Тільки-но дісталася додому, зателефонувала до поліції. Спершу пропустила пару келихів вина, щоб заспокоїтися. Просила з’єднати з детективом Ґаскіллом, але мені відповіли, що його немає на місці, тож довелося спілкуватися з Райлі. Зовсім не те, на що я сподівалася, — знаю, що Ґаскілл поставився б до мене люб’язніше.

— Він ув’язнив мене в себе вдома, — повідомила я. — Він мені погрожував.

Вона запитала, як довго він мене «ув’язнював». Я навіть відчувала, що «ув’язнював» вона взяла в лапки.

— Не знаю, — відповіла я. — Можливо, з півгодини.

Запала тривала тиша.

- І він вам погрожував. Ви могли б детальніше розповісти про погрози?

— Він сказав, що зламає мені шию. Сказав… сказав, що слід було б зламати мою шию…

— Йому слід було зламати вам шию?

— Він сказав, що обов’язково б зламав, якби йому не набридло.

Знову мовчання.

— Він ударив вас? Якимось чином завдав шкоди?

— Синці. Лише синці.

— Він бив вас?

— Ні, тільки хапав.

Знов мовчання.

А потім:

— Міс Ватсон, ви перебували в будинку Скотта Гіпвелла?

— Він просив завітати до нього. Сказав, що потрібно поговорити.

Вона протяжно зітхнула.

— Вас попереджали, щоб ви трималися якнайдалі. Ви ошукали його, назвалися подружкою його дружини, усілякі історії вигадували… дозвольте мені закінчити… ця людина, в кращому випадку, перебуває під величезним напруженням і надзвичайно засмучена. У кращому випадку. У гіршому — ця людина може бути небезпечною.

— Він і є небезпечним, про це я й повідомляю, заради бога!

— Це не виправдання — ви самі там крутилися, брехали йому, провокували. Ми розслідуємо вбивство. Вам необхідно це усвідомити. Ви можете завадити нашому просуванню у справі, ви можете…

— Яке до біса просування? — огризнулася я. — Ви ані на крок не просунулися! Кажу вам: він убив власну дружину. Ось фотокартка, фотокартка, де вони разом, — вона розбита. Він скажений, нестабільний…

— Так, ми бачили той знімок. Будинок обшукали. Цю фотокартку навряд чи можна вважати доказом вбивства.

— Тож ви не збираєтесь його заарештувати?

Вона знову зітхнула.

— Приходьте завтра до відділку. Зробите заяву. Будемо перевіряти. І, міс Ватсон… тримайтеся якнайдалі від Скотта Гіпвелла.

Кеті повернулася додому й побачила мене із пляшкою. Зрозуміло, вона не зраділа. Що мені їй пояснювати? Нічим виправдовуватися. Я лише сказала, що мені шкода й пішла до себе в кімнату, похмура, як підліток. А потім лежала без сну, намагалася заснути, очікуючи на дзвінок Тома. Він так і не зателефонував.

Прокидаюся рано, перевіряю телефон (ніхто не дзвонив), мию голову, вдягаюся для співбесіди. Руки тремтять, нутрощі зводить. Виходжу рано, тому що спершу ще потрібно завітати до відділку, зробити заяву. Не думаю, що моя заява чимось допоможе. У поліції ніколи не ставилися до мене серйозно, і, напевно, цього разу нічого не зміниться. Цікаво, що має трапитися, щоб мене стали сприймати більш серйозно, не просто як фантазерку.

Прямуючи до вокзалу, постійно озираюся через плече, а від раптового виття поліцейської сирени я без перебільшення підстрибую від страху. На платформі якнайближче тримаюся огорожі, пальці ковзають по залізному паркану — про всяк випадок, якщо мені потрібно буде міцно вхопитися. Розумію, це смішно, але тепер я відчуваю себе надзвичайно вразливою, коли побачила, хто він насправді. Тепер між нами не залишилося жодних таємниць.

Справа для мене мала б бути закритою. Увесь цей час я розмірковувала: щось маю пригадати, щось я проґавила. Але помиляюся. Я не бачила нічого важливого, не робила нічого жахливого. Я просто випадково опинилася на тій самій вулиці. Тепер мені це точно відомо, завдяки рудому чоловікові. Проте десь у глибині підсвідомості щось мене продовжує непокоїти.

Ані Ґаскілла, ані Райлі у відділку не виявилося; я надала свідчення знудженому офіцерові. Припускаю, що мої слова запишуть, додадуть до справи та забудуть, доки не знайдуть мене мертвою десь у канаві. Співбесіду мені призначено в іншому від будинку Скотта кінці міста, однак я все одно викликала таксі. Не буду ризикувати. Співбесіда пройшла як по маслу: сама робота набагато легша як на мою кваліфікацію, проте за останні два роки я сама, здається, скотилася набагато нижче. Треба все розпочати заново. Єдина величезна перешкода (попри мізерну зарплатню і скромність самої роботи) — доведеться постійно приїздити до Вітні, ходити цими вулицями, ризикуючи натрапити на Скотта або Анну з дитиною.

Здається, що наштовхуватися на людей у цій частині околиці — моє улюблене заняття. Саме це мені колись подобалося в нашому містечку: відчуття того, що мешкаєш на самій околиці Лондона. Можливо, не всіх знаєш особисто, але обличчя всі знайомі.

Я майже дістаюся вокзалу, саме йду повз «Корони», коли відчуваю, що хтось торкається моєї руки, я обертаюся, зісковзую із тротуару прямо на дорогу.

— Гей, гей! Пробачте, пробачте. — Знову він, цей рудий, із пляшкою пива в руці, вільну руку він здійняв благально. — Ви якась знервована, я правий? — посміхається він. Напевно, я виглядаю дуже переляканою, тому що його посмішка в’яне. — З вами все гаразд? Не хотів вас налякати.

Він каже, що раніше пішов з роботи, й запрошує мене випити з ним. Після вмовлянь я погоджуюся.

— Маю перед вами вибачитися, — кажу я, коли він — як виявилося, його кличуть Енді — приносить мені джин з тоніком, — за власну поведінку в потягу. Я маю на увазі минулого разу. В мене був важкий день.

— Облиш! — відповідає Енді. Він повільно та ліниво посміхається — здається, це вже не перша його пляшка. Ми сидимо одне проти одного на літній затильній веранді паба; тут безпечніше, ніж з боку вулиці. Можливо, саме відчуття безпеки додає мені відваги. Я наважуюся.

— Я хотіла тебе розпитати, що трапилося, — зізнаюся я. — Того вечора, коли ми познайомилися. Того вечора, коли Меґ… Того вечора, коли зникла жінка.

— Зрозуміло. А навіщо? Що ти від мене хочеш почути?

Я глибоко вдихаю, відчуваю, як палає обличчя. Не має значення, скільки разів ти сама собі в цьому зізнавалася, це завжди бентежить, завжди примушує щулитися.

— Я була п’яна в дим і нічого не пам’ятаю. Мені дещо потрібно з’ясувати. Просто хочу дізнатися, чи ти щось бачив, можливо, як я з кимось розмовляла, чи щось подібне… — Мені несила зустрітися з ним поглядами.

Він злегка підштовхує мою ногу своєю.

— Усе гаразд. Ти не зробила нічого поганого. — Я здіймаю очі, він посміхається. — Я ж також був п’яний. Ми трохи поспілкувалися в потягу, навіть уже не пам’ятаю про що. Потім ми обоє зійшли в Вітні, ти погано трималася на ногах. Підсковзнулася на сходах. Пригадуєш? Я допоміг тобі підвестися, а ти засмутилася та почервоніла — он як зараз! — Він сміється. — Ми гуляли разом, я запитав, чи не бажаєш ти піти до паба. Ти відповіла, що маєш зустрітися з чоловіком.

- І все?

— Ні. Невже ти насправді не пам’ятаєш? Це сталося трохи пізніше — не знаю, десь за півгодини? Я сидів в «Короні», але приятель зателефонував та сказав, що він сидить в барі з іншого боку залізничної колії, і я попрямував до переходу. Ти впала. Дещо забруднилася. Порізалася. Я трохи занепокоївся. Запропонував провести додому, якщо забажаєш, але ти нічого не чула. Ти була… ти була дуже засмучена. Я гадаю, що ти посварилася зі своїм хлопцем. Він саме йшов геть вулицею. Я запропонував, якщо ти захочеш, я його наздожену. Але ти відмовилася. Після цього він кудись поїхав. Він був… як сказати… він був не сам.

— А з жінкою?

Він киває, трохи вбирає голову в плечі.

— Так. Вони разом сідали в автівку. Я вирішив, що саме через це ви посварилися.

— А потім?

— А потім ти пішла геть. Ти виглядала дещо… спантеличено… і пішла геть. Постійно повторювала, що не потребуєш допомоги. Як я вже казав, що сам трохи був під мухою, тож просто поплентався у своїх справах. Пішов тунелем, зустрівся з приятелем у пабі. Ось і вся історія.