— З тобою все гаразд, Скоте? Ти можеш дихати?

— Я о’кей, тату. Тобі треба було вбити його?

— Ти що, безмозкий?

Скот безвільно повисає на руці батька, неспроможний повірити в те, що сталося, хоч він і знав, що це може статися. Йому хочеться знепритомніти. Також хочеться — хоч і не дуже — померти самому.

Тато трясе його за плечі.

— Він же хотів убити тебе, чи не так?

— Т-т-так.

— Авжеж так, нехай тебе чорти візьмуть. Господи, Скоте, та він же видер із корінням своє власне волосся, щоб угородити зуби у твою хрінову горлянку!

Скот знає, що це правда, але він знає й дещо інше.

— Подивися, тату, подивися на нього тепер!

Ще хвилину або дві він висить на руці свого батька, як ганчір’яна лялька або маріонетка, чиї шворки порвалися, потім старший Лендон повільно опускає його вниз, і Скот знає, що батько побачив те, що Скот хотів, аби він побачив: це тільки хлопець. Невинний хлопець, якого прикували в підвалі божевільний батько та невдячний молодший брат, аж поки він став зовсім худий і покрився виразками; хлопець, який так розпачливо боровся за свою свободу, що зрушив із місця сталевий стовп та неймовірно важкий стіл, до яких він був прикутий. Хлопець, який прожив тут, у підземеллі, три кошмарні тижні як в’язень, аж поки зрештою був застрелений у голову.

— Я бачу, — каже тато, і похмурішим, аніж його голос, є тільки вираз його обличчя.

— А чому раніше він здавався не таким, тату? Чому…

— Тому що психодіот із нього вийшов, ти тупий йолопе. — І тут іронія ситуації, яку міг оцінити навіть глибоко схвильований десятирічний хлопчик, принаймні такий розвинутий, яким був Скот: тепер, коли Пол лежить мертвий, прикутий до стовпа в підвалі, а його мозок розбризканий по долівці, тато ніколи не здавався таким розумово нормальним і ніколи не мислив і не говорив із такою тверезою розважливістю. — Але якщо хтось побачить його тут таким, мене або посадять до державної в’язниці у Вейнсбурзі або замкнуть у тому паскудному дурдомі в Рідвілі. Якщо тільки спершу вони мене не лінчують. Ми повинні поховати його, хоч це буде гемонська робота в такій мерзлій і твердій землі.

Скот говорить:

— Я заберу його, тату.

— Як ти його забереш? Ти не зміг забрати його, коли він був живий!

У Скота немає слів, аби пояснити, що тепер це буде для нього не важче, аніж піти туди одягненим у свій одяг, як він завжди робить. Ота вага ковадла, вага банківського сейфа, вага піаніно була вагою істоти, прикутої до стовпа; тепер же істота, прикута до стовпа, важитиме не більше, аніж важить зелене лушпиння, яке ми обдираємо з кукурудзяного качана. Скот тільки каже:

— Я це зможу зробити тепер.

— Ти малий пустобрех і хвалько, — озивається тато.

Він приставляє мисливську рушницю до столу, розчісує п’ятірнею своє волосся і зітхає. Уперше Скотові здається, що перед ним чоловік, який може постаріти.

— Ну що ж, Скоте, спробуй. Тепер у цьому немає ніякої небезпеки.

Але тепер, коли небезпеки справді немає, Скот став дуже сором’язливим.

— Відвернися, тату.

— Що за фігню ти мелеш?

У голосі тата лунає потенційна погроза, але вперше Скот не відступає. Його турбує не те, як він підійде до Пола; йому байдуже, якщо тато в цей час дивитиметься на нього. Але він соромиться, що тато побачить, як він візьме свого мертвого брата в обійми. Він от-от заплаче. Він відчуває, що сльози вже зовсім близько, як дощ наприкінці весняного дня, який був дуже жарким і провіщав близьке настання літа.

— Будь ласка, — каже він благальним голосом. — Будь ласка, тату.

Протягом якоїсь миті Скот переконаний, що батько зараз перебіжить на другу сторону підвалу, де стоїть його живий син, причому його потрійна тінь бігтиме поруч із ним по кам’яних стінах, і зацідить йому в обличчя, можливо, навіть зіб’є його з ніг, і він упаде на свого мертвого брата. Він діставав від батька такі ляпаси багато разів, і зазвичай навіть думка про це примушує його зіщулитися від страху, але тепер він стоїть, випростаний, між розкинутими ногами мертвого Пола, дивлячись батькові просто у вічі. Йому нелегко витримати це, але він витримує. Адже вони пережили разом дуже тяжкий період і муситимуть назавжди зберегти цю таємницю між собою: Тссссс. Тож він заслуговує на те, щоб звернутися до батька з таким проханням, і заслуговує на те, щоб дивитися йому просто у вічі, чекаючи на його відповідь.

Тато не біжить до нього. Натомість він глибоко втягує у груди повітря, видихає його й відвертається від сина.

— Ти мені скажеш, коли можна буде помити підлогу й вичистити цей нужник, — каже він буркотливим голосом. — Я рахуватиму до тридцяти, Скуте

21

— «Я рахуватиму до тридцяти, а тоді обернуся знову», — розповідає їй Скот. — Я переконаний, що саме так він закінчив свою фразу, але я цього не почув, бо на той час мене вже не було на поверхні землі. Пола теж, і він уже був вільний від своїх ланцюгів. Після того як він помер, мені було так само легко забрати його з собою, як і завжди, а може, навіть легше. Я можу об заклад побитися, що тато не дорахував до своїх тридцяти. Прокляття, я можу навіть побитися об заклад, що він ще й не почав рахувати, коли почув брязкіт ланцюгів, а може, порив вітру, який залетів до підвалу, в якому ми були, і він обернувся й побачив, що в підвалі, крім нього, більше нікого нема.

Скот, який притиснувся до її тіла, розслаблюється. Піт на його обличчі, руках і тілі висихає. Він тепер розповів їй найголовніше, викинув, виблював найгірше з того, що він досі зберігав у собі.

— Звук, каже вона. — Я сушила собі над цим голову, ти знаєш. Чи був якийсь звук під вербою, коли ми… ти знаєш… знову вибігли на вільний простір.

— Коли ми з бумом вибігли.

— Атож… Коли ми вибігли.

— Коли ми з бумом вибігли, Лізі. Скажи так.

— Коли ми з бумом вибігли.

Вона запитала себе, чи вона, бува, не божевільна? Чи він, бува, не божевільний? І чи божевілля не заразне?

Тепер він запалює ще одну сигарету, й у світлі сірника на його обличчі видно щиру зацікавленість.

— Що ти там побачила, Лізі? Ти пам’ятаєш?

Із сумнівом у голосі вона каже:

— Там було багато червоного світла, яке стікало з пагорба… і я мала таке відчуття, ніби ми стоїмо в затінку, ніби за нами дерева… але це відчуття тривало не більш як секунду або дві.

Він сміється й обіймає її однією рукою.

— Ти говориш про Щасливий Пагорб.

— Щасливий Пагорб?

— Так назвав його Пол. Там, навколо тих дерев, розпушена земля — глибока, м'яка. Я не думаю, що туди коли-небудь приходить зима — і там я його поховав. Там я поховав свого брата. — Він дивиться на неї врочистим поглядом і каже: — Ти хочеш відвідати те місце, Лізі?

22

Лізі заснула, лежачи на підлозі кабінету, попри біль…

Ні, вона не змогла б заснути з таким болем, як цей. Не змогла б заснути без медичної допомоги. То що ж із нею було?

Гіпнотичне забуття.

Вона подумки кілька разів повторила ці два слова й вирішила, що вони досконало описують її стан. Вона ніби відкотилася в минуле й пережила низку спогадів, які роздвоювалися (а може, навіть троїлися) в часі. Усеохопних спогадів. Але на якійсь межі її спогади про холодну кімнату для гостей, де вона знайшла його у ступорі, і спогади про те, як вони лежали на рипучому ліжку на другому поверсі готелю «Оленячі роги» (ці спогади були на сімнадцять років давніші, але навіть виразніші), різко уривалися. «Ти хочеш відвідати те місце, Лізі?» — запитав він у неї тоді — так, так, — але все, що відбулося потім, провалювалося в осяйне ясно-червоне світло, заховане за тією завісою, і коли вона намагалася проникнути туди поглядом, авторитетні голоси з її дитинства (голос доброї матінки, голос Денді Дебушера та її старших сестер) тривожно вигукували: Ні, Лізі! Це надто далеко, Лізі! Зупинися, Лізі!

Їй перехопило подих. (Чи перехоплювало їй подих тоді, коли вона там лежала зі своїм коханим?)