Нічого. Але відчуття, що за ним спостерігають, не слабшає. Річ у тому, що Брейді, дійсно, обожнював самогубства. Можна сказати, що самогубства були його візитною карткою. До того, як Холлі заспокоїла його Веселим Ляпанцем, Брейді намагався схилити Ходжеса до самогубства. Не вийшло… Але він досяг успіху з Олівією Трелоні, колишньою власницею «Мерседеса», який зараз належить Холлі Джібні і на якому вона планує їхати в Цинциннаті.

— Якщо ти можеш це зробити, зроби. Ну ж бо. Покажи, на що здатний. Прояви свій талант. Що скажеш, а?

Тиша.

Дехто з санітарок вважає, що після численних ударів по голові, отриманих тієї ночі, коли він намагався підірвати аудиторію «Мінго», мозок Хартсфілда якимось чином переорганізувався. Що численні удари по голові наділили його… силою. Доктор Бабіно каже, що це просто смішно, це щось на кшталт медичних міських легенд. Ходжес упевнений, що він правий, але відчуття, що за ним спостерігають, не зникає.

Як і відчуття, що десь глибоко всередині Брейді Хартсфілд сміється з нього.

Він бере електронну книгу, яскраво-блакитну. Минулого разу, побувавши в клініці, він дізнався від Бібліотечного Ела, що Брейді подобаються анімовані заставки. «Він дивиться на неї годинами», — сказав Ел.

— Подобається ця штука, так?

Нічого.

— Хоча ти з нею і впоратися не можеш, так?

Нуль. Зеро. Порожнеча.

Ходжес кладе її поруч із фотографією і підводиться.

— Подивимося, що мені пощастить дізнатися щодо санітарки. Чого не нарию я, нариє мій помічник. У нас є джерела. Ти радий, що ця санітарка померла? Вона тебе ображала? Вона ляскала тебе по носі або крутила твою маленьку нікчемну піпку, можливо, тому що ти переїхав когось із її друзів або родичів біля Міського Центру?

Нічого.

Нічого.

Ніч…

Очі Брейді повертаються в очницях. Він дивиться на Ходжеса, і на мить Ходжес ціпеніє від крижаного, невимовного жаху. Ці очі мертві, але за ними він бачить щось нелюдське. Їхній погляд змушує його пригадати фільм про дівчинку, одержиму Пазузу[144]. Потім очі повертаються до вікна, і Ходжес наказує собі не бути ідіотом. Доктор Бабіно каже, що Брейді вже відновив усі здібності, які міг відновити, а це зовсім небагато. Він чиста грифельна дошка, і на ній не написано нічого, крім того, що сам Ходжес відчуває до цієї людини, наймерзеннішої істоти серед усіх тих, кого він зустрічав за всі роки роботи в правоохоронних органах.

«Я хочу, щоб він знаходився тут, щоб я міг робити йому боляче, — думає Ходжес. — Усього лише. Виявиться, що вона посварилася з чоловіком або була наркоманкою, і її хотіли звільнити, або й те, і інше водночас».

— Добре, Брейді, — говорить він. — Я валю звідси. Роблю так, щоб про мене одна згадка лишилася. Щоб можна було забути, як мене звали. Але мушу сказати, як один друг іншому, що в тебе дійсно гівняна зачіска.

Немає відповіді.

— Прощавай-будь, алігаторе. До зустрічі, крокодиле.

Він іде, обережно зачинивши за собою двері. Якщо там ще залишилося щось від Брейді, грюкнути дверима означало б зробити йому задоволення думати, ніби він діє Ходжесові на нерви.

Хоча, звичайно ж, діє.

Коли Ходжес пішов, Брейді підводить голову. Блакитна електронна книга, що лежить поруч із фотографією матері, раптово оживає. Під веселу музику анімована рибка починає кидатися по екрану. Екран перемикається на заставку зі «Злими пташками», потім на «Модну прогулянку Барбі», потім на «Галактичного Воїна». Після цього екран знову гасне.

У туалеті з крана в раковину цебенить вода, потім перестає.

Брейді дивиться на зображення себе з матір’ю, усміхнених, щока до щоки. Дивиться на неї. Дивиться на неї.

Фотографія падає.

Дзинь.

26 липня 2014 року

Авторська нотатка

Книгу ти пишеш, сидячи наодинці в кімнаті. Так це робиться. Перший начерк цієї книги я написав у Флориді, дивлячись на пальми. Переписав я її в Мейні, дивлячись на сосни на крутому березі прекрасного озера, де на заході перекрикуються гагари. Але в жодному з цих місць я не був зовсім самотній; мало хто з письменників працює абсолютно на самоті. Коли мені потрібна була допомога, я її отримував.

Нен Греєм відредагував цю книгу. Сьюзен Молдоу і Роз Ліпелл теж працюють у видавництві «Скрібнер», і без них я б не впорався. Ці жінки незамінні.

Чак Верріл був агентом цієї книги. Ось уже тридцять років він залишається моєю «паличкою-рятівничкою», розумною, веселою й відважною. Але він не підтакував. Коли в мене щось не складається, він мені про це так і каже.

Расс Дорр здійснює дослідницьку роботу, і з кожним роком виконує цю роботу дедалі краще й краще. Як хороший асистент хірурга під час операції, він тримає напоготові наступний інструмент, який мені знадобиться, ще до того, як я запитаю про нього. Його внесок у цю книгу видно майже на кожній сторінці. Буквально: Расс придумав назву, коли я опинився в глухому куті.

Овен Кінг і Келлі Браффет, обидва чудові романісти, прочитали перший начерк і значною мірою відшліфували його. Їхній внесок теж майже на кожній сторінці.

Маршу Діфіліппо і Джуді Юґлі керують моїм офісом у Мейні і тримають мене, прив’язавши до реальності. Барбара Макінтайр керує офісом у Флориді і робить те саме. Ширлі Сондереггер — суперпрофесіонал у відставці.

Табіта Кінг — мій найкращий критик і єдине справжнє кохання.

І ти, Постійний Читачу. Дякувати Богу, що ти все ще є після стількох років. Якщо тобі це дає задоволення, то й мені теж.