Лара, моя краща подруга ще з університету, за два роки народила двох дітей: першого хлопчика, потім дівчинку. Мені вони не сподобалися. Я не хотіла нічого про них знати та чути. Не бажала бути поряд з ними. Через таку мою поведінку Лара припинила зі мною спілкуватися. Зі мною працювала дівчина, яка — мимохідь, ніби розповідала про видалення апендициту чи видалення зуба мудрості, - нещодавно зробила аборт, медикаментозний аборт, й запевняла, що він менш травматичний, ніж хірургічне переривання вагітності, яке вона зробила, коли вчилася в університеті. Після цієї історії я не змогла з нею розмовляти, ледь витримувала її присутність. У конторі стало незручно працювати, сторонні люди почали помічати.
Том, на відміну від мене, відчував себе інакше. По-перше, він у цьому не винен, і в будь-якому разі йому дитина не була настільки потрібна, як мені. Він хотів стати татом, насправді хотів — впевнена, що він мріяв про те, як стане ганяти м’яча надворі із сином або носити донечку на плечах у парку. Але він гадав, що й без дітей ми би чудово змогли прожити. Постійно казав: ми щасливі, чому ми не можемо просто залишатися щасливими? Я почала його дратувати. Він ніколи не розумів, як може бракувати того, чого ти ніколи не мав? Як можна за цим сумувати?
Я відчувала себе такою самотньою у своєму стражданні. Я усамітнилася, почала потроху випивати, потім більше, а врешті взагалі стала відлюдницею: кому подобається бути поряд з п’яницею? Я втрачала та пиячила, пиячила та втрачала. Мені подобалася моя робота, проте карколомної кар’єри я не зробила, а якщо б і зробила, будемо відверті: жінок досі цінують лише за дві речі — за вроду та роль матері. Я не красуня і не можу мати дітей, то що з мене виходить? Нікчема.
Не можу власне пияцтво виправдовувати посередньою зовнішністю та неможливістю мати дітей — не можу звинуватити ані батьків, ані власне дитинство, дядька-кривдника чи якусь жахливу трагедію. Сама в усьому винна. Я п’яниця — мені завжди подобалося випити. Але я стала більш засмученою, а смуток через певний час починає дратувати і саму людину, й усіх оточуючих. А потім я з охочої випити перетворилася на п’яницю. А більшого роздратування годі й уявити.
Тепер я не так болісно сприймаю все, що стосується дітей. З того часу, як лишилася сама, мені стало легше. Була змушена змиритися. Читала книги та статті, зрозуміла, що якось маю з цим жити. Існують цілі стратегії, є надія. Якщо я дам собі раду, кину пиячити, існує можливість усиновити дитину. Мені ще й тридцяти чотирьох немає — нічого не скінчилося. Я відчуваю себе набагато краще, ніж кілька років тому, коли кидала візок і вибігала із супермаркету, якщо там юрмилися матусі з дітлахами. Не могла відвідувати ось такі парки, сидіти біля майданчиків, спостерігати, як щокаті малюки скочуються з гірки. Часом, коли настрій був гірше не можна, коли бажання ставало нестерпним, мені здавалося, що я втрачаю розум.
Напевно, так на деякий час і сталося. Того дня, про який мене запитують у поліцейському відділку, я, скоріш за все, збожеволіла. Новина, яку одного разу повідомив Том, щось у мені перемкнула, я покотилася вниз. Точніше сказати — написав: я прочитала це на його сторінці Фейсбуку того ранку. Потрясінням для мене це не стало, я вже знала, що в неї буде дитина, він мені розповів, до того ж я й сама її бачила, помітила ті рожеві фіранки в дитячій кімнаті. Тож я знала, що вона скоро народиться. Але раніше я вважала дитину лише її дитиною. Допоки одного дня не побачила його фотографію з новонародженою дівчинкою: він дивився на неї та посміхався, а під знімком написав: «Ось через що вся ця метушня! Ніколи нікого так не любив! Найщасливіший день мого життя!» Я думала про те, навіщо він це написав — адже він знав, що я це побачу, прочитаю ці слова, вони мене вб’ють, проте все одно написав. Йому байдуже. Батьки опікуються лише власними дітьми. Діти є центром батьківського всесвіту, і лише вони мають для них значення. Більше ніхто не вартий уваги, нічиї більше страждання чи то радість — жодне з цього не є першорядним.
Я розгнівалася. Я збожеволіла від горя. Можливо, хотіла помститися. Можливо, воліла показати їм, що мої страждання — справжні. Не знаю. Вчинила безглуздя.
За дві години повернулася до поліцейського відділку. Запитала, чи можу поспілкуватися з Ґаскіллом наодинці, але він відповів, що наполягає на присутності Райлі під час нашої розмови. Після цього він став подобатися мені трохи менше.
— Я не ломилася до будинку, — запевнила я. — Так, я пішла туди, воліла поспілкуватися з Томом. Двері ніхто не відчинив…
— Тож яким чином ви опинилися всередині? — поцікавилася Райлі.
— Двері виявилася відчиненими.
— Вхідні двері були відчинені?
Я зітхнула.
— Ні, певна річ, ні. Були відчинені затильні двері, ті, що виходять надвір.
— А як ви опинилися надворі?
— Через паркан. Я знала, як…
— Тож ви дерлися через паркан, щоб дістатися будинку колишнього чоловіка?
— Так. Раніше… З тильного боку будинку ми завжди ховали ключі. У нас було місце, де ми ховали ключі, на той випадок, якщо хтось ключі загубить або десь забуде. Але я в дім не вдерлася — не заходила. Хотіла просто побалакати з Томом. Гадала, можливо… дзвоник не працює чи ще щось.
— Це сталося серед біла дня, у робочий день, так? З чого ви вирішили, що ваш чоловік вдома? Ви телефонували, щоб це з’ясувати? — спитала Райлі.
— Господи! Дайте хоча б слово сказати! — заволала я, вона похитала головою і знову посміхнулася тією загадковою посмішкою, ніби знала мене, ніби вміла читати думки. — Я перелізла через паркан, — продовжувала я, намагаючись контролювати силу власного голосу, — постукала в затильні двері, які виявилися частково відчиненими. Ніхто не відчиняв. Я запхала голову всередину, погукала Тома. Знов ніхто не відповів, але я чула плач дитини. Увійшла всередину й побачила, як Анна…
— Місіс Ватсон?
— Так, місіс Ватсон, спить на дивані. Дівчинка лежала у колисці та плакала — насправді сказати, волала, вся почервоніла від натуги. Вона явно вже довго плакала. — Коли я промовила ці слова, мені спало на думку, що слід було сказати, що почула з вулиці дитячий плач, тому обійшла будинок ззаду. Таким би чином моє пояснення не виглядало б настільки божевільним.
— Тож дівчинка плакала, а мати лежала поруч і не прокинулася? — уточнила Райлі.
— Так. — Лікті поліціянтка поставила на стіл, руки зчепила перед ротом, тож я не змогла повною мірою прочитати вираз її обличчя, але я знаю: вона вважає, що я брешу. — Я взяла її на руки, щоб заспокоїти. Ось і все. Взяла на руки, щоб заспокоїти.
— Ні, не все. Оскільки Анна прокинулася, а вас там не було, я не помиляюся? Ви ховалися під парканом, біля залізничного полотна.
— Вона не одразу припинила плакати, — зізналася я. — Колисала її, проте вона все рюмсала, тож я вийшла з нею на вулицю.
— Біля залізничної колії?
— Надворі.
— Ви хотіли заподіяти шкоди дитині Ватсонів?
Я підскочила. Театральний жест, згодна, але я хотіла, щоб вона зрозуміла, аби Ґаскілл побачив: подібне припущення обурює.
— Не бажаю все це слухати! Навідалася до відділку, щоб розповісти вам про того чоловіка! Прийшла сюди, щоб вам допомогти! А ви… у чому саме ви мене звинувачуєте? У чому мене звинувачують?
Ґаскілл залишався незворушним, спокійним. Жестом наказав мене сісти.
— Міс Ватсон, інша… місіс Ватсон, Анна — пригадала про вас, коли ми розпитували сусідів про Меґан Гіпвелл. Повідомила, що ви — в минулому — вели себе дивно, непередбачливо. Пригадала цей випадок із дитиною. Повідомила, що ви виснажили і її, і її чоловіка. Ви постійно турбували їх дзвінками. — На мить він звірився з написаним. — Відверто кажучи, майже щоночі. Що ви відмовлялися змиритися з тим, що ваш шлюб розпався…
— Це неправда! — наполягала я, так воно і було — так, я час від часу телефонувала Томові, але не щоночі — це вже перебільшення. Проте в мене з’явилося таке відчуття, що після всього сказаного Ґаскілл не на моєму боці. Знов відчула, як набігають сльози.