Самостійність України визнавалася і в аспекті міжнародних відносин. Передусім Польща у своїх дипломатичних стосунках трактувала Україну як самостійну державу, могутністю якої лякала інших володарів. Посол польського короля в Криму доводив хану, що "осібна держава", яку робить з України Богдан Хмельницький, буде небезпечною для сусідів. Польські дипломати залякували Семиградського князя тим, що Богдан Хмельницький стане монархом із стотисячною армією над усіма руськими землями. Тогочасний французький часопис "ОагеНе сіє Ргапсе" 21 березня 1654 р. писав, що Хмельницький в об'єднанні з Москвою шукав союзників для боротьби проти Польщі: "Щоб знайти Польщі ще одного ворога, Богдан Хмельницький піддався під протекцію московського великого князя та присягнув йому від імені козаків".

Сусідні країни оцінювали Україну періоду Богдана Хмельницького як самостійну державу. Гетьман провадив "розгалужену міжнародну діяльність, мав дипломатичні зносини із Швецією, Пруссією, Австрією, Угорщиною, Молдавією та іншими сусідами, листувався з ними, укладав договори, обмінювався посольствами. Монархи, князі та інші родовиті правителі зверталися до Богдана Хмельницького, називаючи його "приятелем", "другом", "братом" — як це було прийнято в стосунках між володарями. Отже, чужоземні монархи, незважаючи на договір 1654 р., трактували Україну як окрему від Москви державу, а гетьмана — як самостійного государя. Значення цього договору вони оцінювали тільки як "протекцію" в тодішньому розумінні, часто номінальну, і договір не стояв на перешкоді їх дипломатичних зносин з Україною на високому державному рівні.

Оцінка договору московським урядом з часом змінювалась, спочатку він погоджувався з "протекційним" характером договору і вважав Україну вільною державою. Маючи з Богданом Хмельницьким зносини ще до укладання договору, царський уряд здійснював їх через спеціальних послів, і відав ними Посольський приказ — по суті московське міністерство закордонних справ, що, взагалі, керувало зносинами Москви з чужоземними державами. Україну відокремлював від Москви державний кордон і митниці.

Але Московське царство за своєю природою і характером було унітарною, абсолютистською, феодально-кріпосницькою державою, для якої Українська Гетьманська держава з її республіканським ладом і сильними демократичними елементами, з козацьким землеволодінням, вільною без феодального примусу працею на землі, покозаченим селянством була своєрідною історичною антитезою. Отже, неминуче рано чи пізно царський уряд мав почати наступ на автономію України.

Уже при укладенні договору це виявилося у більшменш прихованій тенденції царя і бояр встановити контроль над внутрішнім економічним життям, військовою діяльністю, а також над міжнародними відносинами України. Однак українські посли відповідно до твердих і рішучих інструкцій Богдана Хмельницького протистояли цій тенденції, хоч у ході обговорень деяких статей доводилось іти на компроміс.

Нижче висвітлюється хід обговорення і остаточне формулювання статей, в яких визначалося державне, політичне, соціальне, фінансове і міжнародне становище України, що знайшли відображення і в одинадцяти статтях тексту остаточного договору і в жалуваній царській грамоті від 27 березня.

Гетьманська влада

Одним із визначальних факторів незалежності Української Гетьманської держави була влада гетьмана. У договорі 1654 р. вона нічим не обмежувалася. Гетьман був верховною владою і головою української держави. Титули, які надавались гетьманові в офіційних документах, свідчили про всю повноту його влади щодо внутрішніх справ Української Гетьманської держави — "верхній владця і господар Отчизни нашої", "зверхніший властитель", "рейментар". Шоста стаття визначала, що гетьман одержував свою владу за вибором Війська Запорозького, тобто обирався "доживотно" на козацькій раді, де, як правило, були присутні представники інших станів. Царя мали лише сповіщати про вибори, а гетьман повинен був скласти присягу цареві перед царським посланником на Україні. І на майбутнє, після смерті кожного гетьмана, козаки мали право, як формулювалося у жалуваній ратифікаційній царській грамоті, "обирати гетмана по прежним их обычаям, самим меж себя".

Внутрішня автономія. Судочинство

У пропонованому проекті договору вже в першій його статті гетьман і Військо Запорозьке вимагали непорушності автономії України: "Підтвердити права і вольності наші військові, як з віків бувало у Війську Запорозькому, які своїми правами судилися і вольності свої мали в добрах і судах". Суд тоді вважали однією з найважливіших функцій влади і Військо Запорозьке надавало йому великої ваги. "Щоб ні воєвода, ні боярин, ні стольник у суди військові не вступалися, але від старшин своїх щоб товариство судимі були: де троє чоловіків козаків, тоді два третього мають судити". Саме в такій формі була зафіксована теза про цілковиту незалежність від царського уряду Війська Запорозького у сфері судочинства.

Цар 27 березня 1654 р. ратифікував першу статтю договору без жодних змін. "Пожаловали, велели им быть под нашего царского величества высокою рукою, каковы им даны от королей польских и от великих князей литовских, и тех их прав и вольностей нарушивать ничем не велели, и судиться им велели от своих старшин по своим прежним правам".

Про податки

Коли заглибимося в аналіз статті, пов'язаної з проблемою податків і простежимо хід її обговорення, то переконаємося, якою життєво важливою була вона для України і як пов'язувалася з її збройними силами.

З визволенням України з-під польської влади і утворенням Української Гетьманської держави, її фінансова політика набула суверенного характеру. Всі податки, що їх народ України повинен був сплачувати до королівського скарбу, на короля, на католицькі монастирі і церкви, на панів, передавалися до скарбу Війська Запорозького, до Української Гетьманської держави. Крім того, товари, які ввозили з інших країн, обкладалися митом. Значний прибуток українській державі давали податки з меду, пива, горілки.

Український гетьман, укладаючи договір з царем, хотів, щоб весь прибуток і надалі залишався в Україні, за винятком певної грошової данини Москві. Історик і юрист Андрій Яковлів на основі глибокого дослідження встановив, що концепція і формування статті 15 проекту договору, яку подали посли Богданович і Тетеря 14 березня, як і текст їх промови 13 березня, належать Богданові Хмельницькому, який пропонував, щоб фінансові стосунки між Україною та Москвою були такими самими, як і стосунки між Угорщиною, Молдавією, Волощиною, з одного боку, та турецьким султаном, з другого. А це означало стосунки номінального васалітету з виплатою Москві грошової данини — у формі трибуту.

Московські бояри не прийняли цієї умови у запропонованій редакції. Вони прагнули самі визначити характер і розміри податків, а, основне, щоб фіскальні органи належали Москві, тобто щоб податки стягували царські чиновники.

Важко було навіть передбачити, яких масштабів могли б набути безконтрольність, свавілля, зловживання московських фіскалів.

У результаті великих дискусій прийшли до компромісної редакції — вирішено було одноразову грошову данину замінити збиранням податків місцевими органами з подальшою передачею їх особам, спеціально призначеним царем. Зберігалися фіскальні права України, залишалася її фінансова адміністрація. Представники Москви тільки приймали зібрану данину. Отже у справі збирання податків цар зберігав тільки право контролю. І все ж для державного українського скарбу виплата данини, що складала більшу частину безпосередніх податків, була тяжкою втратою, бо позбавляла Українську державу значної частини фінансових засобів. Щоб компенсувати ці видатки і щоб врятувати справу державного скарбу, українські посли поставили вимогу виплачувати певну квоту Війську Запорозькому за службу цареві. При встановленому за договором кількісному складі збройних сил України — в 60 тисяч — ця платня Запорозькому Війську мала перевищувати втричі загальний державний прибуток, який дорівнював 600–800 тисяч польських злотих.