Незадовго до того, як він вийшов із дому на зустріч з Пітом, йому зателефонувала Беккі Хелмінгтон із клініки травматичних уражень мозку. Щомісяця він виплачує їй невелику суму, щоб вона розповідала йому про стан Брейді Хартсфілда, пацієнта, якого Ходжес називає «мій хлопчик». Ще вона повідомляє йому про все незвичайне, що відбувається у відділенні, і передає останні чутки. Раціональний розум Ходжеса наполягає на тому, що всі ці чутки, не мають сенсу, що за ними нічого немає, і що для будь-якої події можна знайти раціональне пояснення, але його розум це не тільки раціональна верхівка. Під нею тягнеться цілий підземний океан — він вважає, що в кожної людини в голові є такий океан, — у якому плавають дивні істоти.

— Як син? — запитує він Беккі. — Сподіваюся, останнім часом не падав із дерев?

— Ні. У Роббі все відмінно. Уже читали сьогоднішню газету, містере Ходжес?

— Ще навіть не діставав її з сумки. — У цій новій ері, коли все доступно за один клік через інтернет, трапляються дні, коли він зовсім не дістає газети з сумки, і та стоїть поряд з «Лей-Зі-Боєм», як покинута дитина.

— Загляньте в розділ міських новин. На другу шпальту. Потім передзвоніть мені.

За п’ять хвилин.

— Святий Боже, Беккі!

— От і я так само подумала. Вона була дивовижною дівчиною.

— Ви сьогодні у відділенні?

— Ні, я зараз у сестри гостюю, на півночі штату. Вирішили разом провести вікенд. — Беккі ненадовго замовкає. — Узагалі-то, я подумувала, коли повернуся, перевестися у відділення інтенсивної терапії в головному корпусі. Там зараз є місце, і я втомилася від доктора Бабіно. Правду кажуть: іноді неврологи бувають більш божевільними, ніж їхні пацієнти. — Помовчавши, вона додає: — Я б сказала, що й від Хартсфілда втомилася, але це буде не зовсім правильно. Якщо чесно, я його трохи боюся. Так само, як боялася місцевого будинку з привидами, коли була маленькою.

— Справді?

— Ага. Я знала, що там немає привидів, але, з іншого боку, що, якщо вони там були?

Ходжес прибуває до шпиталю на початку третьої, і цього передсвяткового дня клініка травматичних уражень мозку здається як ніколи безлюдною. У кожному разі, у денний час.

Чергова сестра — на бейджику зазначено: Норма Вілмер — дає йому відвідувацький пропуск. Прикріплюючи його до сорочки, Ходжес говорить мимохідь:

— Я чув, у вас у відділенні вчора сталася трагедія.

— Я не можу про це говорити, — відповідає сестра Вілмер.

— Коли це сталося, ви чергували?

— Ні. — Вона повертається до своїх паперів та моніторів.

Нічого, про подробиці він може дізнатися від Беккі, коли вона повернеться й знайде час проревізувати свої джерела. Якщо вона доведе до кінця свій план і переведеться (для Ходжеса це найкраща ознака того, що тут справді щось відбувається), він знайде іншого помічника. Серед медсестер є завзяті курці, незважаючи на те, що вони знають про шкідливість цієї звички, а такі люди завжди раді заробити на кишенькові витрати.

Ходжес неквапливим кроком наближається до палати 217, відчуваючи, що серце його б’ється сильніше й швидше, ніж зазвичай. Ще одна ознака того, що він почав ставитися до цього серйозно. Історія, розказана в ранковій газеті, неабияк вразила його.

Дорогою він зустрічає Бібліотечного Ела з його звичайним візком і звично вітається:

— Привіт, Еле. Як справи?

Ел відповідає не одразу. Спочатку він начебто навіть зовсім не помічає його. Схожі на синці круги в нього навколо очей здаються темнішими, ніж завжди, а волосся, яке зазвичай акуратно зачесане, зараз скуйовджене. І навіть бейджик його висить догори ногами. Ходжесові знову спадає на думку: «Невже він справді починає потроху втрачати зв’язок із реальністю?»

— Усе гаразд, Еле?

— Звичайно, — байдужо вимовляє Ел. — Усе гірше за те, що ви не бачите, чи не так?

Ходжес не знає, що відповісти на це non sequitur[142], і Ел іде, перш ніж він щось вигадає. Ходжес проводжає його спантеличеним поглядом, після чого продовжує шлях.

Брейді сидить на своєму звичайному місці біля вікна, у своєму звичайному одязі: джинси й картата сорочка. Хтось його підстриг. Погано. Волосся зрізане майже під корінь. Але Ходжес сумнівається, що хлопця це хоч якось бентежить. Навряд чи найближчим часом йому пощастить сходити на танці.

— Привіт, Брейді. Давненько не бачилися, як сказав корабельний священик матінці-ігумені.

Брейді продовжує дивитися у вікно, у голові Ходжеса звичні старі питання беруться за ручки й починають водити таночок. Чи бачить Брейді там що-небудь? Чи знає він, що в нього відвідувач? Якщо так, то чи розуміє, що це Ходжес? Чи думає він взагалі? Іноді він думає — принаймні цього достатньо, щоб вимовити кілька простих речень — і у відділенні фізіотерапії може пройти футів сорок[143] по тому, що пацієнти називають Поточною вулицею, але що це означає насправді? Риби плавають в акваріумі, але це не означає, що вони думають.

Ходжес думає, що усе гірше за те, що ви не бачите.

Що б це означало?

Він бере фотографію в срібній рамочці, на якій Брейді з матір’ю обіймаються й посміхаються на всі зуби. Якщо цей сучий потрух коли-небудь когось і любив, то це свою любу матусю. Ходжес дивиться, чи спричинить якусь реакцію те, що відвідувач узяв до рук фотографію Дебори Енн. Жодної реакції не видно.

— А вона виглядає гарячою штучкою, Брейді. Вона була гарячою жінкою? Така собі розпусна матуся?

Немає відповіді.

— Я тільки тому питаю, що, коли ми влізли у твій комп’ютер, знайшли там кілька відвертих її фотографій. Ну, знаєш, пеньюарчики, нейлонові панчішки, ліфчики, трусики. Вона в такому вигляді мені здалася дуже нічого. Решті копів теж, коли я показав їм знімки.

Незважаючи на те, що цю брехню він вимовляє зі звичайною розбещеністю, це, як і раніше, не викликає жодної реакції.

— Ти її трахав, Брейді? Можу посперечатися, що хотів.

Що це? Найменший рух бровою? Трохи помітне смикання куточка рота?

Можливо, але Ходжес знає, що це цілком могло бути грою його уяви, оскільки він хоче, щоб Брейді чув його. Ніхто в Америці не заслуговує більше солі на рани, ніж цей душогубний гівнюк.

— Можливо, ти спочатку вбив її, а вже потім трахнув? Так, можна обійтися й без люб’язностей, чи не так?

Нічого.

Ходжес сидить на стільці для відвідувачів і ставить фотографію назад на столик поряд з однією з тих електронних книжок «Заппіт», які Ел роздає пацієнтам, якщо хтось просить. Він складає на грудях руки й дивиться на Брейді, який ніколи не мав вийти з коми, але вийшов.

Добре.

Щось таке.

— Ти прикидаєшся, Брейді?

Він завжди це запитує і жодного разу не почув відповіді. Сьогодні відповіді він теж не дочекався.

— Учора вночі у відділенні покінчила з собою санітарка. У туалеті. Ти знав про це? Ім’я її поки не називається, але в газеті написано, що вона померла від втрати крові. Гадаю, вважається, що вона перерізала собі вени, але не впевнений. Якби ти про це дізнався, можу посперечатися, тебе б це втішило. Ти ж завжди був небайдужий до гарних самогубств, чи не так?

Він чекає. Нічого.

Ходжес нахиляється вперед, вдивляючись у порожнє обличчя Брейді, і говорить із запалом:

— Але питання в тому — чого я не розумію, — як вона це зробила. Дзеркала в тій кімнаті не скляні, а з полірованого металу. Можливо, вона скористалася дзеркальцем зі своєї косметички або чимось на зразок, тільки для такої справи це занадто дрібне знаряддя. Усе одно, як іти з ножем туди, де стріляють. — Він відкидається на спинку. — А може, у неї все ж таки був ніж? Ну, знаєш, бувають такі маленькі ножі швейцарської армії. У сумочці. У тебе був такий?

Немає відповіді.

Або є? У нього з’явилося відчуття, дуже сильне, що через порожній погляд Брейді спостерігає за ним.

— Брейді, деякі санітарки вірять, що ти можеш звідси відкривати й закривати воду в себе в туалеті. Вони гадають, що ти це робиш тільки для того, щоб їх налякати. Це правда?