Однак таке розмаїття думок в аспекті загальноісторичної і державної оцінки договору 1654 р. чітко поділявся на дві частини. До першої належали переважно російські історики, які пішли за офіційною московською версією, що договір — це "акт злуки України з Росією під берлом московського царя" і, отже, вони дотримувалися тези, що з'єдналися дві нерівні щодо прав і державного статусу країни. Українські вчені-історики в більшості вважали, що вступили у договірні відносини дві більш-менш самостійні й незалежні держави.

Цей історіографічний розподіл, по справедливому зауваженню українського історика О. Оглоблина, відбиває через століття протилежність позицій двох сторін, які домовлялися в Москві у березні 1654 р. Обидві сторони вкладали в договір різний зміст і кожна з них сприймала договір за своїм розумінням.

Справді, можна зробити висновок, що московські державники змушені були рахуватися з історичними реаліями і вели переговори з посольством українського уряду як з репрезентантом незалежної держави. Тим більше, що саме такою визнавали Україну і на міжнародній арені. Але Московська держава вважала цей стан тимчасовим, на Україну дивилася як на свій здобуток, що вона перетворить його в майбутньому в свою складову частину, в свою провінцію.

Московська держава, яка ніколи не знала демократизму і громадянських свобод, для виправдання та ідеологічного обгрунтування своєї завойовницької політики, захоплення чужих земель та підкорення інших народів, зокрема й експансіоністської політики щодо України. хоч та добровільно об'єдналася з Москвою, створила і розвинула міф про винятковість, особливість історичного шляху Росії, про її месіанську роль у світовій історії.

Цей міф, який суперечить дійсній історії Росії і загалом закономірності й реаліям об'єктивно-історичного процесу, виник на початку XVI віку і протягом століть трансформувався, міняв назви, однак концепція месіанської ролі Росії як виправдання її панування над народами завжди залишалася.

У кінці XV — на початку XVI століття в Москві поширювалися оповідання (про Вавілонську державу, "Сказание о князьях Владимирских"), в яких робилися спроби історично обгрунтувати родовід московських царів, що нібито почався від володарів Вавілону, однієї з наймогутніших держав стародавнього світу, а потім і від римського імператора Августа — брата Юлія Цезаря.

На основі цих штучно створених оповідань була вироблена державна ідея, що нібито московський цар є єдиним спадкоємцем найвищої влади в Київській Русі, отже, і всіх її земель.

Насправді історичні процеси розвивалися зовсім не так, як малюються цими московськими міфами. Велика імперія раннього середньовіччя — Київська Русь — оформилась у середині IX ст. її основою було Середнє Подніпров'я з Києвом, який став столицею держави. Заснували цю державу ті, хто здавна жили на цих землях, в VI–VIII століттях, — це поляно-антська народність, що була генетичним ядром української нації і яку називали "Русь".

Отже, український народ першим створив свою державу, яка поширюючись на північ, об'єднала слов'янські народи Східної Європи. Київська Русь мала багатоетнічний склад, тому виявляється дуже штучною конструкція — "давньоруська народність", під яку підвели все неоднорідне населення української держави — Київської Русі.

В XI столітті від Київської Русі відокремився білоруський народ, який створив білоруську державу з столицею в Полоцьку, де схрещувалися східнослов'янські елементи з балтійськими племенами.

В другій половині XII ст. складається Московська держава на основі Суздальських і Ростовських земель, які входили раніше до складу Чернігівського і Переяславського князівства Київської Русі.

Спочатку на Північнім Сході, в Заліссі, Юрій Долгорукий заснував нове князівство ще в рамках Київської Русі і все життя боровся за київський престол. Син Юрія Долгорукого — Андрій Боголюбський оголосив свої володіння незалежним Великим Володимиро-Суздальським князівством. Він зробив похід на Київ, страшенно зруйнував і пограбував його, намагаючись повністю знищити столицю Київської Русі. Але Київ досить швидко відродився.

Володимиро-Суздальське князівство розширяло свою територію за рахунок племен Чуді, Мері та інших племен — предків естонського, угорського і фінського народів.

Москва — невелике поселення, загублене серед лісів і боліт, про яке вперше згадується в літописі в 1147 р., багатіє і піднімається, передусім у час Івана Калити за рахунок збирання данини для орди і придушення повстань проти неї. Москва перемагає в боротьбі з Твер'ю за право "збирання" земель і до середини XV ст. вона значно зміцнює свої політичні й військові позиції, особливо після звільнення від татарської залежності у 1480 р.

За часів Івана III московські Рюриковичі оголошують про своє виключне право на землі Київської Русі, і саме тоді привласнюється Московією праім'я української держави — Русь.

Створюється фантастична теорія "Третього Риму", в якій розвиваються далі легенди попередніх "сказаній". Її автором був "учительський старець" ігумен Псковського Єлізарового монастиря Філофей. За його теорією історія людства є історією трьох світових царств, трьох обраних Богом народів. Після падіння першого "старого" Риму, тобто Римської імперії, впав новий Рим — Константинополь (Царгород), тобто Візантійська імперія. Москва — це третій і останній Рим, він — вічний, бо знаходиться під знаком Божого провидіння. "Третій стоїть, четвертому не бувати". Загибель Москви означало б загибель усього людства, але Бог цього не допустить.

Теорія "Третього Риму" стає концептуальним ідеологічним засобом московської династичної державної політики, намаганням обгрунтувати "права" московських царів, а потім і російських імператорів на всевладність, на їх вселенське панування. Приписування російським самодержцям, а через них і Росії, російському народові, що знаходився в їхній необмеженій деспотичній владі, богообраності і особливого історичного шляху вважалося запорукою того, що Росія є центром світу, "Третім Римом".

Відродження Української держави в 1648 р. було небезпечним для теорії "Третього Риму". Саме це було однією з причин поступового нищення української державності царським урядом.

Міф про "Третій Рим" трансформувався в тезу про месіанську роль Російської держави у світовій історії, в яку, по суті, була закладена претензія на світове панування. Ця теза стала провідною ідеєю на всю подальшу історичну перспективу діяльності російського царського уряду в усіх сферах соціально-економічного, суспільного і духовного життя країни, в його імперській внутрішній і зовнішній політиці.

Ідея месіанської історичної ролі Росії вплинула на російських істориків, зокрема і тих, що займалися дослідженням проблем договору 1654 р., а також на російських діячів культури. Російський поет Федір Тютчев писав у 1866 р.:

Міф про месіанську роль Росії у трансформованому вигляді знайшов поширення і в радянській імперії. Більшовики висунули концепцію інтернаціональної місії Росії в справі здійснення світової революції. "Мьі на горе всем буржуям мировой пожар раздуем", — такі куплети були популярними в певний час. Передусім ставилася мета створення СРСР, а далі — єдиної історичної спільності людей — спочатку "радянського народу", а зрештою — світової держави, очолюваної Москвою,

Одним із варіантів міфу про месіанство Росії для внутрішнього використання була концепція "російського старшого брата", хоч, як свідчить історія, він був наймолодшим з трьох східнослов'янських народів.

Релікти всіх цих міфів, мабуть, закріпилися на генетичному рівні у значній частині російського громадянства. Для багатьох його представників, навіть, здавалося, демократичного спрямування, органічно неприйнятна самостійність України. Вони вважають Україну частиною Росії і агресивно виступають проти незалежності Української держави. Як і в минулі століття, так і тепер, вже після розвалу радянської імперії, Росія оголосила себе її спадкоємницею і претендує на виключні права — нащадка "тисячолітньої держави".