Коли здиралася сходами у квартиру, відчувала, що бачу тінь над собою, чую кроки попереду. Хтось чекає на наступних сходах. Зрозуміло, що там нікого немає, в квартирі також нікого немає: усе виглядає недоторканим, пахне порожнечею, однак я перевіряю кожну кімнату — під своїм та Кеті ліжками, в шафі, в буфеті на кухні, де навіть дитині не сховатися.

Урешті-решт, після трьох обходів квартири, я зупиняюся. Здіймаюся нагору, сідаю на ліжко, розмірковуючи про нашу з Енді розмову, то те, що його історія збігається з моїми власними спогадами. Ніякого тобі відкриття! Ми з Томом посварилися на вулиці, я підсковзнулася й поранилася, він пішов геть, потім вони з Анною сіли в автівку. Пізніше він поїхав мене шукати, але я вже пішла. Напевно, я викликала таксі чи то сіла у потяг.

Я сиджу на ліжку, дивлюся у вікно та розмірковую про те, чому мені не стає краще. Напевно тому, що я досі не маю відповідей. Напевно тому, що, хоч мої спогади й збігаються з тим, що пам’ятають інші, бракує якоїсь деталі. І тут мені спадає на думку: Анна. І річ не тільки в тому, що Том нічого не згадував про те, що їхав кудись на автівці з дружиною, але ж я сама бачила, як вона йде геть, сідає в автівку, проте була вона без дитини. А де ж тоді була Еві, коли все це відбувалося?

Субота, 17 серпня 2013 року

Мені потрібно поговорити з Томом, щоб в голові навести лад, оскільки що більше я розмірковую над цим, то менше бачу сенсу — і не можу припинити ще раз і ще раз прокручувати все в пам’яті. Хай там як, я стривожена, оскільки минуло вже два дні відтоді, як я залишила йому повідомлення, а він досі зі мною не зв’язався. Учора він не відповів на дзвінок, сьогодні весь день не бере слухавку. Щось негаразд, мені несила позбутися відчуття, що це якимось чином пов’язано з Анною.

Я знаю, що він неодмінно захоче зі мною поговорити, коли почує, що сталося у Скотта. Знаю, що він обов’язково захотів би мені допомогти. Не можу позбутися спогадів про те, як він того дня їхав в автівці, що між нами відбувалося. Тож беру телефон, набираю його номер, в животі саме так, як було раніше, пурхають метелики — сподівання почути його голос, такий високий, як і кілька років тому.

— Слухаю!

— Томе, це я.

— Так.

Напевно, Анна десь поруч, він не хоче називати моє ім’я. Я трохи чекаю, даючи йому час перейти в іншу кімнату, подалі від неї. Чую, як він зітхає.

— Ну, в чому річ?

— Я… я хотіла з тобою поговорити… Як я вже писала в записці, я…

— Що? — в голосі роздратування.

— Кілька днів тому я залишала тобі записку. Мені здавалося, що ми маємо поговорити…

— Я нічого не отримував. — Ще більш важке зітхання. — Дідько! Ось чому вона розлютилася. — Анна, напевно, отримала записку й нічого йому не сказала. — Що тобі треба?

Кортить покласти слухавку, знову набрати номер, почати розмову ще раз. Сказати, як було приємно побачити його в понеділок, коли ми поїхали до лісу.

— Я лише хотіла тебе дещо спитати.

— Що? — перериває він. У голосі звучить справжня досада.

— Усе гаразд?

— Що тобі потрібно, Рейчел? — Усе минуло, вся та ніжність, що виникла тиждень тому. Я кляну себе за те, що залишила записку — вочевидь, він скочив через неї в халепу.

— Я хотіла розпитати про той вечір — вечір, коли зникла Меґан Гіпвелл.

— О господи! Ми вже це обговорювали — невже все забула?

— Я просто…

— Ти була п’яна, — відповідає він різко та голосно. — Я наказав тобі йти додому. Ти не послухала. Попленталася геть. Я кружляв вулицями, шукав тебе, але знайти не міг.

— А де була Анна?

— Вдома.

— З дитиною?

— З Еві, так, з Еві.

— Вона не сиділа з тобою в автівці?

— Ні.

— Але…

— Господи боже! Вона збиралася кудись піти, а я мав сидіти з дитиною. Але раптом з’явилася ти, тож вона повернулася та скасувала зустрічі. А я витратив ще кілька годин свого життя, розшукуючи тебе.

Даремно я зателефонувала. Тільки-но замерехтіла надія і знову розбилася вщент, у нутрощах ніби холодне лезо провертається.

— Гаразд, — кажу я. — Просто я все пригадую інакше… Томе, коли ти мене побачив, в мене було щось забите? Чи була я… В мене був поріз на голові?

Ще одне важке зітхання.

— Я здивований, що ти взагалі щось пам’ятаєш, Рейчел. Ти була п’яна в дим. Брудна, смердюча. Йшла хитаючись. — Горло стиснув спазм, коли він промовив ці слова. Я і раніше чула від нього подібне, в наші погані давні часи, в найгірші дні, коли він утомився від мене, був по горло ситий. Коли я викликала в нього огиду. Він втомлено продовжує: — Ти впала на вулиці, плакала, була розхристана, у безладі. Невже це важливо? — Я не можу знайти потрібні слова для відповіді, надто довго мовчу. Він веде далі: — Слухай, мені час іти. Будь ласка, більше не телефонуй. Ми вже це проходили. Скільки ще разів мені потрібно тебе благати? Не дзвони, не залишай записок, не приходь сюди. Анна через це засмучується. Домовились?

У слухавці короткі гудки.

Неділя, 18 серпня 2013 року

Я всю ніч просиділа у вітальні з увімкненим телевізором за компанію. Страх находив та слабшав. Сила находила та слабшала. Здавалося, ніби я повернулася назад у часі, рана, якої він завдав багато років тому, знов відкрилася й почала кровоточити. Знаю, це безглуздя. Я, ідіотка, вирішила, що в нас із ним щось знову вийде лише на підставі однієї-єдиної розмови, кількох хвилин, які я прийняла за ніжність. Насправді, то були лише сентиментальність та відчуття провини. Проте мені досі боляче. Я дозволила собі відчувати біль, остільки в іншому випадку, якщо я онімію — біль ніколи не минеться.

Я була ідіоткою, коли дозволила собі вважати, що між нами зі Скоттом існує зв’язок, що я можу йому допомогти. Тож я ідіотка. Я вже звикла до цього. Але ж я маю припинити поводитися як ідіотка, чи не так? Досить! Я пролежала у вітальні всю ніч, обіцяючи собі, що обов’язково маю у всьому розібратися. Поїду звідси геть, далеко-далеко. Знайду нову роботу. Поверну собі дівоче прізвище, розірву всі зв’язки з Томом, щоб ніхто не зміг мене знайти. Якщо хтось наважиться шукати.

Спала я мало. Лежала на дивані, складала плани, щоразу, майже засинаючи, чула голос Тома в голові, так чітко, ніби він сидів поруч, притиснувши губи до мого вуха: «Ти була п’яна в дим. Брудна, смердюча»… і одразу ж прокидалася, мене, ніби хвилею, охоплював сором. Сором, а ще найсильніше відчуття дежавю, тому що я вже чула ці слова, саме ці слова.

А потім я постійно прокручувала у голові спогади: прокинулася, а подушка в крові, всередині рота болить, ніби я прикусила щоку, нігті брудні, голова гуде, із ванної кімнати з’являється Том, на обличчі водночас біль і гнів — і мене відразу ж охоплює страх.

— Що сталося?

Том демонструє мені синці на руці, на грудях — там, де я його вдарила.

— Я не вірю, Томе. Я ніколи тебе не била. Я взагалі нікого в житті не била.

— Ти була п’яна в дим, Рейчел. Ти пам’ятаєш, що вчора накоїла? Що говорила? — А потім він мені сам розповідав, а мені однаково несила було повірити, бо те, що він розповідав, узагалі на мене не схоже. Взагалі нічого. А ця історія з ключкою для гольфа, з діркою в стіні — сірою дірою, схожою на сліпе око, яке стежить за мною, коли б я не проходила повз. Я ніяк не можу примирити жорстокість, про яку він говорив, зі страхом, який пам’ятаю.

Чи то мені здається, що пам’ятаю. Незабаром я навчилася не питати про те, що зробила, сперечалася, коли йому кортіло поділитися інформацією, оскільки не бажала знати подробиці, не бажала чути найжахливіше: що казала та робила, коли була ось такою — п’яною, брудною та смердючою. Іноді він погрожував записати мене на відео, обіцяв потім показати. Але так і не спромігся. Слабка втіха!

Незабаром я затямила урок: коли прокидаєшся в такому стані, не питай, що сталося, просто проси вибачення, вибачайся за те, що зробила, за те, ким ти є. Обіцяй більше ніколи-ніколи так не вчиняти.