Доктор Абдик — Камаль, як він сказав до нього звертатися, — запропонував сьогодні розпочати вести щоденник. Я ледь не відповіла, що не можу, що не довіряю власному чоловікові, оскільки він може його прочитати. Але промовчала, бо думати подібне — жахлива зрада щодо Скотта. Але це правда. Я ніколи не була спроможна написати те, що насправді відчуваю, думаю або роблю. Ось наприклад: коли сьогодні ввечері повернулася додому, мій ноутбук був теплий. Йому відомо, як видалити історію пошуку, він прекрасно вміє приховувати свої дії, проте я точно пам’ятаю, що вимкнула комп’ютер перед тим, як пішла. Він знову переглядав мою пошту.

Насправді я не проти, у моїй електронній скриньці немає що читати. (Багато спаму від кадрових агенцій, від Дженні з групи пілатесу: вона запитувала, чи не волію я приєднатися до неї ввечері в четвер у клубі, де вона з подружками по черзі готуватиме одна одній вечері. Ліпше померти.) Я не проти, оскільки таким чином він ще раз переконується, що нічого не відбувається, що я нічого не задумала. І мене це влаштовує — влаштовує нас обох — навіть якщо це омана. Я не можу по-справжньому гніватися на нього, оскільки в нього є вагомі підстави бути підозрілим. У минулому я давала йому такі підстави й, мабуть, у майбутньому ще не раз надам. Я не є зразковою дружиною. Не можу бути взірцем. Як би сильно я його не кохала, цього мені однаково недостатньо.

Субота, 13 жовтня 2012 року

Минулої ночі я проспала цілих п’ять годин — найдовше за багато років. Але найдивніше те, що я настільки була знервована та занепокоєна, коли вчора ввечері повернулася додому, що мені здавалося, ніби я кілька годин буду на стіни дертися. Запевняла себе, що більше ніколи так не вчиню, тільки не після останньої зустрічі, але, коли знову його побачила, виникло бажання, тож я подумала: а чом би й ні? Не розумію, чому маю себе стримувати — багато людей цього не роблять. Чоловіки взагалі себе ніколи не стримують. Не хочу нікому завдавати болю, але людина має буди відвертою сама із собою, чи не так? Саме так я і вчиняю — намагаюся бути відвертою сама із собою, тією особистістю, яку ніхто не знає — ані Скотт, ані Камаль, ніхто.

Після вчорашніх занять із пілатесу я запросила Тару до кіно наступного тижня, а потім попрохала мене «прикрити».

— Якщо він зателефонує, просто скажи йому, що ми разом, що я, наприклад, у туалеті й одразу ж йому передзвоню. Потім зателефонуєш мені, я йому, і всі будуть спокійні.

Вона посміхнулася, знизала плечима та погодилася:

— Добре. — Вона навіть не поцікавилася, куди й з ким я йду. Вона насправді бажає бути моєю подругою.

Ми зустрілися в «Лебеді» в Корлі. Він винайняв номер. Ми маємо бути обережними, не можна, щоби нас викрили. Для нього таке неприпустимо, коштуватиме життя. Для мене викриття також катастрофа. Не хочу навіть думати про те, як відреагує Скотт.

Після близькості він бажає зі мною поговорити про те, що трапилося, коли я була молодшою, жила в Норвічі. Колись я вже натякала на це, але йому кортить почути подробиці. Я розповідаю йому подробиці, але не саму правду. Ошукую, вигадую, розповідаю огидні речі, які він воліє почути. А це навіть весело! І мені не соромно за свій обман, сумніваюся, що він узагалі вірить кожному моєму слову. Майже впевнена, що він сам бреше.

Він ніжився в ліжку, спостерігаючи, як я вдягаюся. Потім сказав:

— Більше такого не станеться, Меґан. Тобі прекрасно відомо, що так тривати не може. Ми не можемо зустрічатися. — Він мав рацію, звісно, мені відомо, що ми не можемо зустрічатися. Не повинні, не маємо, але однаково будемо. Це не остання наша зустріч. Йому несила мені відмовити. Я розмірковувала над цим, повертаючись додому: понад усе мені подобається саме влада над людьми. Вона п’янить.

Я на кухні, відкорковую пляшку вина, коли за спиною з’являється Скотт, кладе руки мені на плечі та стискає зі словами:

— Як усе пройшло? У психотерапевта? — Я відповідаю, що все добре, що намітився прогрес. Він уже звик, що я не вдаюся до подробиць. Тож додає: — Добре вчора з Тарою розважилися?

Я достеменно не знаю, оскільки стою до нього спиною, чи то йому насправді цікаво, чи то в чомусь підозрює. З голосу нічого викрити неможливо.

— Вона доволі мила, — відповідаю я. — Ви з нею затоваришували б. Наступного тижня ми разом збираємося в кіно. Можливо, мені слід запросити її до нас повечеряти?

— А мене в кіно вже не запрошують? — питає він.

— Якщо хочеш, — кажу я, повертаюся до нього та цілую в губи, — але вона хоче сходити на той фільм із Сандрою Буллок,[4] тож…

— Більше нічого не кажи! Тоді запрошуй її на вечерю, — пропонує він, ніжно торкаючись мого заду.

Я наливаю вино, ми виходимо на вулицю. Сидимо пліч-о-пліч на краю веранди, зануривши ноги у траву.

— Вона заміжня? — цікавиться він.

— Тара? Ні. Самотня.

— А хлопець?

— Не думаю.

— Подружка? — питає він, здіймаючи брови, я сміюся. — Скільки ж їй років?

— Не знаю, — відповідаю я. — Років сорок.

— Ось воно як! І досі самотня. Прикро.

— М-м-м. Напевно, вона відчуває цю самотність.

— Вони завжди, ці самотні, юрмляться біля тебе, я правий? Їх наче магнітом до тебе тягне.

— Невже?

- І дітей у неї також немає? — продовжує він розпитувати. Я не знаю, можливо, мені просто здалося, але тієї ж миті, коли ми торкаємося питання дітей, його голос суворішає, я відчуваю, що пахне сваркою. Я сваритися не хочу, не впораюся із собою, тож встаю і прохаю принести келихи з вином, оскільки ми прямуємо до спальні.

Він йде слідом, я знімаю одежу, коли здіймаюся сходами, а коли ми дістаємося спальні, він штовхає мене на ліжко, проте я навіть не думаю про нього, але це вже неважливо, оскільки йому про це невідомо. Я надто гарна в ліжку, тому легко можу його переконати, що все це задля нього.

Рейчел

Понеділок, 15 липня 2013 року

Кеті обізвалася до мене, коли я виходила вранці з квартири, і незграбно обійняла мене. Я вирішила, що вона збирається сказати мені, що вона мене не викидає з помешкання, але натомість вона простягнула мені надруковане на комп’ютері повідомлення, у якому офіційно інформувала мене про виселення, зазначаючи дату виселення. Вона не могла дивитися мені в очі. Мені шкода її, відверто скажу, шкода, однак не настільки шкода, як саму себе. Вона сумно до мене посміхнулася і додала:

— Я сама себе ненавиджу через те, що змушена так з тобою вчиняти, Рейчел, чесно, ненавиджу. — Уся ця ситуація склалася надто дивно. Ми стояли в коридорі, де, попри всі мої зусилля з хлоркою, досі тхнуло блювотиною. Хотілося рюмсати, але я всіляко намагалася не ускладнювати ще більше все для Кеті, тож я лише весело до неї посміхнулася й відповіла:

— Нічого страшного, відверто кажучи, жодної проблеми, — ніби вона просто попросила мене зробити їй невеличку послугу.

У потягу на очі набігають сльози, мені байдуже, що на мене дивляться сторонні. Звідки їм відомо через що: можливо, у мене собака зник. Чи діагностували смертельну хворобу. Або я не можу мати дітей, чи розлучилася, чи невдовзі втрачу житло через пияцтво.

Смішно, коли я про це думаю. Як узагалі я тут опинилася? Коли все почалося — моя деградація; усе гадаю: на якому етапі я зможу зупинитися. Де я повернула не в той бік? Не тоді, коли зустрілася з Томом, який урятував мене від болю після смерті мого тата. Не тоді, коли ми одружилися, такі безтурботні, цілком щасливі в напрочуд холодний травневий день сім років тому. Я була щаслива, заможна, успішна. І не тоді, коли ми переїхали до будинку номер двадцять три, до більш просторого, гарнішого будинку, про який я навіть і не мріяла у свій доволі ніжний вік — двадцять шість років. Я, немов це сталося лише вчора, пам’ятаю ті перші дні: як блукали босоніж, відчуваючи теплоту дерев’яних мостин, смакуючи простір, порожнечу цих кімнат, які тільки й очікували, коли їх заповнять. Ми з Томом разом мріяли: що посадимо в саду, що повісимо на стінах, у який колір пофарбуємо вільну кімнату — яка навіть тоді, у моїй уяві, була дитячою кімнатою.