Анна

Неділя, 18 серпня 2013 року

Я жбурляю телефон через паркан якнайдалі; він падає десь на межі кам’янистого насипу та колії. Мені здається, я чую, як він котиться до колії. Здається, я досі чую її голос. «Привіт, це я, залиште повідомлення». Здається, у мене у вухах ще довго лунатиме її голос.

Коли я повертаюся до будинку, він уже біля підніжжя сходів. Дивиться на мене сонними очима, нічого не розуміючи, намагається прогнати сон.

— Що відбувається?

— Нічого, — відповідаю я, але чую, як тремтить власний голос.

— Що ти там робила надворі?

— Здалося, щось почула назовні, - виправдовуюсь я. — Щось мене розбудило. Не могла заснути.

— Телефон дзвонив, — каже він, потираючи очі.

Я плескаю долонями, щоб вони припинили тремтіти.

— Що? Який телефон?

— Телефон. — Він дивиться на мене, як на божевільну. — Телефон дзвонив. Хтось телефонував, а потім поклав слухавку.

— Не знаю… Я не знаю, хто то був.

Він сміється.

— Певна річ, не знаєш. З тобою все гаразд? — Він наближається до мене, обіймає за талію. — Ти якась дивна. — Він на мить затримує мене в обіймах, прихиливши голову до моїх грудей. — Тоді слід було мене розбудити, якщо почула щось підозріле, — нарікає він. — Не слід самій виходити на вулицю. Це мій обов’язок.

— Усе гаразд, — відповідаю я, але мені доводиться міцно стискати щелепи, щоб зуби не клацали. Він цілує мене в губи, протискає свого язика мені до рота.

— Давай-но повернемося в ліжко, — пропонує він.

— Гадаю, ліпше випити кави, — відповідаю я, намагаючись відсторонитися.

Він не пускає. Міцно тримає мене в обіймах, а сам стискає рукою мою потилицю.

— Ну ж бо! — наполягає він. — Ходімо зі мною. Я відмови не приймаю.

Рейчел

Неділя, 18 серпня 2013 року

Я достеменно не певна, що робити, тож просто дзвоню у двері. Гадаю, можливо, спершу слід було попередити? Нечемно з’являтися у таку рань у неділю, спочатку не зателефонувавши, чи не так? Я починаю хихикати. Мене охоплює невеличка істерика. Насправді мені невідомо, що я роблю.

Двері не відчиняють. Коли я оминаю будинок, крокую вузьким проходом, істерика охоплює ще сильніше. Непереборне відчуття дежавю. Того ранку, коли я увійшла до будинку, коли забрала дитину. Я не хотіла заподіяти їй шкоди. Тепер я в цьому певна.

Я чую, поки продираюся стежиною в прохолодній тіні від будинку, як вона розмовляє. Невже знову примарилося? Але ні, ось вона, і Анна поруч, сидять у дворі. Я кличу її й перелізаю паркан. Вона дивиться на мене. Я очікувала збентеження, злості, але вона майже не здивована.

— Привіт, Рейчел, — вітається вона. Підводиться, бере дитину за руку, тягне до себе ближче. Дивиться на мене спокійно, не посміхаючись. Заплакані очі, бліде обличчя, ані грама косметики.

— Чого тобі? — питає вона.

— Я дзвонила в двері, - відповідаю я.

— Я не чула, — каже вона, підіймаючи дитину на руки.

Вона розвертається, ніби хоче піти в будинок, потім зупиняється напівобертом до мене. Не розумію, чого вона на мене не кричить.

— Анно, де Том?

— Пішов. Зустріч армійських друзяк.

— Анно, нам потрібно забиратися звідси, — кажу я, а вона починає сміятися.

Анна

Неділя, 18 серпня 2013 року

З невідомої причини все, що відбувається, раптом мені здається дуже смішним. Бідолашна товстуха Рейчел стоїть у моєму дворі, вся червона та спітніла, і запевняє, що нам потрібно забиратися звідси. Нам потрібно забиратися.

- І куди ж ми попрямуємо? — запитую я, коли припиняю сміятися, а вона лише спантеличено дивиться на мене, їй бракує слів. — Я нікуди не піду. — Еві виявляє невдоволення, намагається вирватися, але я міцно тримаю дитину на руках. Моя шкіра досі гаряча та чутлива в тих місцях, де я терла себе в душі сьогодні вранці; усередині рота, щоки, язик — усе ніби покусане.

— Коли він повернеться? — запитує вона.

— Не скоро, мабуть.

Відверто кажучи, я гадки не маю, коли він повернеться. Іноді він цілі дні проводить біля стіни для скелелазіння. Чи то я так вважала, що він цілий день заповнює своє дозвілля біля стіни для скелелазіння. Тепер я не певна.

Я знаю, що він узяв із собою спортивну сумку; і невдовзі він дізнається, що телефон зник.

Я вже розмірковувала над тим, щоб узяти Еві та на якийсь час піти до сестри, але мене непокоїть телефон. А раптом його хтось знайде? На цьому відрізку колії постійно працюють залізничники: один із них може його знайти та передати поліції. А на ньому мої відбитки пальців.

Потім я вирішила, що, імовірніше, його буде нескладно повернути, але доведеться чекати ночі, щоб ніхто мене не бачив.

Я усвідомлюю, що Рейчел продовжує щось говорити, вона ставить мені питання. Я не слухаю. Так втомилася.

— Анно, — повторює вона, наближаючись, своїми пронизливими темними очима вдивляючись у мої. — Ти коли-небудь їх бачила?

— Кого — їх?

— Його армійських друзів? Він тебе коли-небудь знайомив хоча б з кимось із них? — Я хитаю головою. — Тобі не здається це дивним? — І тут мені дійсно спадає на думку, що її поява на моєму подвір’ї раннім недільним ранком — дивна річ.

— Ні, якщо відверто, — відповідаю я. — Вони частина іншого життя. Його колишнього життя. На кшталт тебе. І ти б мала бути його колишнім життям, проте, вочевидь, нам тебе ніколи не позбутися. — Вона здригається від образи. — Рейчел, що ти тут робиш?

— Тобі відомо, навіщо я тут, — відповідає вона. — Ти розумієш, щось… щось відбувається. — У неї такий переконливий вигляд, ніби вона насправді непокоїться через мене. За інших обставин це б могло здатися навіть зворушливим.

— Кави вип’єш? — пропоную я, вона киває.

Я роблю каву, ми мовчки сідаємо поряд на подвір’ї, наче подружки.

— На що ти натякала? — запитую я. — Що армійських друзяк Тома насправді не існує? Що він їх вигадав? Що він сам з якоюсь жінкою?

— Не знаю, — відповідає вона.

— Рейчел! — Вона дивиться мені в очі, тож я бачу, що вона налякана. — Ти про це хотіла повідомити?

— Ти знайома з рідними Тома? — продовжує розпитувати вона. — Його батьками.

— Ні. Вони не розмовляють. Батьки припинили спілкуватися з ним, коли він утік до мене.

Вона хитає головою.

— То неправда, — запевняє вона. — Я також ніколи їх не зустрічала. Ми навіть не знайомі. Тож невже їм не байдуже, чи кинув він мене?

У голові в мене темрява, десь у потилиці. З тієї самої миті, як я почула її голос по телефону, намагалася не підпускати цю темряву близько, але тепер вона починає розбухати, квітнути.

— Я тобі не вірю, — відповідаю я. — Навіщо йому брехати?

— Тому що він завжди бреше.

Я підводжуся, відходжу від неї. Відчуваю роздратування через її зізнання. Роздратування на себе, бо здається, я їй вірю. Скидається на те, що я завжди знала, що Том бреше. Річ тільки в тому, що в минулому його брехня мене цілком влаштовувала.

— Він добре вміє брехати, — кажу я Рейчел. — Ти довго-довго ні про що не здогадувалася, чи не так? Усі ці місяці, коли ми зустрічалися, трахалися, як божевільні, в будинку на Кренгем-стрит, а ти нічого навіть не підозрювала.

Вона ковтає образу, боляче кусає губи.

— А Меґан? — запитує вона. — Щодо Меґан?

— Знаю. У них був роман. — Слова здаються мені дивними — я вперше промовляю їх уголос. Він зраджував мене. Він зраджував мене. — Певна, ця новина бавить тебе, — кажу я Рейчел, — але Меґан померла, тож це вже не має значення, так?

— Анно…

Темрява стає ще більшою, вона тисне мені на череп, застить зір. Я хапаю Еві за руку й тягну в будинок. Дитина гучно протестує.