− Чому ти не читаєш творів Мевіс Клер? − спитав я раптом. − Ти говорила, що захоплюєшся нею.

− Так, надзвичайно! − відповіла вона. − Я захоплююся нею й дивуюся їй. Як ця жінка може зберегти дитинне серце й дитинну віру в такому світі, як цей, я геть не можу збагнути. Ти запитуєш, чому я не читаю її творів; я читаю їх, я перечитала їх по кілька разів, але вона не пише багато, і на її твори чекати доводиться довше, ніж на твори інших авторів. Коли я хочу відчувати, як янгол, − я читаю Мевіс Клер; але частіше я схильна відчувати зовсім по-іншому, і тоді її твори болісні для мене.

− Болісні? − перепитав я.

− Так! Болісно бачити чиюсь віру в Бога, коли сам не можеш вірити в Нього; болісно знаходити шляхетні доктрини, яких сам не в змозі прийняти; болісно знати, що живе на світі подібна істота, така сама жінка, як ти, у всьому, крім розуму, − жінка, обдарована щастям, якого ти досягти не зможеш, хоч би день і ніч простягала благально руки й несамовито прикликала печальні небеса!

Тієї миті вона мала вигляд трагічної королеви: її фіалкові очі блищали, вуста розімкнулися, груди здіймалися. Я з дивним нервовим ваганням підійшов до неї й торкнувся її руки. Вона пасивно дала мені руку, я взяв її під лікоть, і кілька хвилин ми мовчки ходили сюди-туди садовою доріжкою.

У величезному готелі почали запалювати вогні, а якраз над нашим шале засяяло сузір'я у формі трилисника.

− Бідолашний Джеффрі! − сказала вона, раптом швидко зирнувши на мене. − Мені тебе шкода! Попри всі мої фантазії, я все ж не позбавлена розуму і вмію добре аналізувати себе та інших. Я читаю тебе − з такою самою легкістю, з якою ти читаєш книжку; я бачу, що у твоїй душі буря. Ти кохаєш мене − і ненавидиш; контраст почуттів губить тебе і твої ідеали. Не заперечуй… я все знаю. Але ким хотів би ти мене бачити? Янголом? Я не можу до нього уподібнитись − хіба що на якусь мить створити перебіжну ілюзію. Святою? Усі вони зазнавали тортур. Доброю жінкою? Я ніколи не зустрічала жодної. Невинною дівчиною, яка не звідала гріха? Перш ніж одружитися з тобою, я тобі говорила, що я не така: шлюбні стосунки не становили для мене таємниці, я мала уявлення про міру вродженого потягу до пороку в чоловіків та жінок. Ця міра є однаковою в представниках обох статей, нікому не можна віддати переваги: чоловіки не гірші від жінок, жінки не гірші від чоловіків. Я відкрила все, окрім Бога, і доходжу висновку, що Бог не може бути причиною такого хисткого, такого низького стану, як людське життя.

Вона говорила − а мені хотілося припасти до її ніг із благанням, щоб вона мовчала. Не підозрюючи цього, вона висловлювала багато таких думок, на яких я часто ловив себе сам; а між тим із її вуст вони звучали настільки неприродно, грубо, жорстоко, що я мало не відскочив від неї, настраханий, перейнятий духовним стражданням. Ми дійшли до маленького соснового бору; тут, серед затінку й безмовності, я, пригорнувши її, тужливо дивився на її гарне обличчя.

− Сибілло! − прошепотів я. − Сибілло! Що з нами сталося? Чому ми не знаходимо краси і щастя в коханні? Чому навіть у мить обіймів та поцілунків якийсь невловимий морок лягає між нами, і ми мучимо одне одного, хоча могли б бути щасливими? Що це? Скажи мені − адже ти знаєш, ти теж відчуваєш цей морок!

Дивний вираз мали її очі − напружений, сумний, наче змішаний зі співчуттям до мене.

− Так, відчуваю! − поволі відказала вона. − Ми самі створили його. Мені здається, Джеффрі, у твоїй натурі є щось шляхетніше, ніжу моїй, і це «щось» − усупереч твоєму бажанню − живить презирство до мене й до моїх теорій. Можливо, якби ти своєчасно дав волю цьому почуттю, ти б ніколи не одружився зі мною. Ти говориш про красу і щастя в коханні… Як на мене, в ньому немає ані краси, ані щастя: кохання − це щось брутальне й жорстоке. Приміром, ти і я − «культурні» люди! − однак не можемо досягти в коханні нічого вищого, ніж вульгарні насолоди Ходжа та його дівулі[31]. − Несамовито зареготавши, вона здригнулася в моїх руках. − Які брехуни поети, Джеффрі! їх варто на все життя запроторити до в'язниці за кривоприсяжництво! Вони спонукають жіноче серце піддаватись омані; у ранній юності дівчина читає їхні солодкі вірші й починає мріяти про кохання − божественне та вічне; адже саме таким описують його поети! А потім… потім перст прози розчавлює крилатого метелика поезії, і настає гіркота цілковитого розчарування.

Я досі тримав її в обіймах − із безтямною силою потопаючого, що хапається за дерев'яний брус серед океану.

− Але я кохаю тебе, Сибілло, моя дружино, я тебе кохаю! − сказав я, задихаючись у пориві пристрасті.

− Так, я знаю, ти кохаєш мене − але як? Це почуття огидне тобі самому! Це не є поетичне кохання − це пристрасть мужчини, а пристрасть мужчини − тваринна. Такою вона є, такою буде, бо не може бути іншою. Утім, тваринна пристрасть швидко набридає, і коли вона гине з переситу, нічого не залишається після неї. Нічого, Джеффрі, просто-таки нічого, крім увічливих безбарвних стосунків, які ми змушені будемо підтримувати про людське око.

Вона вивільнилася з моїх обіймів, щоб іти додому.

− Ходімо, − кинула через плече, повернувши чарівну голівку з ніжною котячою грацією, притаманною лише їй. − Знаєш, у Лондоні мешкає всім відома дама, яка рекламує свої продажні принади за допомогою монограм, ушитих у мереживо фіранок на всіх вікнах. Вона, без сумніву, хоче в такий спосіб збільшити свою клієнтуру! Але я не така погана. Я знаю, ти дорого заплатив за мене; але пам'ятай, я досі не ношу інших діамантів, окрім тих, що дарував мені ти; я не вимагаю подарунків − мені вистачає тих, що ти робиш мені з власної великодушності; я щиро прагну бути вартою твоїх витрат.

− Сибілло, ти вбиваєш мене! − скрикнув я, відчувши нестерпний біль. − Я не такий негідний, за якого ти мене маєш!

Я майже ридав, охоплений відчаєм.

− Ти не можеш не бути негідним, − сказала вона, пильно дивлячись на мене, − оскільки ти чоловік. Я негідна, оскільки я жінка. Якби ми вірили в Бога, тоді, можливо, змогли б відшукати інший життєвий шлях, інший спосіб кохати − хтозна! Але ні ти, ні я не маємо ані крихти віри в Істоту, буття Якої наполегливо спростовується всіма вченими нашого часу. Нас уперто вчать, що ми тварини − й нічого більше; однак не варто соромитися цієї тваринності! Тваринність і атеїзм схвалюють і наука, і преса. Духівництво неспроможне наснажити внутрішньою силою ту віру яку воно пропагує. Ходімо, Джеффрі, не стій у задумі під цими соснами, як уражений Парсифаль. Викинь геть те, що тривожить тебе, − твоє сумління! Викинь його, як викинув книжку, що я читала! І візьми до уваги, що більшість чоловіків твого типу були б горді стати здобиччю негідної жінки; тож привітай себе з тим, що маєш мене за дружину! Я мислю настільки широко, що завжди даватиму тобі повну свободу у всьому, − якщо ти, звичайно, даватимеш таку саму свободу мені! Нині всі шлюби на цьому тримаються, принаймні в нашому колі; інакше «священні узи» були б нестерпні. Ходімо!

− Ми не можемо жити разом, маючи такі стосунки, Сибілло! − хрипко промовив я, прямуючи поруч із нею до вілли.

− Чому? Можемо! − недобра посмішка заграла на її вустах. − Ми можемо робити те саме, що роблять інші; немає потреби вирізнятися з оточення, наче навіжені дурні! Немає потреби вдавати взірцеве подружжя − нас лише зненавидять! Безсумнівно, краще бути популярними, ніж доброчесними: доброчесність ніколи не оплачується. Дивись, іде наш забавний німець-лакей − доповісти нам, що обід подано. Будь ласка, не дивись так сумно, адже ми не сварились, і не треба давати слугам привід думати, ніби у нас чвари.

Я не відповідав. Ми ввійшли до будинку й сіли обідати. Сибілла підтримувала розмову, хоча я відповідав коротко і прохолодно; після обіду ми, як завжди, пішли до ілюмінованого саду суміжного готелю послухати оркестр. Сибіллу знали, вона збуджувала загальний захват своєю вродою; і поки вона підходила до своїх знайомих, спілкуючись то з однією групою, то з іншою, я сидів у похмурому мовчанні, спостерігаючи за нею з дедалі більшим здивуванням і… страхом. її краса здавалась мені подібною до краси отруйної квітки, яка, чаруючи формою та барвами, дихає смертю на того, хто зірве її зі стеблини. І тієї ночі, коли я тримав її в обіймах і відчував у темряві биття її серця, жах охопив мене − жах, що я можу задушити її, коли вона лежить на моїх грудях, задушити, як упиря, що висисає мою кров і сили.