На той час царська армія зайняла все Лівобережжя. її командуючий Трубецькой, виконуючи таємні царські інструкції, закликав Юрія Хмельницького до Переяслава. Тут Трубецькой організував раду, оточивши її 40-тисячним царським військом. На раді переважали прихильники Москви. Із правобережних полків майже ніхто не приїхав. Юрій Хмельницький, якого знову було обрано гетьманом, потрапив фактично в становище заложника Трубецького і мусив прийняти так звані Переяславські статті. Це був фальсифікований 14-статейний варіант договору, про який вже згадувалося, і який крім того встановлював контроль царя над козацьким військом, обмежував владу гетьмана, і підпорядковував численним царським воєводам функції і права старшинської адміністрації.

Переяславські статті 1659 р. викликали гостре невдоволення козацтва, обурення серед старшини, значна частина якої після цього відійшла від Москви, зокрема і деякі найбільші її колишні прихильники.

"Утвердившись на Лівобережжі, царський уряд поставив собі за мету анулювати Гадяцьку угоду і продовжити експансію на Правобережну Україну. Він направив туди, в порушення Віденської угоди з Польщею, 20-тисячну озброєну і вимуштровану чужоземними офіцерами армію під проводом Василя Шереметєва і 20-тисячний козацький корпус під командуванням полковника Тимоша Цюцюри. Гетьман Юрій Хмельницький з 30-тисячним козацьким військом мусив до них приєднатися по дорозі.

Польща виставила 32-тисячну армію під проводом коронного гетьмана Станіслава Потоцького і польного гетьмана Юрія Любомирського. Їм на поміч прийшла 30-тисячна ханська орда.

Поляки оточили Шереметєва під містечком Любар. Після кількаденних боїв Шереметєв відійшов до Чуднова, де його взяли в облогу. Юрій Любомирський з половиною польського війська перетнув дорогу Юрію Хмельницькому і атакував його полки під Слободищами. Козаки відбили атаки, і тоді Любомирський запропонував переговори. Старшина охоче пішла на них. Тут таки, на полі бою, склали Слободищенський трактат, взявши за основу Гадяцьку угоду, але без вирішального, принципового пункту — про окреме самостійне "Велике князівство Руське". Узгоджена була тільки автономія України на чолі з гетьманом Юрієм Хмельницьким.

Юрій Любомирський повернувся до Чуднова, поповнивши польські сили, що взяли в облогу військо Шереметєва. Козацькі частини на чолі з Цюцюрою залишили табір царського воєводи, який, довідавшись про договір Юрія Хмельницького з поляками, капітулював. Попередньо кілька тисяч козаків, що лишилися в його таборі, він видав татарам у неволю, оговоривши для своєї армії можливість повернутися додому без зброї. Але татари кинулися на неозброєне московське військо, половину вирізали, решту взяли в полон. Сам Шереметєв 20 років просидів у Криму в неволі.

З московських військових сил залишились тільки ратні люди воєводи Барятинського, який засів у Києві і спустошив територію па десятки верств навколо. Він сам зізнався, що вирізав 15 тисяч мирного українського населення. Поляки не використали своєї великої перемоги і згодом перейшли на Правобережжя.

Ці події відбувалися на тлі жорстокої старшинської міжусобної боротьби за гетьманство. Претендентами виступали ніжинський полковник Іван Золотаренко і переяславський полковник Яким Сомко. Кожен з них був пов'язаний родинними узами з Юрієм Хмельницьким. Сестра Сомка була першою дружиною Богдана Хмельницького, матір'ю Юрія, сестра Золотаренка — останньою дружиною гетьмана.

Юрій Хмельницький призначив свого дядька наказним гетьманом. І Сомко, і Золотаренко вели між собою запеклу боротьбу, у своїх домаганнях шукали підмоги в Москві, писали один на одного доноси, звинувачували в зраді. Москва, як завжди, давала аванси обом, хоч прагнула перетягнути на свій бік Юрія Хмельницького, щоб таким чином утвердитися на Правобережжі.

Сомко не влаштовував царський уряд, бо належав до тих козацьких полковників, які були вірними Москві, але висловлювалися проти запровадження воєвод на Україні і виступали за збереження і навіть розширення її політичної автономії, хоч і в союзі з Росією. Сомко обурювався діями воєвод, скаржився на їх втручання у внутрішнє життя козацтва, порушення його самоврядування, присвоєння воєводами його прибутків.

У цей час на Правобережжі Юрій Хмельницький уклав угоду з кримським ханом про допомогу у військових діях. Але, як і раніше, так і тепер, ханські орди більше грабували, спустошували українські землі, палили села, забирали людей в неволю. Тому Юрій Хмельницький, організовуючи у 1661 р. напад і облогу, Переяслава, поставив умову, щоб орди поверталися додому в Крим лівим берегом. Це вже була моральна деградація — рятувати одну частину України від татарських спустошень за рахунок іншої.

А на Лівобережній Україні міжусобна боротьба ускладнювалася. Непримиренні нещодавно вороги Яким Сомко і Василь Золотаренко об'єдналися. З'явився третій претендент на гетьманську булаву — Іван Брюховецький. Колишній управитель маєтків Богдана Хмельницького потрапив на Запорозьку Січ, і там демагогією, популізмом, використовуючи протиріччя між старшиною, "значних козаків" з "черню войськовою", прибрав незвичайне звання "кошового гетьмана". Про таких, як Брюховецький, літописець Самійло Величко писав: "Для срібла і злата не тільки кожний із них дав би виколоти собі око, але брата й отця не пощадив би; то як би мав жаловати матки — погибающої України?" У своєму прислужництві Москві Брюховецький доходив до крайнощів: сам просив, щоб прислали воєвод в Україну, добивався звання воєводи, вже будучи гетьманом та ін. І саме його від імені царя підтримав і визнав гетьманом Лівобережної України боярин Великогаген на так званій Чорній раді 1663 р. під Ніжином, яка проходила під контролем численного московського війська. Сомка і Золотаренка було засуджено і страчено без усякої вини.

На Правобережжі ж у цей час (1663 р.) замість Юрія Хмельницького, який постригся в ченці, обрали під егідою короля свого гетьмана — Павла Тетерю-Моржковського, православного шляхтича з Волині, освіченого, правника за фахом. Приєднавшись до козацько-селянського повстання у 1648 р., виконував важливі дипломатичні доручення Богдана Хмельницького. Ставши правобережним гетьманом, виявив ненаситне користолюбство і жорстокість.

Отже, Україна розпалась фактично на дві половини, кожна мала свого гетьмана, які боролись між собою. Зростали анархія, безладдя, руйнація, деморалізація і зневіра.

У кінці 1663 р. Ян-Казимір з коронними і найманими військами, з козацькими полками і ханськими ордами пішов у похід на Лівобережжя. Це була остання спроба Польщі повернути під своє панування цю частину України. Польща не досягла своєї мети. Однак в результаті цієї агресії пролилось багато крові в українській землі, були спалені села і містечка. Колись квітуча місцевість лежала спустошена і зруйнована. Стефан Чарнецький, який зазнав колись великих поразок від козацтва, кривавим терором намагався приборкати народний рух, що розгорнувся проти окупантів. Татарам він дозволив забирати в неволю українське населення "скільки вони схочуть".

Поляків вигнали з Лівобережжя. Але по обидва боки Дніпра Україна була сплюндрована. Починався період історії, який народ назвав "Руїною".

Саме в цей час вийшов на історичну арену Петро Дорошенко, правобережний гетьман, якого обрали козаки після зречення від гетьманства Тетері. Дорошенко прагнув подолати хаос і анархію, об'єднати дві розірвані частини України, відновити самостійну українську державу, домогтися її незалежності від Москви і Польщі.

Але у 1667 р. Москва завдала Україні страшного і підступного удару, наслідки якого український народ відчував не одне століття.

Зламання договору царським урядом. Знищення Української державності Російською імперією

13 січня 1667 р. в селі Андрусові, поблизу Смоленська, було на 13 років укладено перемир'я між Московською державою і Польщею. За Андрусівським перемир'ям Лівобережжя України залишалось за Москвою, Правобережжя знову переходило під владу Польщі, крім Києва, який мав відійти до Москви тільки на два роки. Запорозька Січ потрапила під владу обох держав.