Вона відвернулась від мене й повільно пішла вперед. Я рушив за нею в гіркому мовчанні.

− Якщо ти не хочеш бути її другом, тобі слід було так їй і сказати, − нарешті вимовив я. − Чи ти не чула, що вона говорила про удавану приязнь?

− Чула, − похмуро відповіла вона. − Вона мудра жінка, Джеффрі, досить мудра, щоб розгадати мене, і ти можеш довіряти її думці.

Я звів очі й подивився на неї. її надзвичайна врода ставала для мене прокляттям. У раптовому пориві розпачу я вигукнув:

− О Сибілло! Чому ти така?!

− Ах, і справді, чому? − озвалася вона, глузливо посміхнувшись. − І чому, будучи такою, я народилась дочкою графа? От якби я була вуличною повією, тоді я була б на своєму місці! Про мене писали б драми й романи, і я могла б зробитися такою героїнею, що всі люди плакали б із радості: я така великодушна, що потураю їхнім порокам! Але як графська дочка, дружина мільйонера, я − помилка долі. Інколи доля припускається помилок, Джеффрі, і помилки ці зазвичай непоправні!

Ми вийшли з парку і брели тепер лукою до замку. Я був у вбивчому настрої.

− Сибілло, − сказав я, − я мав надію, що ти заприятелюєш із Мевіс Клер.

Вона засміялася.

− Гадаю, ми заприятелюємо, але ненадовго: голубка неохоче перебуває в товаристві ворони, а спосіб життя і виважена дисципліна Мевіс Клер будуть для мене нестерпно нудними. Крім того, я вже сказала: вона мудра, глибокодумна і прозірлива жінка, тож неминуче рано чи пізно розгадає мене. Утім, я прикидатимусь, доки зможу. Якби я грала роль «впливової леді» чи то «багатої заступниці», то вона, звичайно, не бажала б зі мною спілкуватись ані хвилини. Та я маю грати значно складнішу роль − роль доброчесної жінки!

Знову вона засміялася злим сміхом, що леденив мою кров, і повільно ввійшла до замку через відчинені двері вітальні.

А я, залишившись сам у саду, серед плодових дерев і трояндових кущів, відчув: чудовий маєток Віллосмір раптом утратив усі свої принади. Віднині це − сховище відчаю, здобич і пристановище всевладного духа зла.

XXVIII

Одна з найдивовижніших речей у дивовижному плині людського життя − це несподіваність непередбачуваних подій, які можуть упродовж одного дня чи навіть години зчинити погром там, де ще вчора панували спокій і безпека. Ніби удари землетрусу, гучні інциденти розвалюють монотонну рутину повсякденного життя, руйнуючи наші надії, розбиваючи наші серця, перетворюючи наші радощі на порох і попіл відчаю. І це згубне сум'яття зазвичай з'являється серед видимого добробуту, без найменшого попередження, однак з усією люттю буревію. Таке лихо повсякчас виявляється в раптових, майже миттєвих падіннях деяких членів суспільства, які гордо підводили голови перед своїми товаришами і вважали себе взірцем для цілої держави; ми вбачаємо його у примхливих долях урядовців, які сьогодні перебувають у ласці, а завтра принижені; докорінні зміни відбуваються з такою карколомною швидкістю, що навряд чи дивно чути про деякі релігійні секти, члени яких, коли в них усе йде краще, ніж зазвичай, поспішають змінити одяг на дрантя й посипають голови попелом, зносячи молитви: «Приготуй нас, Боже, до наближення лихих днів!» Поміркованість стоїків, які засуджували і надмірний захват, і надмірний розпач, була, без сумніву, мудрою властивістю вдачі.

У тому, що стосувалося мого внутрішнього життя, моєї вищої свідомості, я був нещасливий; однак із зовнішнього, матеріального боку життя був цілком задоволений. Я почав любитися в предметах розкоші, які оточували мене, − таким чином я приглушував у собі шляхетніші почуття. Із кожним днем я дедалі більшою мірою ставав матеріалістом: люблячи фізичний спокій, смачну їжу, дорогі вина й задоволення особистих потреб, я поступово навіть утратив прагнення до розумової напруги. Крім того, я звик до характеру своєї дружини: правда, я поважав її не дужче, ніж турчин поважає жінок свого гарему, натомість, як і турчин, я діставав шалену насолоду, заволодівши її вродою, і цієї тваринної пристрасті мені вистачало. У сонному задоволенні ситої тварини я гадав, що навіть Грандіозна фінансова катастрофа в масштабах цілої країни не може вичерпати моїх статків каси; тож я не мав нагальної потреби докладати зусиль на царині якої-небудь корисної діяльності, але тільки «їсти, пити й веселитися», як радив Соломон. Розумова діяльність була в мені паралізована: взятися до пера, щоб написати твір, який стане моєю другою спробою досягти слави, більше не спадало мені на думку. Я проводив дні, віддаючи розпорядження слугам, причому діставав певне задоволення, тиранячи садівників та грумів і взагалі поводячись бундючно й зарозуміло; прибираючи час від часу поблажливого вигляду, я думав, що роблю цим велику ласку всім, хто мені прислуговує. Недарма я вивчив усі манери багатіїв; я знав, що багатій почувається найдоброчеснішим тоді, коли запитує, як почувається після родин дружина кучера, й передає кілька фунтів для її немовляти. Зазвичай славнозвісна «щедрість і великодушність» мільйонерів не перевершують такого роду доброчинності, і коли мені під час бездільної прогулянки парком трапилося зустріти малого сина сторожа, я дав йому шість пенсів і почувався гідним посісти місце на Небі з боку правиці Всемогутнього − так високо я цінував свою добросердість!

Натомість Сибілла взагалі ніколи не займалася доброчинністю: вона геть нічого не робила для наших убогих сусідів. Місцевий священик одного разу сказав, що серед його вірян немає великої нужди «завдяки ненастанній увазі й доброті міс Клер», і відтоді Сибілла жодного разу не пропонувала своєї допомоги.

Подекуди вона з'являлась у Лілія-котеджі й сиділа близько години з його щасливою та старанною власницею, а інколи мила письменниця приходила до нас на обід або чай, і тоді стіл сервірували під розложистим кедром на луці. Однак навіть я, самозакоханий егоїст, бачив: у ці хвилини Мевіс почувалася не зовсім вільно.

Вона, звичайно, завжди була цікавою співрозмовницею; лише в ті хвилини, коли у Віллосмірі лунав її ніжний голос, коли вона, пожвавлена, ділилася широким знанням книжок, людей та речей, − лише в ті хвилини я був у змозі почасти забути про власну персону, роздуту й набундючену. Мевіс завжди підносила розмову до такого рівня, якого ніколи не сягали ані я, ані моя дружина. І все-таки час від часу я помічав у поведінці Мевіс якусь невиразну вимушеність: її гарні очі, подовгу зупиняючись на вроді Сибілли, прибирали тоді тривожного, запитливого виразу.

Однак загалом я звертав мало уваги на подібні дрібниці: я дбав переважно про те, щоб дедалі більше віддаватись насолодам суто фізичним, не думаючи, до чого це може призвести в майбутньому.

Я зрозумів: найкращий спосіб підтримувати апетит і дбати про своє здоров'я полягає в тому, щоб бути особою без сумління, без серця, без почуттів. Співчуття іншим може спонукати вас до надмірних витрат часу і взагалі до клопотів, а це неминуче погано вплине на процес травлення. Багаті люди знають про це й дотримуються таких порад; не тільки мільйонер, а навіть і пересічно заможна людина навряд чи ризикуватиме власним травленням заради того, щоб зробити добро нужденному.

Наслідуючи приклади, запозичені з життя світських осіб, я вельми дбав про своє травлення. Я особливо цікавився тим, як приготували й подали сніданок чи обід, а також тим, як під час цих трапез була вдягнена моя дружина. Моє марнославство було задоволене, коли я бачив перед собою її вроду, вбрану якнайрозкішніше; я споглядав її з такою епікурейською вибагливістю, з якою споглядав би таріль із трюфелями або по-особливому спечену дичину. Я ніколи не думав про суворе та неухильне «кому більше дано, з того більше й стягнено буде»; і саме тоді, коли я старанно глушив у собі голос сумління − той голос, який щомиті спонукав мене до ушляхетнення, однак даремно, − збіглися хмари, готові вдарити грозою з тою жахливою раптовістю, яка завжди − оскільки ми відмовляємось визнавати причини наших нещасть − видається нам так само приголомшливою, як і сама смерть, − адже ми завжди більшою чи меншою мірою приголомшені смертю, хоча вона − цілком звичайне явище.