Потім тато кілька разів підсипав йому своє зілля в надії, що я зможу забрати його з собою в Місячне Коло — я тобі казав, що ми з Полом так називали те чарівне місце?

— Казав, Скоте.

Тепер і Лізі заплакала. Вона дозволила сльозам текти, не бажаючи, щоб він побачив, як вона втирає собі очі, не бажаючи, щоб він побачив, як їй шкода того хлопчика, якому довелося так багато пережити в тому фермерському будинку.

— Тато хотів побачити, чи зможу я взяти його туди і покращити його стан, як було тоді, коли тато різав його, або того одного разу, коли тато тицьнув йому в око плоскогубцями, й воно розпухло, а Пол кричав і кричав, бо майже нічого не бачив, або того разу, коли тато накричав на мене й сказав: «Скуте, ти поганий байстрюк і сучий виродок!» за те, що я приніс у дім весняну багнюку, і він збив мене з ніг, і я зламав свого куприка й не міг добре ходити. Але потім я розходився й одержав бул… ну ти знаєш, винагороду… і з моїм куприком усе стало гаразд. — Він притуляється до неї. — А тато це побачив, поцілував мене і каже: «Скоте, таких, як ти, один на мільйон. Я люблю тебе, малий виродку». А я поцілував його й сказав: «Тату, таких, як ти, один на мільйон. Я люблю тебе, великий виродку». І він засміявся. — Скот відсувається від неї, і навіть у темряві вона бачить, що обличчя в нього стало зовсім дитячим. І вона бачить на ньому вираз розгубленого подиву. — Він так сміявся, що мало не впав зі стільця — я розсмішив свого батька!

Вона має тисячу запитань, але не наважується поставити жодного. Вона не впевнена в тому, що зможе поставити йому бодай одне запитання.

Скот кладе руку собі на обличчя, тре його, дивиться на неї знову. Він повернувся. Повернувся сюди до неї, зі свого минулого.

— Господи, Лізі, — каже він. — Я ніколи нікому не розповідав про ці речі. З тобою все гаразд, після того як ти їх вислухала?

— Так, Скоте.

— Тоді ти збіса хоробра жінка. Ти ще не стала собі говорити: «Усе це дурниці та казна-що»?

Він навіть трохи усміхнувся. Це невпевнена усмішка, але досить щира і так їй подобається, що їй захотілося поцілувати ЇЇ — спочатку в один куточок рота, потім у другий для рівноваги.

— Я намагалася, — каже вона. — Але нічого з того не вийшло.

— Через те, що ми з таким бумом вибралися з-під дерева ням-ням?

— Ти так це називаєш?

Так Пол називав коротку мандрівку. Коротку мандрівку, яка переносила вас від місця до місця. Це був бум.

— Слово, схоже на бул, тільки що з м.

— Правильно, — каже він. — Або на булку. Булка — це бул, тільки з ка.

17

Я думаю, це залежить від тебе, Скуте.

Це слова його батька. Вони затримуються й не відлітають.

Я думаю, це залежить від тебе.

Але йому тільки одинадцять років, і відповідальність за порятунок життя та здоров’я брата — а може, навіть його душі — тяжко тисне на нього й відбирає в нього сон, у міру того як Різдво та Новий рік минають і починається холодний засніжений січень.

Ти робив його лілшим багато разів, ти робив його ліпшим багато в чому.

Це правда, але раніше ще ніколи не було так, як тепер, і Скот доходить до того, що більше не може їсти, якщо тато не стоїть біля нього, мало не запихаючи йому в рота кожен шматок. Глухий гугнявий крик істоти, замкненої в підвалі, уриває його тривожний сон, але здебільшого це йому на користь, бо здебільшого він залишає позаду лише моторошні, забарвлені в червоний колір кошмари. У багатьох із них він бачить себе, самого-одного, в Місячному Колі після півночі, а іноді на якомусь цвинтарі біля озера, в дикій місцевості посеред кам’яних надгробків та дерев’яних хрестів, слухаючи, як туркочуть голуби, й нюхаючи нічний вітерець, який спочатку має дуже приємний запах, а потім починає пахнути курявою, після того як розчісує густі хащі чагарнику. Ти можеш піти до Місячного Кола після того, як споночіє, але з цього добра не буде, і якщо ти дістанешся туди, коли місяць уже зійшов, тобі треба бути дуже спокійним. Спокійним і дуже тихим. Але у своїх кошмарах Скот завжди про це забуває і з подивом ловить себе на тому, що він співає «Джамбалаю» на повен голос.

Може, тобі вдасться зробити його кращим, ніж він тепер є.

Але вже з першої спроби Скот розуміє, що це, мабуть, неможливо, Він розуміє це одразу, як тільки пробує обняти обмазану лайном істоту, що хропе і смердить, скулившись під сталевим стовпом, який підтримує стелю кухні. Він міг би з тим самим успіхом завдати собі на спину важке піаніно й протанцювати з ним ча-ча-ча. Раніше він і Пол без проблем проникали в той інший світ (який, по суті, є цим же таки світом, але вивернутим серединою назовні, наче кишеня, скаже він згодом Лізі). Але істота, яка хропе в підвалі, це важке ковадло, банківський сейф… велике піаніно, навантажене на спину десятирічного хлопчика.

Він повертається до тата, переконаний у тому, що зараз буде битий, і не жалкуючи про це. Він відчуває, що заслуговує бути битим. Або навіть гірше. Але тато, який сидить під самими сходами з важким поліном у руці, спостерігаючи, як розвиваються події, не пускає в хід кулаки. Натомість він відгорнув брудне, зліплене від поту волосся Скота з його потилиці і вліпив туди поцілунок із ніжністю, від якої хлопець затремтів.

— Я не здивований, Скоте. Психодіот любить залишатися там, де він є.

— Тату, а чи Пол досі перебуває в цій істоті?

— Я не знаю. — Він тепер тримає Скота між своїми широко розставленими ногами, так що обабіч себе хлопець бачить двоє зелених ґумових чобіт. Руки тата легко обхопили Скота за груди, а його підборіддя лежить на плечі Скота. Удвох вони дивляться на істоту, яка спить, скулившись біля підніжжя стовпа. Вони дивляться на ланцюги. Вони дивляться на півколо лайна, яке обмежує її підвальний світ. — Що ти думаєш, Скоте? Що ти відчуваєш?

Скот думає, чи не збрехати татові, але вже через мить відмовляється від цієї думки. Він не стане брехати, коли руки тата обіймають його, коли він відчуває, як любов тата проривається до нього крізь темряву, як звуки радіо вночі. Любов тата не менш правдива, аніж його гнів і його шаленство, проте він рідше її бачить, а тато ще рідше її показує. Скот не відчуває нічого й неохоче в цьому признається.

— Мій маленький друже, ми не зможемо так далі жити.

— А чом би й ні? Він їсть, принаймні…

— Рано чи пізно хтось прийде до нас і почує, як він гарчить там, унизу. Який-небудь паскудний мандрівний торговець або довбаний чистильник килимів — і більш нікого не треба.

— Він сидітиме тихо. Психодіотизм примусить його мовчати.

— Може, й примусить, а може, й ні. Ніхто ніколи не вгадає, як поводитиметься психодіот. А потім сморід. Я можу бризкати вапном, аж поки пика в мене посиніє, але цей сморід однаково проникатиме крізь кухонні двері. Але головне… Скутере, хіба ти не бачиш, що він робить із цим хріновим столом із друкарським верстатом на ньому? А стовп? Цей клятущий стовп?

Скот дивиться. Спочатку він не може повірити власним очам, і, звичайно ж, він не хоче їм вірити. Великий стіл, навіть придавлений п’ятистами фунтами старовинного ручного друкарського верстата марки «Стреттон», зсунувся майже на три фути від свого первісного місця розташування. Він може бачити квадратні заглибини у твердій долівці там, де він стояв раніше. Ще гірші справи зі сталевим стовпом, який уперся вгорі в плаский металевий фланець. Пофарбований білою фарбою, фланець, у свою чергу, тисне на сволок, який проходить саме під їхнім кухонним столом. Скот бачить темний прямокутник, що залишився на білому металі, і знає, що саме в те місце раніше впирався металевий підпірний стовп. Скот вимірює стовп очима, намагаючись визначити кут його нахилу. Поки що це йому не вдається. Але якщо істота, наділена такою нелюдською силою і далі смикатиме ланцюг… день у день…

— Тату, можна, я спробую знову?

Тато зітхає. Скот обертається, щоб подивитися в це ненависне, страшне й дороге обличчя.