Впровадження царських воєвод в Україні

Царський уряд намагався встановити військовий контроль над внутрішнім життям України, забезпечивши це введенням у головних українських містах своїх воєвод з військовими залогами. Бояри домагалися зафіксувати таку позицію у договорі 1654 р., однак безуспішно. Посли виявили рішуче небажання бачити у своїй країні московських воєвод.

Взагалі, розмова про царського воєводу в Україні виникла вперше у 1653 р. ще до укладання договору. Ініціатором був Богдан Хмельницький. Він через свого посла Лаврина Капусту, звернувшись до Москви за військовою допомогою проти Польщі, запропонував вислати до Києва трьохтисячне військо під командуванням воєводи. Під час переговорів у Переяславі в січні 1654 р. Бутурлін нагадав Хмельницькому про його пропозицію і попросив дати перепустку воєводі на приїзд до Києва. Богдан Хмельницький погодився, зауваживши, що до весни, в разі ворожого наступу бажано навіть збільшити кількість царського війська.

Гетьман вважав, що цей акт матиме не тільки військове, а й політичне значення. Поява царських воєвод з військом у Києві могла стати не тільки фактичним початком московсько-польської війни, але й показувала б іншим державам, зокрема й Польщі, що цар буде боронити Україну всіма засобами Московської держави. Однак на перебування царських воєвод на Україні Богдан Хмельницький дивився лише як на тимчасове.

Цар у наказі від 30 січня 1654 р. призначив воєводою в Києві князя Куракіна і чітко визначив його функції — військовий захист України від ворожого наступу:

"По челобитию гетмана велел государь быть в Києве ратным людям для бережения от приходу поляков и всяких воинских людей".

Але через три роки воєводи з царськими військами вже були не тільки у Києві, а й у Чернігові, Переяславі та Ніжині. А у 1657 р. відряджений до Богдана Хмельницького царський посол окольничий Бутурлін вимогливо допитувався у гетьмана, чому не має воєвод в інших великих українських містах. Богдан Хмельницький відповів, що своїм послам у Москві в 1654 р. він наказував не погоджуватися на присутність царських воєвод ніде, крім Києва, і при переговорах у Переяславі на цьому й зійшлися.

Міжнародні відносини

Міжнародні відносини України обговорювалися Богданом Хмельницьким з московськими послами ще в Переяславі, а потім гетьманськими послами — Богдановичем і Тетерею — з боярами у Москві. Про це йшлося і в проектах договору: від 14 березня — у чотирнадцятій статті і від 21 березня — у п'ятій статті. Ці статті мали принциповий характер і важливе державне значення. Український проект договору містив вимогу повної дипломатичної самостійності України, права дипломатичних зносин з усіма державами. На обидва ці варіанти цар видав спеціальні укази. Якщо порівняти українську і московську редакції, то стає очевидним, що вони значно відрізняються між собою.

Богдан Хмельницький вважав, що у міжнародній сфері мова повинна йти тільки про взаємну інформацію щодо сусідніх держав та їх військово-дипломатичних планів і, при необхідності, — про спільні заходи для оборони. Саме такі стосунки встановлювалися між. самостійними державами, що укладали взаємооборонний союз. На цьому принципі і грунтувалася перша українська редакція статей.

В ході переговорів московська сторона зафіксувала таке: "Коли з яких-небудь країв прийдуть посли у важливих справах, гетьман їх присилатиме до государя, а послів, які приходитимуть у малих справах, нехай государ позволить гетьманові приймати і відправляти, і тому йому на зле не має". Таке, по суті, позбавлення Української держави міжнародної діяльності викликало рішучі заперечення з боку українських послів. Тоді царський уряд спробував обмежити дипломатичну діяльність України щодо Туреччини й Польщі.

19 березня бояри оголосили послам царський указ:

"Чтоб гетьману с польским королем и турецким султаном не ссылаться". А в наступному указі цар обмежував не тільки активне дипломатичне право України щодо Туреччини І.Польщі, а й пасивне — приймати та відпускати послів. Царський уряд прагнув поставити під свій контроль і цю сферу діяльності України.

Однобічне обмеження міжнародних зносин суперечило волі та намірам Богдана Хмельницького. Українська сторона вважала, що при союзних договорах подібні обмеження міжнародних зносин повинні бути двосторонніми і мають поширюватися тільки на стосунки з ворожими обом державам країнами. Тому посли і заявили боярам після 19 березня, що з погляду на взаємні союзницькі обов'язки Москві теж не слід мати будьяких контактів з цими двома ворогами-сусідами.

Воєнні й військові питання

Що стосується воєнних і військових питань, які мали особливе значення в аспекті воєнного союзу Москви і України і були викладені в статтях 2, 3, 4, 7, 8, 9, 10, 11 одинадцятистатейного тексту договору, то вони в основному були вирішені царем позитивно (засоби утримання генеральної і полкової старшини, військової армати, термін походу московського війська до Смоленська, про військо для охорони українсько-польського кордону після закінчення війни з Польщею, про засоби оборони України від Криму, про оплату козацького війська, яке посилатиметься за межі України, про забезпечення оборони фортеці Кодака і Січі).

Тільки щодо останніх двох питань виникли деякі непорозуміння в зв'язку з думкою московського уряду, що постачання харчами і військовими припасами південного кордону України повинно було йти з українських джерел. Тому забезпечення залоги Кодака ставилося у залежність від розмірів податків, зібраних на Україні для царя. Крім того, відмовляючись, по суті, від фінансової допомоги Україні у спільній боротьбі проти Польщі, царський уряд не погоджувався видавати жалування Війську Запорозькому, відговорюючись великими витратами на московське військо, в якому є наймані німецькі і татарські вояки і яке призначене для війни з Польщею. Ось коли будуть описані царськими дворянами доходи на Україні, тоді й піде мова про платню Війську Запорозькому. Однак українські посли в Москві рішуче відстоювали свою вимогу і цар врешті погодився "послати своего государева жалованья… гетману й. всему Войску Запорожскому золотыми".

Слід також пам'ятати, що як йшла мова про платню Запорозькому Війську, то малася на увазі ситуація, коли козаки будуть на царській службі за царським наказом"…не для своєї оборони, а як будуть виведені в чужі краї", тобто йдеться про спільні українсько-московські військові операції поза межами України.

Доля оригіналів тексту договору

У московському посольському приказі, де вироблялися і оформлялися документи, комплекс яких власне і становив українсько-російський договір 1654 р., їх оригінали не збереглися.

Із поданих українськими послами двох проектів договору з 23-х та 11-ти статей були зроблені "списки", тобто переклади (точніше — перекази з української на російську мову), занесені у "стовпці", (рос. "столбцы") — досить громіздка форма діловодства у московських приказах. У той час як у Західній Європі і на Україні офіційні документи формувалися у "справи" ("діла"), у Московії документи склеювалися у довгі сувої. Туди ж дяки записали (російською мовою) перший варіант договору, усно викладений послами. В результаті виник третій варіант із 20-ти статей. Були також занотовані царські укази і боярські рішення щодо кожної статті.

Оригінал українською мовою першого проекту із 23-х статей, оскільки одразу він не був повністю прийнятий, послам не повернули; він мав залишитися в Московському посольському приказі. Але цей документ зник.

Із тексту договору з 11-ти статей була виготовлена копія українською мовою, тобто виготовлено, по суті, другий оригінал. В тексті російського перекладу, підклеєного до комплекту документів, що залишилися у Посольському приказі, є позначка: "Писано на столбцах, белоруским письмом (так у Москві називали український скоропис. — О. А.) без дьячей приписки. Писал Степан да Тимофей да Михайло". Ю. А. Мицик на основі архівних даних встановив прізвища та інші дані про тих, хто скопіював український одинадцятистатейний оригінал договору. "Степан да Тимофей да Михайло" були українці, перекладачі Посольського приказу, які в 1650 р. переселилися в Москву з Києва та Гадяча. Це Степан Кольчинський, колишній студент Києво-Братської (Могилянської) колегії, Тимофій Топоровський і Михайло Кульчицький (Кульчинський, Кольчинський). Вони, як і молодший брат С. Кольчинського (Григорій), були прийняті на службу до Посольського приказу 16 (6) IX 1651 р. й перекладали там на російську з української, польської, латинської, грецької мов різні документи і "книжки" (Газета "Старожитності", 1991, ч. І, с. 10). Взагалі, типовим явищем було залучення Москвою високоосвічених українців, які навчалися в західноєвропейських університетах та Києво-Могилянській колегії — першому і єдиному на той час вищому учбовому закладі Східної Європи. Другий 11-статейний оригінал українською мовою вручили послам Богдана Хмельницького, які й повезли його в Україну.