— Тоді я не знаю.

16

Лежачи в ліжку зі своєю майбутньою дружиною і слухаючи, як тріщать на скаженому вітрі «Оленячі роги», Скот каже:

— Ось де мій брат Пол провів своє останнє Різдво, свій останній день Нового року, останні три тижні свого життя — в тому смердючому підвалі.

Він повільно хитає головою. Вона відчуває доторк його волосся до її шкіри, відчуває, яке воно мокре. Це піт. Краплі поту виступили також на його обличчі й так змішалися зі сльозами, що вона не може розрізнити, де сльози, а де піт.

— Ти не можеш собі уявити, якими були ці три тижні, Лізі, а надто, коли тато йшов на роботу, й у домі залишалися тільки він і я, тільки воно і я…

— Твій тато ходив на роботу?

— Нам же треба було їсти, чи не так? І нам треба було платити за опалення, бо ми не могли нагріти весь дім дровами, хоч, Бог знає, ми намагалися. А головне, ми не повинні були дозволити, щоб інші люди довідалися, що в нас діється. Тато все це мені пояснив.

«Звичайно ж, пояснив», — похмуро думає Лізі, проте не каже нічого.

— Я сказав татові, щоб він порізав Пола й випустив отруту, як він завжди робив раніше, а тато сказав, що з цього нічого не буде, різання не поможе анітрохи, бо психодіотизм уже проник йому в мозок. І я знав, що це справді так. Проте та проява ще могла думати, принаймні трохи. Коли тато йшов на роботу, вона називала мене на ім’я. Вона казала, що влаштувала мені бул, добрий бул, і винагородою буде цукерка і кока-кола. Іноді, коли вона озивалася, мені здавалося, що це справді Пол, тож я підходив до дверей підвалу, притуляв вухо до дерева й слухав, хоч я й знав, що це було небезпечно. Тато сказав мені, що це небезпечно і щоб я його не слухав і завжди тримався якнайдалі від підвалу, коли я був сам-один, щоб затуляв пальцями вуха і проказував молитву або голосно кричав «Туди твою мать, туди шпокаря твоєї матері, хай тобі грець і хай буде грець коневі, на якому ти приїхав», бо й ця лайка, і молитва дають один результат і принаймні допоможуть мені викинути його зі своїх думок і не слухати, що він белькоче, бо тато сказав, що Пол від нас пішов і в підвалі не було нікого, а лише бул-диявол із Країни Кривавих Булів, і він сказав: «Диявол уміє зачаровувати нас, Скуте, ніхто краще, аніж Лендони, не знає, як уміє диявол зачаровувати. Або Ландреуси перед ними. Спочатку він зачаровує розум, а потім проникає в серце». Здебільшого я робив так, як він мені наказував, але іноді я підходив близько і слухав… і уявляв собі, що то Пол… бо я любив його і хотів, щоб він повернувся, але не можу сказати, що я в це вірив, і я ніколи не відсував засува…

Тут западає тривала пауза. Його густе волосся неспокійно треться об її шию та груди і нарешті він каже тоненьким і ніби силуваним дитячим голосом:

— Власне, одного разу я таки його відсунув, але двері так і не відчинив… Я ніколи не відчиняв двері до підвалу, поки не повертався тато, а коли тато був удома, Пол лише верещав і гримів ланцюгами, а іноді пугукав, як пугач. І коли він так пугукав, тато, бувало, пугукав йому у відповідь… це було кумедно, ти знаєш, як вони пугукали один на одного… Тато на кухні й… ти знаєш… той, посаджений на ланцюг у підвалі… й мені було страшно, бо, хоч я й розумів, що це жарт, а проте було схоже, вони обидва збожеволіли… збожеволіли і стали розмовляти один з одним мовою пугачів… і тоді я думав: «Лише один нормальний тут залишився, і це я. Лише один не скотився до психодіотизму, й цьому одному лише одинадцять років, і що вони сказали б, якби я пішов до крамниці Мюлі й розповів там про все?» Але я розумів, що з Мюлі в мене нічого не вийде, бо якби тато був удома, він би просто побіг за мною й повернув мене назад. А якби його не було вдома… якби вони мені повірили й прийшли зі мною до нашого будинку, вони вбили б мого брата… якщо мій брат і досі тут, із нами… і забрали б мене із собою… і віддали б мене до Будинку для Вбогих. Тато казав, що якби він не опікувався мною та Полом, то нас віддали б до Будинку для Вбогих, де вони вдягають мішечок на твою цюцюрку, якщо ти пісяєш у ліжко… а великі хлопці… великі хлопці примушують тебе всю ніч смоктати їм пеніс…

Він замовкає, ніби опиняється десь між тим місцем, де він зараз є, і тим, де він тоді був. За стінами «Оленячих рогів» вітер налітає могутніми поривами, і будинок тріщить і стогне. Лізі хочеться вірити, що те, що він їй розповідає, не може бути правдою — що це якісь багаті й моторошні дитячі галюцинації, — але вона знає, що це правда. Кожне його жахливе слово правда. Коли він починає говорити далі, вона чує, як він намагається віднайти свій дорослий голос, своє доросле «я».

— У психіатричних лікарнях є пацієнти — часто це люди, що зазнали катастрофічних травм у лобних частках головного мозку, — які повертаються у тваринний стан. Я про це читав. Але такий процес зазвичай відбувається протягом багатьох років. А з моїм братом це сталося одразу. І коли так сталося, коли він перетнув межу…

Скот робить ковтальний рух. У його горлі щось клацає так голосно, ніби він натиснув на вимикач електричного освітлення.

— Коли я спускався сходами в підвал, щоб принести йому їжу — м'ясо та овочі у великій мисці, так само як ви приносите їсти великому собаці, такому як данський дог або німецька вівчарка, — він натягував ланцюги, якими був прив’язаний до стовпа, один був обмотаний йому навколо шиї, а другий — навколо пояса, з рота в нього текла слина, потім ланцюги смикали його, і він сахався назад, виючи та гавкаючи, як бул-диявол, і, напівзадушений, довго намагався віднайти своє дихання, ти собі це уявляєш?

— Так, — сказала вона слабким голосом.

— Мені треба було поставити миску на підлогу — я досі пам’ятаю кислий запах пилюки, коли я нахилявся вниз, я ніколи цього не забуду — а потім я підштовхував її туди, де він міг дотягтися до неї. Для цього ми використовували зламане граблище. Не можна було підходити до нього надто близько. Він міг схопити тебе й підтягти до себе. Тато міг і не пояснювати мені, що якби він мене спіймав, то з’їв би живцем, хоч би як я репетував. І це був брат, який улаштовував для мене гру в пошуки була. Брат, який мене любив. Якби не він, мені навряд чи пощастило б вижити. Якби не він, тато вбив би мене, коли мені ще й п’ять років не виповнилося, і не тому, що хотів би мене вбити, а тому, що в нього були свої напади психодіотизму. Я й Пол трималися тільки тому, що були разом. Друзі-нерозлийвода, ти розумієш?

Лізі киває головою. Вона розуміє.

— Але в тому січні мого друга було посаджено на ланцюг у підвалі — прикуто до стовпа та до стола з друкарським верстатом на ньому — і його світ був обмежений півколом… півколом лайна, яке він залишав, коли дотягувався до кінця свого ланцюга, присідав там… і випорожнявся.

На якусь мить він затулив долонями очі. Жили випнулися на його шиї. Він дихає ротом — довгі, хрипкі, конвульсивні вдихи та видихи. Тепер вона може й не запитувати його, де він навчився тримати своє горе при собі; тепер вона це знає. Коли він трохи заспокоюється і вже не дихає так натужно й хрипко, вона запитує:

— Як твій батько зумів прикувати його ланцюгами? Ти пам’ятаєш?

— Я все пам’ятаю, Лізі, але це не означає, що я все знаю. З півдесятка разів він щось підкладав у їжу Пола, щодо цього я впевнений. Я думаю, то був якийсь транквілізатор для тварин, але де він його роздобув, я не маю найменшого уявлення. Пол пожирав усе, що ми йому давали, крім зелені, і це завжди наповнювало його енергією. Він починав вити, гавкати і стрибати, він натягував ланцюги і смикав їх — намагався їх порвати, я думаю, — або підстрибував угору й бив кулаками у стелю, аж поки збивав суглоби до крові. Можливо, він намагався проломитися крізь стелю, а може, робив це з відчуття радості, що він такий сильний. Іноді він лягав у пилюку й мастурбував.

Але, бувало, він був такий активний лише протягом десяти або дванадцяти хвилин, а потім зупинявся. Певно, це було в ті дні, коли тато давав йому своє зілля. Він тоді присідав навпочіпки, щось бурмотів, а потім падав набік, запихав руки між ногами і засинав. Коли він зробив це вперше, тато одягнув йому два шкіряні паси, які він заздалегідь виготовив, хоча той пас, якого він застебнув йому на шиї, мабуть, ліпше назвати нашийником, чи не так? У ті паси були вроблені великі металеві кільця. Він протяг ланцюги в ті кільця, тракторний ланцюг крізь кільце на поясі, а легший ланцюг — крізь кільце на нашийнику, під його потилицею. Потім він скористався ручною паяльною лампою, щоб наглухо заварити ті кільця. Ось так і було прикуто Пола. Коли він прокинувся, то був у нестямі від люті, побачивши себе в такому становищі. Здавалося, він готовий розвалити будинок. — Розплесканий носовий акцент сільської Пенсільванії настільки проник у його голос, що його «будинок» (house) прозвучав майже по-німецькому — Haus. — Ми стояли вгорі над сходами, дивлячись на нього, і я просив тата звільнити його від ланцюга, поки він не зламав собі шию або не задушився, але тато сказав, він не задушиться, і тато мав рацію. Десь через три тижні він став тягати стіл і навіть зігнув центральний стовп — сталевий центральний стовп, який підпирав стелю, але жодного разу не зламав собі шию і жодного разу не задушився.