XXVII

Ми завершили весільну подорож раніше, ніж планувалось, і повернулись до Англії, до Віллосмірського замку, приблизно в середині серпня. Невиразна ідея зродилася в мені й додавала надії: я мав намір познайомити мою дружину з Мевіс Клер, сподіваючись, що цілющий вплив ніжної, щасливої, незворушно спокійної істоти, яка мешкала в маленькому котеджі, немов радісна пташка в затишному гніздечку, може пом'якшити безжальну пристрасть Сибілли до холодного аналізу, її зневагу до шляхетних ідеалів. У графстві Варвік на той час стояла надзвичайна спека; троянди були в повному розквіті, густе листя кедрів та дубів у парках давало приємний затінок, у якому відпочивало стомлене тіло, а спокійна краса лук тішила виснажену душу.

Урешті-решт, нема на світі країни прекраснішої, ніж Англія! Немає жодної країни, так рясно обдарованої зеленими лісами, яскравими квітами; жодна не може похвалитись такими поетичними куточками, придатними для мрійливого усамітнення. В Італії, у країні, оспіваній істеричними, екзальтованими поетами, які хтозна-чому вважали, що це єдиний край, гідний уславлення, − поля вбогі та зчорнілі, випалені надто пекучим сонцем; там немає тінистих путівців, які пролягають уздовж кожного англійського берега; і манія італійців безжально вирубати найкращі дерева не лише зашкодила кліматові, але й зіпсувала ландшафт настільки, що важко повірити в колишню красу Італії, яку й досі помилково вихваляють. Принаймні на цілому обширі Італії неможливо відшукати такої гарної місцинки, якою був Лілія-котедж у задушливому серпні. Мевіс сама дбала про свій сад, вона мала двох садівників, які за її вказівками поливали траву й дерева; і неможливо було уявити собі щось чарівніше, ніж мальовничий будиночок у старовинному стилі, вкритий кущами троянд і ясмину, які, здавалося, перев'язували дах вузлуватими гірляндами; навколо котеджу стелилася смарагдова лука з альтанками, оброслими густою зеленню, де знаходили райський притулок усі співучі пташки, й вечорами їх мелодії бриніли, немов струмені водограю.

Я добре пам'ятаю той день, тихий, спекотний і млосний, коли я повів Сибіллу знайомитися з письменницею, якою вона здавна захоплювалась. Стояла така спека, що птахи в наших парках мовчали, але, підійшовши до Лілія-котеджу, ми відразу ж почули щебетання дрозда десь угорі, між троянд, − ніжні звуки, сповнені «солодкого спокою»; а десь на віддалі голуби-«критики» глухо туркотіли про щось, знане лише їм.

− Яке чудове місце! − сказала моя дружина, відчинивши хвіртку та проходячи повз духмяний живопліт із жимолості та ясмину. − Справді, воно краще за Віллосмір!

Нас провели до вітальні, і Мевіс, попереджена про наш візит, не змусила довго на себе чекати. Коли вона вийшла, вбрана в легку білу сукню, що м'яко обгортала її стрункий стан, із паском зі звичайної стрічки, − дивна болісна туга защемила в моєму серці. Гарне спокійне обличчя, веселі й водночас мрійливі очі, чутливі вуста й особливо світлий погляд щастя, що надавав її рисам такого ясного й милого виразу, − усе це говорило мені, якою повинна бути жінка та якою вона частіш за все не є.

Як я міг ненавидіти Мевіс Клер! Я навіть удався до пера, щоб завдати їй удару шляхом анонімної критики! Однак це сталося раніше, ніж я познайомився з нею, раніше, ніж зрозумів різницю між нею та опудалами у спідницях, які вдають із себе романісток, не вміючи правильно писати англійською мовою, і говорять у товаристві про свої твори з зухвалістю, запозиченою від Ґраб-стрит і дешевих газетярських кнайп. Так, я ненавидів її… А тепер… тепер я майже любив її. Сибілла, висока, велична, прегарна Сибілла, дивилась на тендітну письменницю з подивом і захватом.

− Подумати лишень, що ви і є славнозвісна Мевіс Клер! − сказала моя дружина, всміхаючись і подаючи руку. − Я чула, що ви не схожі на письменницю, але навіть не уявляла собі, що ви така, якою я вас бачу.

− Бути схожою на письменницю не завжди означає бути письменницею, − зауважила Мевіс, сміючись. − Дуже часто можна зустріти жінок, які докладають усіх зусиль, аби бути схожими на письменниць, але при цьому не мають ані найменшого уявлення про літературу. Але яка я рада бачити вас, леді Сибілло! Знаєте, коли я була маленькою дівчинкою, я спостерігала за вами, як ви гралися на луці.

− А я за вами, − відповіла Сибілла, − ви робили ланцюги зі стокроток та кульки з буквиць у полі, на протилежному березі Авону Я дуже рада, що ми сусіди. Ви маєте часто бувати в мене у Віллосмірі.

Мевіс не відразу відповіла, вона якраз розливала чай. Сибілла помітила це і лагідно повторила свої слова.

− Ви будете приходити, чи не так? Чим частіше, тим краще. Ми повинні заприятелювати!

Тоді Мевіс звела усміхнені очі.

− Ви справді хочете цього? − спитала вона.

− Чи хочу я? − перепитала Сибілла. − Так, звичайно, хочу!

− Як ви можете сумніватися в цьому? − вигукнув я.

− Даруйте мені, що поставила таке питання, − сказала Мевіс, досі всміхаючись, − але, бачите, ви тепер, як то кажуть, магнати графства, а магнати графства зазвичай уважають, що вони безмірно вищі від якихось там письменників.

Вона засміялася, і в її синіх очах блищала веселість.

− Гадаю, більшість магнатів ставляться до літераторів, як до такого собі химерного різновиду людей, який їх забавляє. Тимчасом найбільші серед моїх вад, як мені здається, − це гордість і несамовито впертий дух незалежності. Правду кажучи, мене запрошували багато хто з так званої шляхти, і коли я їздила, то зазвичай досадувала на себе потім.

− Чому? − спитав я. − Вони робили собі честь, запрошуючи вас.

− О, не думаю, що вони так вважали! − відповіла вона, гордо струснувши білявою голівкою. − Вони були переконані, що роблять мені велику ласку, хоча насправді це я зробила їм ласку: адже я мусила полишити товариство Афіни Паллади в моєму кабінеті задля товариства франтуватих фешенебельних дам із крученим волоссям! − Ясна усмішка знов осяяла її обличчя, і вона вела далі: − Якось мене було запрошено на сніданок до барона й баронеси, які запросили ще кількох гостей, щоб, як вони сказали, познайомити їх зі мною. Мене було відрекомендовано лише двом чи трьом з-поміжних; решта сиділи й розглядали мене, ніби я була новим сортом риби або птиці. Потім барон показав мені свій будинок, називаючи ціни на картини та порцеляну; він був такий добрий, що навіть пояснив, котрі з виробів належали до дрезденських майстерень, а котрі − до дельфських, хоча я гадаю, що могла б сама, попри моє невігластво, просвітити його в цих питаннях. І хоча я люб'язно посміхалася впродовж того прийому, вдаючи несосвітенне захоплення, однак більше вони мене ніколи не запрошували! Я не можу збагнути: невже вони справді запрошували мене лишень для того, аби вразити каталогом хатнього начиння? Бо інакше − чим я заслужила таку неласку, щоб ніколи більше не бути запрошеною?

− То, мабуть, були якісь парвеню, − сказала з обуренням Сибілла. − Добре виховані люди ніколи не стануть оцінювати перед вами своє майно, якщо тільки вони не євреї.

Мевіс засміялась, і її веселий сміх був схожий на дзеленчання дзвоників.

− Я не скажу, хто вони були: мушу ж я щось приберегти для літературних мемуарів на старість! Я переповіла вам інцидент лише для того, щоб пояснити, чому я спитала вас, чи справді ви хочете, щоб я бувала у Віллосмірі. Барон та баронеса, про яких я згадала, розсипали так багато компліментів мені й моїм книжкам, що створювалося враження, ніби вони мріють бачити мене своїм найближчим другом, − а це було не так. Я знаю, деякі дами обіймають мене, звіряються з найкращих почуттів та запрошують до себе, хоча насправді їхня приязнь − ніщо інше, як лицемірство. Я не домагаюся ні обіймів, ні запрошень і не тільки не вважаю за ласку, коли мене запрошує хтось із найвищої аристократії, але, навпаки, вважаю, що це ласка з мого боку − пристати на запрошення. Навіть не йдеться про мене особисто: особисто я нічого не варта; найважливіше − це гідність літератури як мистецтва і фаху. Якби інші автори підтримали таку настанову, ми могли б піднести прапор літератури до тієї висоти, на якій він перебував за часів Скотта і Байрона. Маю надію, ви не картатимете мене за мої гордощі?