Істота, яка колись була його братом, сидить чи лежить, незграбно прихилившись спиною до стовпа й розчепіривши ноги. Вона гола, на ній лише спідня сорочка Пола. Ноги в неї брудні. Її боки вимазані лайном. Миска, в якій вилизано навіть жир, стоїть біля руки, на яку дивитися страшно. Величезний гамбурґер, який був на ній, зник у горлянці Пола-істоти за якісь секунди, хоча Ендрю Лендон мучився над виготовленням цього пирога майже півгодини, викинувши свою першу спробу в ніч, після того як йому здалося, що він поклав у нього забагато «зілля». «Зілля» — це білі пігулки, що мають майже точно такий вигляд, як і «туми» та «ролайди», які іноді приймає тато. Коли одного разу Скот запитав у тата, звідки він узяв ці пігулки, тато сказав: «Чому ти не заткнеш свою довбану пельку, ти, Джордже цікавий, поки я сам тобі її не заткнув?», а коли тато щось каже в такому дусі, то ти одразу розумієш натяк, якщо у тебе в голові є бодай трохи олії. Тато роздушив пігулки, використавши для цього дно склянки. Працюючи, він щось говорив, звертаючись чи то до себе, а може, й до Скота, тоді як унизу під ними прикута до стовпа істота монотонним ревом просила свою вечерю. «Цю порцію досить легко визначити, коли ти хочеш, щоб він відключився, — сказав тато, переводячи погляд від купки білого порошку до розмеленого м’яса. — А ще легше було б, якби я захотів укоротити віку цьому набридливому виродкові. Але ні, я цього не хочу, я хочу дати йому шанс убити того, який поки що не втратив розум, ну, чи ж не йолоп я? Але туди його розтуди і мать його розтуди, Бог ненавидить боягузів». Він використав мізинець, щоб із дивовижною точністю відокремити вузеньку смужку білого порошку від купки. Потім узяв пучками невеличку порцію й посипав ним, наче сіллю, перемелене м’ясо, потім замісив його, потім узяв уже трохи більше і замісив знову. Він не клопотав собі голову тим, що він називав гарячою стравою, коли йшлося про годівлю істоти, яка сиділа в підвалі, вважаючи, що вона з радістю проковтне свою вечерю й сирою, аби тільки вона була тепла.

І ось тепер Скот стоїть поруч зі своїм татом, зі шприцом у кишені, дивлячись на небезпечну істоту, яка примостилася біля свого стовпа і хропе, закопиливши верхню губу. Обличчя в неї сіре, починаючи від кутиків рота. Очі напіврозплющені, але жодних слідів райдужної оболонки не видно; Скот бачить лише блискучі, гладенькі білки. «Але білки у нього вже не білі», — думає він.

— Іди, щоб тебе чорти взяли, — каже тато, плеснувши його по плечу. — Якщо ти маєш намір це зробити, то йди, поки я не втратив терпець або не впав від серцевого нападу, чи, може, ти думаєш, він прикидається? Лише вдає, ніби він без тями?

Скот хитає головою. Істота не намагається їх ошукати, він би це відчув — а тоді з подивом дивиться на батька.

— Що таке? — роздратовано запитує тато. — Що там у тебе на думці під твоїм хріновим волоссям?

— Ти й справді…

— Чи справді я боюся? Ти про це хотів запитати?

Скот киває головою, несподівано засоромившись.

— Авжеж, я боюся до паскудної смерті. Ти думаєш, лише тобі страшно? А зараз стули пельку й роби те, що надумав, якщо ти досі не передумав. Покінчімо з цим.

Скот ніколи не зрозуміє, чому зізнання батька в тому, що він боїться, додає йому хоробрості; він знає лише те, що воно й справді додає. Він іде до центрального стовпа. Поки йде, не один раз доторкається до шприца у своїй кишені. Підходить до зовнішнього півкола екскрементів і переступає через нього. Наступним кроком переступає через внутрішнє півколо й таким чином опиняється в тому, що можна назвати барлогом істоти. Тут сморід стає майже нестерпним: і це вже не сморід лайна чи навіть волосся або шкіри, а радше сморід шерсті та звірячого поту. Пеніс у істоти значно більший, аніж був у Пола. Пах Пола, з його світло-помаранчевою шкірою та м’яким пушком, тепер покритий грубим і густим лобковим волоссям, а ступні, якими закінчуються ноги Пола (лише ноги здаються в нього такими, як і були), якось по-дивному вивернуті, ніби його гомілки деформувалися. «Як дошки, залишені під дощем», — думає Скот; і таке порівняння здається цілком доречним.

Потім його погляд падає на обличчя істоти, на її очі. Повіки досі приплющені, і не видно жодного сліду райдужних оболонок, лише білки. Дихання теж не змінилося; брудні руки лежать безвільно, з долонями вгору, ніби на знак того, що істота здається на ласку переможців. Проте Скот знає, що він увійшов до червоної зони. Тепер йому вже не випадає вагатися. Істота може почути його нюхом і прийти до тями будь-якої миті. Це станеться незалежно від «зілля», яке тато підсипав у гамбурґер, тож якщо він може це зробити, якщо він може забрати із собою істоту, яка вкрала його брата…

Скот не зупиняється і йде далі, майже не відчуваючи під собою ніг. Частина його свідомості абсолютно переконана в тому, що він іде назустріч своїй смерті. Він тепер не зможе навіть відмовитися від свого наміру, якщо істота-Пол схопить його. І все ж таки він ступає в коло його досяжності, в коло найінтимнішої концентрації її дикого смороду, і кладе долоні на її голі і слизькі боки. Він думає

(Пол тепер піде зі мною)

і

(Бул Місячного Кола у світлій воді озера)

і протягом якоїсь миті, що наповнює його глибоким хвилюванням, це майже відбувається. Він переживає знайоме відчуття речей, які починають розбігатися від нього; кудись угору линуть гудіння комах і чудові денні пахощі дерев, які ростуть на Щасливому Пагорбі. Але тут-таки пазуристі пальці обхоплюють шию Скота. Істота роззявляє рота і своїм моторошним ревом та гнилим подихом умить здуває геть звуки та пахощі Місячного Кола. Скот переживає таке відчуття, ніби хтось щойно кинув розпечений валун на делікатне плетиво його… чого саме? Адже тепер не його розум веде їх у те місце, не зовсім його розум… і він не має коли про це подумати, бо потвора тримає його у своїх лабетах, вона спіймала його. Усе те, чого боявся тато, тепер сталося. Паща потвори роззявилася в якийсь кошмарний спосіб, що не сприймається здоровим розумом, її нижня щелепа відвисає мало не до

(звіриної)

грудної кістки, спотворивши брудне обличчя настільки, що на ньому не залишилося жодних ознак Пола і взагалі людських ознак. Це психодіотизм у його чистому вигляді, психодіотизм без маски. Скот устигає подумати: «Воно проковтне мою голову всю цілком, як цукерку». Страхітлива паща позіхає, червоні очі метають іскри в голому світлі електричних лампочок, і Скот швидко наближається до своєї неухильної смерті. Голова потвори смикається назад, ударяється об стовп, а потім рвучко нахиляється вперед.

Але Скот знову забув про тата. Татова рука вистромляється звідкись із сутінок, хапає потвору-Пола за волосся і якось спромагається відтягти її назад. Потім з’являється друга рука тата, її великий палець обкрутився навколо ложа його рушниці, там, де це ложе найтонше, а вказівний лежить на спусковому гачку. Він приставляє дуло рушниці до відхиленого назад підборіддя потвори.

— Тату, не треба! — зойкає Скот.

Ендрю Лендон ніби й не чує його крику, він не може собі дозволити почути його крик. Хоч він захопив у долоню чималий жмут волосся потвори, але він однаково не може втримати його у своєму кулаці. З пащі в потвори вихоплюється дикий рев, і тепер цей рев моторошно схожий на людське слово.

Він схожий на слово «тату».

— Привітайся з пеклом, ти смердючий психодіоте, — каже Скажений Лендон і натискає на гачок. Постріл із 30–06 оглушливо гримить у закритому просторі підвалу; він ще гримітиме у вухах Скота години дві або й більше. Скуйовджене волосся на потилиці потвори злітає вгору, наче підхоплене поривом вітру, і потужний виплеск крові зафарбовує центральний нахилений стовп у ясно-червоний колір. Ноги потвори один раз смикаються конвульсивним посмиком, як у мультфільмі, і завмирають нерухомо. Руки, які здавлюють шию Скота, на мить стискаються сильніше, а потім падають долонями вгору на брудну долівку. Рука тата обіймає Скота й підіймає його.