— Це ж чудово!

— Буде, якщо я не облажаюся.

Ходжес дивиться на нього секунду.

— Стривай. Ти сам будеш його писати?

— Ага. Спочатку вони хотіли прислати одного зі своїх письменників — Джорджа Пакера[140], а він дійсно гарний, щоб узяти в мене інтерв’ю і написати оповідання. Це велика справа, тому що Джон Ротстайн у минулому був їх зіркою, одного рівня з Джоном Апдайком, Ширлі Джексон… Ну, ви знаєте, про кого я.

Ходжес не знає, але киває.

— Ротстайн був, типу, рятівним притулком для підліткових страхів, а потім для страхів середнього класу. Начебто Джон Чівера. Я зараз читаю Чівера. Знаєте його оповідання «Плавець»?

Ходжес киває головою.

— Варто почитати. Він класний. Коротше, їм потрібне оповідання про записники. Уся історія, від початку до кінця. Вони це задумали після того, як провели три-чотири графологічних експертизи фотокопій, які я зробив, і фрагментів.

Про фрагменти Ходжес знає. У вигорілому підвалі залишилося достатньо обвуглених фрагментів, щоб підтвердити твердження Піта, що втрачені записники справді належали Ротстайну. Поліція, вивчивши минуле Морріса Белламі, підкріпила фактами історію Піта. У якій Ходжес ніколи і не сумнівався.

— Наскільки я зрозумів, ти відмовив Пакеру.

— Я відмовив всім. Якщо це оповідання буде написане, це повинен зробити я. І не тільки тому, що я був там, але ще тому, що роботи Джона Ротстайна змінили мо…

Він замовкає.

— Ні. Я хотів сказати, що його роботи змінили моє життя, але це не так. Не думаю, що в підлітка є щось, що можна змінювати. Мені лише минулого місяця виповнилося вісімнадцять. Напевно, я мав на увазі, то його роботи змінили мою душу.

Ходжес посміхається.

— Розумію.

— Головний редактор сказав, що я занадто молодий. Це краще, ніж «позбавлений таланту», вірно? Тому я послав йому зразки своїх творів. Допомогло. Ще я поговорив із ним. Це було не так уже й важко. Після спілкування з Моррісом Белламі перемови з хлопцем з нью-йоркського журналу — раз плюнути, а не справа. Ото були перемови.

Піт знизує плечима.

— Звичайно, вони відредагують там усе по-своєму. Я читав, як це робиться, і я не проти. Але, якщо вони захочуть це опублікувати, там стоятиме моє ім’я.

— Жорстка позиція, Піте.

Він якийсь час дивиться на скриню і на мить виглядає старшим за свої вісімнадцять.

— Це жорсткий світ. Я це зрозумів після того, як мого батька переїхали машиною біля Міського Центру.

Не знаючи, що на це відповісти, Ходжес мовчить.

— Знаєте, чого в «Нью-Йоркері» хочуть?

Ходжес не дарма майже тридцять років пропрацював у поліції.

— Припускаю, короткий переказ останніх двох романів. Про Джиммі Ґолда, його сестру й усіх їх друзів. Хто з ким, що, як, коли, і як все це владналося.

— Ага. І я — єдиний, хто про це знає. І це підводить мене до тієї частини, де я повинен вибачитися.

Він серйозно дивиться на Ходжеса.

— Піте, не потрібно вибачень. Проти тебе не висунуто жодних звинувачень, а я на тебе зла не тримаю. Ні краплини. Холлі і Джером теж. Ми просто раді, що твої мама й сестра одужали.

— Але все могло бути по-іншому. Якби я тоді не мовчав, як риба, у вас у машині, а потім не втік через аптеку, можу посперечатися, Белламі не прийшов би до нашого будинку. Тіні досі кошмари сняться.

— Вона звинувачує тебе?

— Узагалі-то, ні.

— Ну от, — каже Ходжес. — Ти ж стояв під дулом пістолета. Буквально й образно. Халлідей тебе дуже налякав, і ти не міг знати, що він уже мертвий, коли того дня ішов до нього в магазин. А щодо Белламі, ти навіть не знав, що він ще живий, тим паче, що він вийшов із в’язниці.

— Це все так, але Халлідей був не єдиною причиною, чому я не хотів розмовляти з вами. Мені все ще здавалося, що я зможу зберегти записники, розумієте? Тому я не хотів розмовляти з вами. Тому я втік тоді. Я хотів їх зберегти. Не скажу, що це була головна моя думка, але вона не покидала мене. Ці записники… Ніби… І я повинен сказати про це в оповіданні, яке пишу для «Нью-Йоркера»… Вони зачарували мене. Я мушу вибачитися, тому що я не так уже сильно відрізнявся від Морріса Белламі.

Ходжес бере Піта за плечі й заглядає йому прямо в очі.

— Якби це було так, ти б ніколи не пішов до того Залу, готовий спалити їх.

— Я впустив запальничку випадково, — спокійно вимовляє Піт. — Коли здригнувся від пострілу. Гадаю, я б усе одно це зробив — якби він вистрілив у Тіну, — але про це неможливо дізнатися напевно.

— Я це знаю напевно. І я впевнений у нас обох.

— Так?

— Так. Отже, скільки вони обіцяють тобі заплатити за це?

— П’ятнадцять тисяч доларів.

Ходжес аж присвиснув.

— Якщо візьмуть. Але вони візьмуть. Мені допомагає містер Рікер, і виходить дуже непогано. Перша половина в чернетках вже готова. Художня проза в мене сяк-так виходить, а такі речі — трохи краще. Колись, можливо, я зроблю на цьому кар’єру.

— А що зробиш із грошима? Відкладеш на коледж?

Він киває головою.

— До коледжу я все одно вступлю, так чи інакше. Щодо цього я не переймаюся. Гроші підуть на Чапел-ридж. Тіна переходить до нього цього року. Ви не уявляєте, яка вона щаслива.

— Це добре, — каже Ходжес. — Дійсно, добре.

Вони деякий час сидять мовчки, дивлячись на скриню. На доріжці лунають кроки й чоловічі голоси. Двоє молодиків, що з’явились, одягнені майже в однакові картаті сорочки та джинси, на яких ще видно магазинні складки. У Ходжеса з’являється підозра, що вони вважають, ніби в глибинці всі так одягаються. У одного на шиї висить фотоапарат, другий несе спалах.

— Як пообідали? — запитує Піт, коли вони починають по камінню переходити струмок.

— Чудово, — відповідає той, що з фотоапаратом. — Ми були в «У Денні». «Місяці над шиночкою»[141] — це щось! Самі оладки в них — справжній кулінарний шедевр. Але за роботу, Піте. Спочатку зробимо кілька знімків, де ти сидиш навпочіпки біля скрині. Ще я хочу зняти, як ти в неї заглядаєш.

— Вона порожня, — заперечує Піт.

Фотограф багатозначно стукає себе пальцем по лобі.

— Люди включать уяву. Почнуть гадати: «Що він відчував, коли першого разу відкрив скриню і побачив усі ці літературні скарби?» Розумієш?

Піт підводиться, обтрушує джинси, які набагато більше поношені й виглядають набагато природніше.

— Хочете подивитися, як проходитиме зйомка, містере Ходжес? Не кожен вісімнадцятирічний гідний портрета на всю шпальту в «Нью-Йоркері» поруч зі статтею, яку сам написав.

— Я б із задоволенням, але на мене очікує одна справа.

— Добре. Дякую, що прийшли й вислухали.

— Можеш вставити дещо до свого оповідання?

— Що?

— Те, що все почалося не з того, як ти знайшов цю скриню. — Ходжес дивиться на неї: чорну, потерту, стару, з подряпаними застібками і вкритою цвіллю кришкою. — Усе почалося з людини, яка принесла її сюди. І коли тобі хочеться звинувачувати себе за те, на що це обернулося, згадуй слова, які повторює Джиммі Ґолд: «Лайно? Ну й насрати!»

Піт сміється й простягає руку.

— Гарна ви людина, містере Ходжес.

Ходжес тисне руку.

— Називай мене Білл. Зараз нумо, посміхайся в камеру.

На протилежному березі він зупиняється й дивиться назад. За вказівкою фотографа Піт сидить навпочіпки, поклавши одну руку на потерту кришку скрині. Класична поза господаря, вона нагадала Ходжесу світлину, на яку натрапив одного разу, це був Ернест Гемінґвей, що присів поруч із убитим ним левом. Але на обличчі Піта немає й натяку на пихату, усміхнену, обмежену впевненість у собі. Обличчя Піта каже: «Мені це ніколи не належало».

«Збережи цю думку, хлопче, — думає Ходжес, прямуючи до машини. — Збережи цю думку».

Він сказав Піту, що на нього чекає одна справа. Це не зовсім так. Він міг би сказати, що на нього чекає робота, але й це не зовсім так. Хоча це було б ближче до істини.