Мені так бракує того відчуття, яке охоплювало нас, коли ми були разом, я та Бен. Ми не знали страху.

Я розповіла Камалю все про Бена, але ми наближалися до чергового одкровення, до правди, усієї правди — що сталося з Маком, до того, опісля. З Камалем я спокійно вивертаю душу — він нікому нічого не може розповісти: лікарська таємниця.

Проте навіть якщо б він мав таку можливість, базікати б не став. Я довіряю йому, по-справжньому довіряю. Як не безглуздо, але від одкровення мене втримував не страх того, як він відреагує, навіть не страх того, що засудить, а Скотт. Я відчуваю, немов зраджу Скотта, якщо розповім Камалю те, чого не розповідала і власному чоловікові. Коли думаєш про все, що наробила, про інші зради, це мало б здаватися дрібницею, але чомусь не здається. Іноді подібна зрада навіть гірша за подружню зраду, бо це є справжнє життя, це моя душа, а я не ділюся з ним сокровенним.

Я й досі помовчую, бо, вочевидь, не можу передати словами все, що відчуваю. Я розумію, що вся суть у терапії — розповідати, але просто не силкуюся. Маю зберігати таємницю, перемішати всіх чоловіків, коханців, колишніх чоловіків, але я себе заспокоюю, що все гаразд, оскільки взагалі не має значення, хто вони такі. Має значення тільки те, що я поряд з ними відчувала. Задуху, неспокій, нестримне бажання. Чому я не можу отримати те, чого хочу? Чому вони просто не можуть мені всього цього дати?

Тож іноді вони дають. Трапляється, що єдиний, хто мені потрібен, — це Скотт. Якби я навчилася триматися за відчуття, як зараз, якби я знала, як зосередитися на власному щасті, насолоджуватися миттю, не розмірковувати над тим, звідки нахлине наступне бажання, тоді б усе було гаразд.

Коли я з Камалем, мушу зосереджуватися. Важко не дозволяти думкам літати в хмарах, коли він дивиться на тебе своїми благородними очима, коли тримає руки на колінах, коли сидить, перекинувши довгу ногу за ногу. Важко не мріяти про те, що б ми могли зробити разом.

Маю зосередитися. Ми побалакали про те, що сталося після похорону Бена, після того як я втекла. Певний час я мешкала в Іпсвічі, недовго, там ми познайомилися з Маком. Він працював у якомусь барі. Підвіз мене додому. Дуже було мене шкода.

— Він навіть не хотів… ну, розумієте самі. — Починаю сміятися. — Ми повернулася до нього в квартиру, я попросила грошей, він подивився на мене, як на божевільну. Я сказала, що достатньо доросла, але він не повірив. І очікував, справді очікував, коли мені виповниться шістнадцять. Тоді він переїхав до цього старого будинку біля Голкгема. У старий кам’яний будинок наприкінці сліпого завулка, з клаптиком землі навколо, десь за кілометр від пляжу. Уздовж маєтку пролягала стара залізнична колія. Уночі я лежала без сну — тоді я завжди напивалася, до того ж ми багато палили — і уявляла, що чую грюк потягів, була настільки впевненою, що вставала, йшла на вулицю й чекала на вогні потяга.

Камаль сунеться на стільці, повільно киває. Але мовчить. А це означає, що я маю продовжувати, тож я розповідаю далі.

— Насправді я була дуже щасливою з Маком. Ми прожили з ним… Боже, роки зо три врешті-решт. Мені було… дев’ятнадцять, коли я пішла. Так. Дев’ятнадцять.

— Навіщо ж ти пішла, якщо була там щасливою? — запитує Камаль. Ось ми і дісталися найголовнішого, набагато швидше, ніж я очікувала. У мене не було часу підготуватися. Звикнути. Не можу. Надто швидко.

— Мак від мене пішов. Він розбив моє серце, — відповідаю я, і то є правдою, але водночас і обманом. Я поки ще не готова розповісти всю правду.

Коли я повертаюся, Скотта ще вдома немає, тож я сідаю за ноутбук і шукаю його через «Ґуґл». Уперше за всі ці роки. Вперше за десять років я шукаю Мака. Проте ніде його сліду не знаходжу. У світі сотні Креґов Маккензі, і жоден з них, здається, не є моїм.

П’ятниця, 8 лютого 2013 року

Я блукаю лісом. Гуляю з першими променями сонця, зараз тільки-но настає світанок, навколо могильна тиша за винятком стрекотіння сорок час від часу на гілках дерев над моєю головою. Я відчуваю, як вони спостерігають за мною своїми оченятками-намистинками, і рахую. Звістки від сорок. Одна — задля смутку, дві — задля радощів, три — задля дівчини, чотири — задля хлопчика, п’ять — задля срібла, шість — задля золота, сім — задля таємниці, яку нікому не можна розповідати.

У мене є кілька таких таємниць.

Скотта вдома немає, він десь на курсах у Сассексі. Поїхав учора вранці й повернеться лише сьогодні пізно ввечері. Сама собі хазяйка.

Перш ніж Скотт поїхав, я попередила, що піду в кіно з Тарою після сеансу психотерапії. Попередила, що вимкну телефон, і Тару також попередила. Що він може зателефонувати, перевірити мене. Цього разу вона в мене поцікавилася, що я замислила. Я лише підморгнула, посміхнулася, а вона засміялася. Напевно, їй дуже самотньо, нехай і у її житті з’явиться хоча б трохи інтриги.

На сеансі з Камалем ми розмовляли про Скотта, про дивні речі з моїм ноутбуком. Це сталося тиждень тому. Я шукала Мака — зробила кілька спроб пошуку, просто воліла дізнатися, де він, що робить. У наші дні в Інтернеті можна знайти фотокартки майже будь-кого. Мені кортіло побачити його обличчя. Але я не змогла його знайти. Того вечора я рано лягла спати. Скотт ще дивився телевізор, і я забула видалити історію власних пошуків. Прикра помилка — зазвичай останнє, що роблю, коли вимикаю комп’ютер, — видаляю історію пошуків, незважаючи на те що саме шукала. Знаю, що у Скотта власні способи дізнатися, чим я займалася, оскільки він технічно підкований, але це займає певний час, тож найчастіше він не завдає собі клопоту.

Хай там як, я забула. І наступного дня ми посварилися. До кулаків дійшло. Він волів знати, хто такий Креґ, як давно ми зустрічаємося, де познайомилися, що він вміє такого, чого не вміє він, Скотт. Я мала дурість розповісти, що це мій приятель із минулого, і це лише погіршило становище. Камаль запитав мене, чи боюся я Скотта, і я не на жарт розлютилася.

— Він мій чоловік! — різко відповіла я. — Звичайно ж, я його не боюся.

Камаль виглядав шокованим. Насправді я й сама здивувалася. Я навіть не передбачувала міць власного гніву, глибину почуттів, з якими кинулася захищати Скотта. Для мене це також виявилося сюрпризом.

— На жаль, Меґан, багато жінок бояться власних чоловіків. — Я намагалася заперечити, але він здійняв руку, щоб я не переривала. — Поведінка, яку ти описуєш, — читання твоєї електронної пошти, перевірка історій пошуку в Інтернеті — ти все описуєш так, ніби це речі буденні, ніби це є нормальним. То не так, Меґан. Ненормально настільки втручатися в особистий простір іншої людини. Це те, що нерідко називають формою емоційного насильства.

Тоді я засміялася, бо це надто мелодраматично прозвучало.

— Це не насильство, — заперечила я. — Яке ж це насильство, якщо людина не проти. А я не проти. Не заперечую.

Він тоді доволі сумно посміхнувся.

— А тобі на думку не спадало, що ти маєш заперечувати? — поцікавився він.

Я знизала плечима.

— Можливо, і варто було б, проте факт залишається фактом — я не проти. Він ревнивий, він справжній власник. Такий він уже є. Через це я не припиняю його кохати, а через деякі дрібниці не варто і сперечатися. Зазвичай я дуже обережна. «Замітаю сліди», тож зазвичай то не є проблемою.

Він майже непомітно похитав головою.

— Не думала, що ти станеш мене засуджувати, — промовила я.

Після сеансу я спитала його, чи не бажає він зі мною випити по келиху чогось. Він відмовився, він не міг, подібне неприпустимо. Тож я простежила за ним до дому. Він мешкає у квартирі трохи далі від кабінету, де приймає пацієнтів. Я постукала у двері, а коли він відчинив, запитала:

— А так припустимо? — обхопила його за шию, встала навшпиньки та поцілувала в губи.

— Меґан, — відповів він своїм оксамитовим голосом. — Припини. Я не можу. Припини.

То було так вишукано: такий натиск та напруження, бажання та стримування. Не хотіла, щоб це відчуття зникало, мені конче потрібно було за нього вчепитися.