— Десь… гм… гадаю… десь о пів на сьому. Хочу сказати, що, мені здається, я сіла в потяг десь о шостій.

— А додому приїхали?

— Десь о пів на восьму? — підводжу голову, перехоплюю погляд Кеті, і з виразу її обличчя розумію: їй відомо, що я брешу. — Можливо, трохи пізніше. Можливо, ближче до восьмої. Так, я пригадую — повернулася додому на початку дев’ятої. — Я відчуваю, як палають щоки; якщо цей чоловік не відчув моєї брехні — йому не місце в поліції.

Детектив обернувся, схопив один зі стільців, що засунуті під кут стола, і різко, майже оскаженіло потягнув до себе. Поставив прямо навпроти мене, десь за півметра. Сів, склавши руки на коліна, нахиливши голову вбік.

— Гаразд, — промовив він. — Тож ви поїхали десь о шостій, розраховуючи, щоб опинитися у Вітні о пів на сьому. А додому повернулися близько восьмої, тож, якщо порахувати, ви мали б поїхати з Вітні приблизно о пів на восьму. Я правильно порахував?

— Так, схоже на те, — відповіла я тремтячим голосом, який викривав мене. За секунду-дві він запитає мене, що я робила цілу годину, а я не матиму, що йому відповісти.

— Тож ви таки не бачили свого колишнього чоловіка. І що ж ви робили цілу годину в Вітні?

— Гуляла.

Він очікував детальнішої відповіді. Я розмірковувала над тим, як сказати, що навідалася до паба, але відкинула ці дурниці — це можна легко перевірити. Він запитає, до якого саме паба, поцікавиться, чи не спілкувалася я там з кимось. Поки я вигадувала, що йому відповісти, мені спало на думку, що я так і не запитала в нього, навіщо взагалі йому знати, де я була ввечері в суботу, — що само собою було дивно. Така поведінка мала б свідчити про те, що я в чомусь винна.

— Ви з кимось спілкувалися? — Він наче прочитав мої думки. — Заходили до крамниць, барів…

— Я розмовляла з одним чоловіком на вокзалі! — бовкнула я голосно, майже радісно, ніби це неабияк усе змінювало. — А навіщо ви взагалі розпитуєте? Що відбувається?

Детектив Ґаскілл відкинувся на спинку стільця.

— Напевно, ви чули про зниклу жінку з Вітні — вона мешкає на Бленгейм-роуд, за кілька будинків від вашого колишнього чоловіка. Ми ходили по домівках, розпитували всіх сусідів, чи вони не бачили її того вечора. Чи не бачили або не чули чогось незвичайного. І в ході опитування спливло ваше ім’я. — Він ненадовго замовк, щоб ця новина «перетравилася». — Того вечора вас бачили на Бленгейм-роуд, приблизно у той самий час, коли місіс Гіпвелл, зникла жінка, вийшла з дому. Місіс Анна Ватсон запевняє, що бачила вас на вулиці, біля будинку місіс Гіпвелл, неподалік він власного будинку місіс Ватсон. Вона засвідчила про вашу дивну поведінку, вона занепокоїлася. Настільки занепокоїлася, що вирішила зателефонувати до поліції.

Серце билося, мов пташка в клітці. Я не могла розмовляти, оскільки єдине, що бачила перед собою, — саму себе, скрючену в підземному тунелі, із закривавленими руками. Закривавленими руками. Власною кров’ю, напевно? Певна річ, власною. Я подивилася на Ґаскілла, він не зводив з мене очей, тож я повинна була щось відповісти, щоб він припинив читати мої думки.

— Я нічого не зробила, — відповіла я. — Ні в чому не винна. Просто… я просто хотіла побачити власного чоловіка…

— Вашого колишнього чоловіка, — знову виправив мене Ґаскілл. Він дістав з кишені світлину, показав мені. То була фотографія Меґан. — Ви бачили цю жінку в суботу ввечері? — спитав він. Я довго-довго дивлюся на знімок. Настільки ніяково почуваюся, коли ось у такий спосіб дивлюся на неї — на ідеальну білявку, за якою спостерігала, чиє життя сама вигадувала. Знімок був професійний, портретний, великим планом. Риси її обличчя виявилися трохи важчими, ніж я уявляла, не такими витонченими, як риси обличчя вигаданої мною Джесс. — Міс Ватсон! Ви бачили її?

Я не знала, чи бачила її. Відверто кажу — не знала. І досі не знаю.

— Не пригадую, — відповіла я.

— Що не пригадуєте? Що ви могли її бачили?

— Я… я не впевнена.

— У суботу ввечері ви вживали спиртні напої? — запитав він. — Перш ніж попрямувати до Вітні, ви вживали алкоголь?

Обличчя знову запалало від сорому.

— Так, — зізналася я.

— Місіс Ватсон — Анна Ватсон — свідчить, що ви здалися їй п’яною, коли вона побачила вас біля власного будинку. Ви були п’яні?

— Ні, - заперечила я, рішуче дивлячись в очі детективу, щоб не зустрічатися поглядом із Кеті. — Я пропустили лише кілька чарок після обіду, але п’яною не була.

Ґаскілл зітхнув. Він явно був розчарований. Озирнувся на Прищаву Шию, потім знову поглянув на мене. Повільно, неохоче підвівся, присунув стілець назад до столу.

— Якщо щось пригадаєте про суботній вечір, будь-яку інформацію, яка може стати у пригоді, будь ласка, зателефонуйте нам, — попросив він, простягуючи візитну картку.

Ґаскілл похмуро кивнув Кеті на прощання, я важко опустилася на диван. Я відчувала, що серцебиття уповільнюється, але серце знов несамовито закалатало, коли він спитав:

— Ви працюєте у сфері зв’язків з громадськістю, так? У «Гантинґдон Вайтлі»?

— Так, — відповіла я. — У «Вайтлі».

Він обов’язково перевірить і дізнається, що я збрехала. Мені слід навідатися до поліцейського відділку, щоб сказати правду. Тоді зізнаюсь йому у всьому: що втратила роботу, що ввечері в суботу була п’яна як чіп, що не маю жодного уявлення, коли повернулася додому. Розповім усе те, що слід було сказати ще вчора: він не там шукає. Обов’язково розповім йому, що, на мою думку, у Меґан Гіпвелл був роман.

Поліція вважає мене настирливою дівчиною. Уважають, що я стежу за сусідами, що я психічно хвора, з нестабільною психікою. Не слід було взагалі навідуватися до поліцейського відділку. Ще більше погіршила власне становище, а Скоттові, на мій погляд, навряд чи допомогла — а саме для цього я й навідалася сюди. Він потребує моєї допомоги, цілком очевидно, що поліція запідозрить його у зникненні дружини, а я знаю, що це неправда, тому що я знаю Скотта. Як би божевільно таке не звучало, але я насправді так відчуваю. Я бачила, як він до неї ставиться. Він не міг заподіяти їй шкоди.

Гаразд, я не лише задля Скотта звернулася до поліції. Треба було ще владнати всі непорозуміння з моєю брехнею. Про те, що я працюю у «Гантинґдон Вайтлі».

Мені знадобився певний час, щоб дістати мужності піти до поліцейського відділку. Я вже хотіла десяток разів повернути назад, але врешті-решт увійшла. Спитала чергового сержанта, чи я можу поспілкуватися з детективом Ґаскіллом, він провів мене в задушливу приймальню, де я чекала понад годину, поки за мною хтось вийде. На той час я вже спітніла та тремтіла, немов жінка дорогою на ешафот. Мене завели до іншого кабінету, ще меншого та більш душного, без жодного вікна. Ще десять хвилин я просиділа на самоті, поки не з’явився Ґаскілл з якоюсь жінкою, також у цивільному. Ґаскілл ввічливо зі мною привітався і взагалі не здивувався моєму візиту. Представив свою колежанку-детектива — сержанта Райлі. Вона молодша за мене, висока, худорлява, темноволоса, привабливі виразні риси обличчя, чимось нагадувала лисичку. На мою посмішку вона не відповіла.

Ми всі сіли, але продовжували мовчати; поліціянти очікувально дивилися на мене.

— Я пригадала того чоловіка, — промовила я. — Я вам уже розповідала про чоловіка на вокзалі. Можу його описати. — Райлі трохи здивовано підвела брови, посунулася на стільці. — Середній на зріст, середньої статури, рудаве волосся. Я підсковзнулася на сходах, він притримав мене за руку. — Ґаскілл нахилився вперед, поставив лікті на стіл, стиснув руки перед ротом. — Був вдягнений… Мені здається, у блакитну сорочку.

Це не зовсім правда. Я таки пам’ятаю чоловіка, майже впевнена, що в нього рудаве волосся, мені здається, що він мені посміхався чи то глузував з мене, коли я сиділа у потягу. Гадаю, що він зійшов з потяга у Вітні, напевно, розмовляв зі мною. Можливо, я підсковзнулася на сходах. Я пам’ятаю такий випадок, але не можу визначити достеменно, чи він стався в суботу ввечері чи колись у інший час. Я часто посковзаюся, на багатьох сходах. І я гадки не маю, у що він був одягнений.