У Тіни загоряються очі, коли вона бачить його.

— Піте! Забери мене звідси!

Він підходить до неї й оглядає клубок вузлів — білий шнур, помаранчевий шнур, якими її руки зв’язані за спиною і приєднані до печі. Вузли тугі, і його накриває хвилею відчаю. Він розв’язує один із помаранчевих вузлів, її руки трохи опускаються і тиск на плечі слабшає. Коли він береться за другий, починає вібрувати його мобільник. Вовк нічого не знайшов нагорі і дзвонить за поясненнями. Замість того щоб відповісти, Піт поспішає до ящика під вікном із написом на боці: «КУХОННЕ ПРИЛАДДЯ». Він бачить відбитки ніг зверху і знає, кому вони належать.

— Що ти робиш? — каже Тіна. — Розв’яжи мене!

Але мало звільнити Тіну, її ще потрібно витягнути звідси, і Піт не думає, що встигне вирішити обидва ці завдання до повернення Червоних Губ. Він помітив щиколотку сестри, яка розпухла так, що й на кісточку вже не схожа.

Червоні Губи вже не телефонує. Він кричить згори. Кричить зверху.

— Де ти, йобаний курвий сину?

«Два маленьких поросяти в підвалі, великий, злий вовк нагорі, — думає Піт. — А у нас не те, що кам’яного, навіть солом’яного будиночка немає».

Він витягує на середину підвалу картонний ящик, який Червоні Губи використовував як сходинки і розкриває складені клапани під тупіт кроків у кухні нагорі, які звучать так важко, що злегка погойдуються клаптики ізоляції, які висять між кроквами. На обличчі Тіни маска жаху. Піт перевертає ящик, висипаючи на підлогу купу записників у молескінових палітурках.

— Піте! Що ти робиш? Він іде!

«А то я не знаю», — думає Піт і розкриває другий ящик. Коли він додає його вміст до купи на підлозі підвалу, кроки нагорі зупиняються. Він побачив туфлі. Червоні Губи відчиняє двері підвалу. Тепер він сторожкий. Намагається бути передбачливим.

— Пітере? Ти вирішив відвідати сестру?

— Так, — відповідає Пітер. — Я відвідав її з пістолетом.

— Знаєш що? — каже вовк. — А я не вірю в це.

Піт відгвинчує кришку баночки заправки для запальничок і заносить її над записниками, зрошуючи безладну купу з розповідей, віршів і злих, напівп’яних просторікувань, які нерідко обриваються на півслові. А ще з двох романів, завершальних оповідань про американця, що похерив своє життя, на ім’я Джиммі Ґолд, який коптив небо всі шістдесяті і зараз шукав спокути. Шукав, висловлюючись його власними словами, лайна, на яке було б не насрати. Піт намацує в кишені запальничку, і спочатку вона вислизає в нього з пальців. О Боже, нагорі драбини він уже бачить його тінь. І тінь пістолета.

У Тіни від жаху очі, як блюдця. Руки зв’язані, ніс і рот в крові. «Ця тварюка побила її, — думає Піт. — Навіщо він це зробив? Вона ж усього лише дитина».

Але він знає відповідь. Сестра була тимчасовим замінником того, кого Червоним Губам дійсно хочеться відгамселити.

— Краще б вам у це повірити, — говорить Піт. — У мене сорок п’ятого. Набагато більший за ваш. Він лежав у столі в батька. Вам краще піти. Це буде розумно.

«Будь ласка, Господи, благаю».

Але голос Піта тремтить на останніх словах, перетворюється на невпевнений дискант тринадцятирічного хлопчика, який знайшов ці записники. Червоні Губи чує це, регоче й починає спускатися сходами. Піт знову хапається за запальничку — цього разу міцно — і піднімає її кришку великим пальцем, коли Червоні Губи показується повністю. Піт клацає зазубреним коліщатком, згадуючи, що так і не перевірив, чи є в запальничці пальне — недогляд, який протягом найближчих десяти секунд може коштувати життя йому та сестрі. Але іскра народжує сильне жовте полум’я.

Пітер тримає запальничку за фут[133] від купи записників.

— Ви маєте рацію, — говорить він. — Пістолета немає. Але в ящику столу я знайшов це.

53

Ходжес і Джером біжать бейсбольним полем. Джером виривається вперед, але Ходжес відстає ненабагато. Джером зупиняється на краю занедбаного баскетбольного майданчика і вказує на зелену «Субару», припарковану біля вантажної платформи. Ходжес читає напис на іменному номерному знаку — «BOOKS4U»[134] — і киває.

Як тільки вони знову починають рухатися, до них долітає несамовитий крик: «Де ти, йобаний курвий сину?»

Це, мабуть, Белламі. А йобаний курвий син — безсумнівно, Пітер Сауберс. Хлопчик увійшов до будівлі за допомогою батьківського ключа, і це означає, що двері відчинені. Ходжес показує спочатку на себе, потім на Зал. Джером киває, але вимовляє тихим голосом:

— Ви без зброї.

— Еге ж, але я маю душу щиру і вартий десятьох[135].

— Га?

— Залишайся тут, Джероме. Я серйозно.

— Упевнені?

— Так. У тебе, випадково, немає ножа? Хоча б складаного?

— Ні. Вибачте.

— Добре. Тоді пошукай тут навколо, знайди пляшку. Тут вони, мабуть, є. Тут вечорами, напевно, збираються підлітки пиво пити. Розбий її і поріж шини. Якщо щось піде не так, він не поїде звідси на машині Халлідея.

Вираз обличчя Джерома говорить про те, що його мало цікавлять можливі наслідки цього наказу. Він стискає передпліччя Ходжеса.

— Тільки без усіляких подвигів камікадзе, Білле, чуєте? За вами немає провини, яку потрібно спокутувати.

— Я знаю.

Насправді нічого такого він не знає. Чотири роки тому жінка, яку він любив, була вбита вибухом, що призначався для нього. Дня не минає, аби він не думав про Джейні, і ночі, аби він, лежачи в ліжку, не думав: «Якби я був хоч трішки швидшим. Хоч трішки кмітливішим».

Цього разу йому теж не вистачило швидкості і кмітливості, і скільки не переконуй себе в тому, що ситуація розвивалася надто стрімко, це не допоможе двом дітям виплутатися, можливо, із смертельної халепи. Єдине, у чому він упевнений абсолютно точно: ні Тіна, ні її брат не повинні померти сьогодні, під час його зміни. Він зробить усе, що в його силах, щоб не дати цьому статися.

Він поплескує Джерома по щоці.

— Довірся мені, хлопче. Я свою справу знаю. Ти подбай про шини. Коли будеш цим займатися, можеш вирвати декілька проводів.

Ходжес йде до будівлі й обертається лише раз, коли доходить до рогу. Джером із нещасним виглядом проводжає його поглядом, але цього разу залишається на місці. От і добре. Оскільки гірше за смерть Пітера й Тіни від рук Белламі може бути тільки смерть Джерома від його рук.

Він заходить за ріг і біжить уздовж фасаду будівлі.

Ці двері, як і в 23 будинку на Сикоморовій вулиці, відчинено.

54

Червоні Губи дивиться на купу записників у молескінових палітурках, ніби загіпнотизований. Нарешті, він підводить очі на Піта. Ще він піднімає пістолет.

— Ну ж бо, — говорить Піт. — Зробіть це й побачите, що буде із записниками, коли я впущу запальничку. Полити я встиг тільки верхні, але зараз пальне вже стекло й на нижні. І ще вони старі, швидше займуться. А за ними, може, і все інше барахло навколо.

— Що ж, виходить, наскочив чорт на біса, — говорить Червоні Губи. — Єдина заковика, Пітере, а я зараз говорю з твоєї точки зору, це те, що мій пістолет протримається довше, ніж твоя запальничка. Що будеш робити, коли вона згасне? — Він намагається говорити спокійно й розважливо, але очі його продовжують, як м’ячик для пінг-понгу, скакати між «Зіппо» і записниками. Палітурка верхнього волого виблискує, як тюленяча шкіра.

— Я побачу, коли це трапиться, — говорить Піт. — Як тільки полум’я почне слабшати і стане не жовтим, а блакитним, я кину запальничку. І тоді: вжих!

— Ти цього не зробиш. — Верхня губа вовка піднімається, оголюючи жовті зуби. Чи не зуби — ікла.

— Чому? Це ж звичайні слова. Моя сестра для мене набагато важливіша.

— Ах, ось воно як! — Червоні Губи направляє пістолет на Тіну. — Тоді загаси запальничку, або я вб’ю її просто в тебе на очах.