболці та джинсах. Плечі його були ширшими, ніж мені пам’яталося.

Він відв’язав висушену квітку, що висіла, перевернута, над мийкою на вікні. То була квітка шипшини, рожева і розгорнута, з тих, що ростуть на Бічвуді.

Ґет, мій Ґет. Він зірвав для мене квітку в нашому улюбленому місці. Він підвісив її, щоб вона висохла, і чекав мого повернення, аби подарувати.

Я поцілувалася з хлопцем, до якого було байдуже, чи з трьома. Від нас пішов батько.

Я приїхала сюди з будинку, сповненого сліз та фальшу, і побачила Ґета,

і побачила троянду в його руці,

і тієї миті, коли сонце світило крізь вікно на нього і на яблука на кухонному столі,

і в повітрі стояв запах дерева та океану,

я таки назвала це коханням.

Це і було коханням, і воно навалилося на мене так раптово, що я зіперлася на сітчасті двері, які розділяли нас, аби лиш не впасти. Мені так хотілося торкнутися його, ніби він був кошеням чи кроликом, чимось таким особливим і м’яким, що кінчики пальців хочуть відчувати це постійно. Усесвіт був добрим, бо в ньому був він. Я любила в ньому все: і дірку на його джинсах, і бруд на його голій нозі, і ранку на його плечі, і шрам, що перекреслював його брову. Ґет, мій Ґет.

Поки я стояла отак, витріщаючись, він поклав троянду в конверт. Пошукав ручку, грюкаючи шухлядами, знайшов у кишені, написав щось.

Я не здогадалася, що він пише адресу, аж поки він не витягнув марки із однієї з кухонних шухляд.

Ґет наклеїв марки. Написав зворотну адресу. Це було не для мене.

Я вибігла з воріт Ред-Ґейту, доки Ґет не помітив мене, і побігла до краю острова. Я споглядала, як темніє небо. На самоті.

Я обірвала всі квітки з одного жалюгідного кущика і пожбурила їх усі, одну за одною, в розбурхане море.

ТОГО ВЕЧОРА Джонні розповів мені про нью-йоркську подружку Ґета. Її звали Ракель. Джонні навіть бачив її. Він живе в Нью-Йорку з Керрі та Едом, як і Ґет з мамою, тільки не у спальному районі, а в центрі. Джонні сказав, що Ракель танцює модерн і носить чорне.

Брат Міррен, Тафт, сказав, що Ракель надіслала Ґету пакунок з домашніми брауні[1]. Ліберті та Бонні сказали, що у Ґета в телефоні є її фотографії.

Ґет взагалі не говорив про неї, але уникав зустрічатися зі мною поглядом.

У першу ніч після того, як я дізналася, я плакала, і гризла нігті, і пила вино, яке вкрала з комори Клермонту.

Я несамовито оберталася в небі, шаленіючи та збиваючи зорі з їхніх місць, у голові паморочилося, я блювала.

У душі я щосили вдарила кулаком по стіні. Я змивала сором та злість холодною водою. Потім у ліжку я трусилася, як покинутий собака, ким я, власне, і була, — аж зуб на зуб не попадав.

Наступного ранку і всі дні після того я намагалася опанувати себе. Я підняла вище своє квадратне підборіддя.

Ми плавали на вітрильниках, розпалювали вогнища.

Ми готували відерця морозива і засмагали.

Якось увечері ми вчотирьох влаштували пікнік на маленькому пляжі. У нас були копчені мідії, картопля, солодка кукурудза. Усе це приготували кухарі. Я не знала їхніх імен.

Джонні та Міррен принесли їжу в металевих сковорідках. Ми їли навколо багаття, закрапуючи олією пісок. Потім Ґет готував триповерхові смори[2] для всіх нас. Я спостерігала, як його руки в сяйві полум’я нанизують зефіринки на довгу палицю. Там, де колись були написані наші імена, тепер було записано назви книжок, які він хотів прочитати.

Того вечора на лівій було «Буття». На правій — «ніщо».[3]

На моїх руках теж був напис. Цитата, яка мені подобалася. На лівій — «Живи». На правій — «сьогодні».

— Хочете знати, про що я думаю?

— Так, — сказала я.

— Ні, — сказав Джонні.

— Я от думаю, яке ми маємо право говорити, що цей острів належить вашому дідусеві. Не юридично, а насправді.

— О, будь ласка, не починай стару пісню про злочини колонізаторів, — простогнав Джонні.

— Та ні, я говорю про те, як можна казати, що земля взагалі належить комусь із людей? — Ґет обвів рукою небо, океан, пісок.

Міррен знизала плечима.

— Люди постійно продають і купують землю.

— Може, краще поговоримо про секс чи вбивства? — запитав Джонні.

Ґет не звертав на нього уваги.

— Можливо, земля взагалі не повинна належати нікому. Або, можливо, мусять бути якісь обмеження щодо того, чим можна володіти.

Він нахилився вперед.

— Коли взимку я був із волонтерською місією в Індії, ми будували туалети. Будували їх тому, що в людей у тому селищі їх просто не було.

— Ну всі вже знають про твою Індію, — мовив Джонні. — Ти вже сто разів нам казав.

Ось це мені і подобалося в Ґеті: у ньому стільки захвату, він так невтомно цікавиться світом, що йому важко й уявити, як людям може бути нецікаво його слухати. Навіть коли вони прямо заявляють про це. А ще він ніколи ось так просто не дасть нам спокою. Він хоче примусити нас думати, навіть якщо ми опираємося. Він увіткнув палицю у вугілля.

— Я вважаю, ми мусимо говорити про це. Не кожен має власний острів. Хтось працює на таких островах. Хтось працює на заводі. Дехто сидить без роботи. Дехто й без їжі.

— Замовкни вже, — обірвала Міррен.

— Замовкни назавжди, — додав Джонні.

— У нас на Бічвуді викривлений погляд на людство, — продовжив Ґет. — Не думаю, що ви це усвідомлюєте.

— Замовкни, — сказала я. — Я дам тобі більше шоколаду, якщо ти мовчатимеш.

І Ґет замовк, але змінився на обличчі. Він різко встав, підняв з піску камінь і щосили жбурнув. Він стягнув светра, скинув туфлі. А тоді зайшов у воду в джинсах.

Розлючений.

Я дивилася на м’язи його плечей у місячному світлі й бризки, які здійнялися, коли він занурився у воду. Він пірнув, і я подумала: якщо я не піду за ним зараз, він дістанеться Ракель. Якщо я не піду за ним зараз, він полишить нас. Брехунів, цей острів, нашу родину, мене.

Я скинула светра і пішла за Ґетом у воду, у сукні. Я увірвалася у воду й попливла туди, де на спині лежав він. Вода прибрала з обличчя його вологе волосся, відкривши тонкий шрам на брові.

Я простягла до нього руку.

— Ґет.

Він здригнувся. Став по пояс у воді.

— Пробач, — прошепотіла я.

— Я не кажу тобі замовкнути, Кейді, — сказав він. — Я ніколи не кажу тобі такого.

— Я знаю.

Він мовчав.

— Будь ласка, не замовкай, — попросила я.

Я відчула, як він ковзає очима по моєму тілі під мокрою сукнею.

— Я забагато говорю. Розводжуся про все.

— Я люблю, коли ти говориш, — сказала я, бо так воно й було. Коли я зупинилася, щоб послухати, мені це сподобалося.