Ні, запевнила вона Дарлу, вона не вчинила неправильно, зателефонувавши Канті. Атож, вона вчинила цілком слушно, коли сказала Канті, щоб та залишалася в Бостоні. І так, Лізі неодмінно завтра провідає Аменду.

— Це жахливо, — сказала Дарла, й, попри всю свою заклопотаність, Лізі почула жалібні нотки в голосі Дарли. — Вона просто жахлива. — А тоді одним духом продовжила: — Я не те мала на увазі, я хотіла сказати не те, що вона жахлива, а що жахливо на неї дивитися. Вона просто сидить там, Лізі. Сонце освітлювало частину її обличчя, коли я там була, вранішнє сонце, і її шкіра здалася мені такою сірою і старою...

— Не переймайся, люба, — сказала Лізі, пробігши пучками пальців по гладенькій, лакованій поверхні кедрової скриньки їхньої доброї матінки.

Хоч скринька й була закрита, Лізі відчувала її пахощі. Коли вона відкриє скриньку, то порине в її аромат, і це буде однаково, що вдихати в себе минуле.

— Вони годують її через рурочку, — сказала Дарла. — Вони її вставляють, а потім витягують. Якщо вона не почне їсти сама, то боюся вони залишать рурочку там назавжди. — Вона зробила довгий, із бульканням, вдих. — Вони годують її через рурочку, й вона вже так схудла й не хоче розмовляти, і я говорила з медсестрою, і сестра сказала мені, що іноді вони перебувають у такому стані довгі роки, а іноді вже ніколи не повертаються до реальності, о Лізі, я не певна, що зможу це витримати!

Лізі слабко усміхнулася на цей потік балачки, тим часом як її пальці ковзнули до шарнірів по той бік скриньки. Це була усмішка полегкості. Перед нею була Дарла — Королева Драми, Дарла — Примадонна, й це означало, що вони обидві були на твердому ґрунті, дві сестри з двома давно обкатаними сценаріями поведінки в кожної. На одному кінці дроту ви бачите Дарлу Сентиментальну. Подайте їй руку втішання, леді та джентльмени. На протилежному кінці — Лізі, Маленька, але Тверда Духом. Послухаймо, що вона каже.

— Я приїду туди пополудні, Дарло, і ще раз поговорю з доктором Олбернісом. На той час вони матимуть перед собою ясніше уявлення про її стан…

Дарла, із сумнівом у голосі:

— А ти в цьому впевнена?

Лізі, що не мала ніякої довбаної впевненості ні в чому:

— Абсолютно. А тобі насамперед треба поїхати додому й задерти ноги. Можливо, подрімати трохи.

Дарла — тоном драматичної саможертовності:

— О Лізі, мені здається, я ніколи не зможу заснути!

Лізі було байдужісінько до того, чи Дарла поїла, чи пограбувала банк, чи випорожнилася в бегоніях. Вона хотіла лише якнайшвидше закінчити цю телефонну розмову.

— Гаразд, люба, ти повертайся додому й розслабся бодай на короткий час. Мені треба відлучитися від телефону — я поставила дещо в духовку.

Дарла негайно прийшла в захват.

— Ой, Лізі! Ти? — Тон її голосу роздратував Лізі, можна подумати, вона не готувала у своєму житті нічого складнішого… ну, скажімо, ніж розігріти кілька гамбургерів. — Може, це банановий пиріг?

— Майже вгадала. Це пиріг із журавлиною. Піду подивлюся, як він там.

— Але ти приїдеш навідати Менду пізніше, чи не так?

Лізі хотілося залементувати. Натомість вона сказала:

— Так, приїду. Сьогодні пополудні.

— Ну, тоді гаразд… — Сумнів знову зазвучав у її голосі. Переконай мене, — казав він. — Залишайся на телефоні ще хвилин п’ятнадцять або десь так і переконай мене. — Я думаю, що поїду додому.

— Це добра думка. До побачення, Дарло.

— І ти справді думаєш, я не припустилася помилки, зателефонувавши Кантаті?

Ні! Зателефонуй Брусові Спрінхстіну! Зателефонуй Голу Голбрукові! Зателефонуй Конді Довбаній Райс! Тільки ДАЙ МЕНІ СПОКІЙ!

— Звичайно ж, ні. Я думаю, це добре, що ти їй зателефонувала. Тримай її… — Лізі пригадала довжелезні записи в Амен-диному блокноті… — Тримай її на кінчику пера, тобто в курсі подій, гаразд?

— Гаразд… О’кей. До побачення, Лізі. Сподіваюся, ми скоро побачимося.

— До побачення, Дарло.

Клац.

Нарешті.

Лізі заплющила очі, відкрила скриньку і втягла в носа п’янкі пахощі кедрового дерева. На якусь мить вона дозволила собі повернутися у свої п’ять років, коли вона носила коротенькі штанці, які дісталися їй у спадок від Дарли, і свої власні зношені, але улюблені ковбойські чоботи зі злинялими рожевими смугами на халявах.

Потім заглянула у скриньку подивитися, що там є і куди воно її приведе.

2

Нагорі був пакетик, загорнутий у фольгу, завдовжки шість або вісім дюймів, десь чотири дюйми завширшки й два дюйми завтовшки. Усередині пакетика були якісь два предмети, що випинали крізь фольгу. Вона не знала, що то таке, коли підняла пакетик, вдихаючи гострі пахощі м’яти, — чи вона вже вдихала їх і раніше, разом із пахощами кедрового дерева? — але згадала про це ще до того, як відгорнула фольгу з одного боку й побачила твердий, як камінь, шматок весільного пирога. У той шматок пирога були вдавлені дві пластмасові статуетки: лялька хлопчика в сюртучку та з капелюхом-циліндром на голові й лялька дівчинки в білій весільній сукні. Лізі мала намір зберегти цю композицію протягом року, а потім розділити її зі Скотом на першу річницю їхнього шлюбу. Чи ж не було це забобоном? Якщо так, то їй би слід було покласти цю річ у морозильник. Натомість вона чомусь опинилася у скриньці.

Лізі відколупнула шматок глазурі нігтем і поклала собі в рот. Вона майже не мала смаку, лише слабкий натяк на те, що колись була солодкою, і слабкий, як шепіт, запах м’яти. Вони взяли шлюб у каплиці Ньюмена Менського університету, церемонія була суто світською. Приїхали всі її сестри, навіть Джоді. Лінкольн, тоді ще живий брат тата Дебушера, приїхав із Саббатуса, щоб видати наречену. Були там і друзі Скота з Пітсбурзького та Менського університетів, ушанував своєю присутністю свого перспективного клієнта і його літературний агент. Від родини Лендонів не було, звичайно ж, нікого. Усі близькі родичі Скота були вже на тому світі.

Під закам’янілим шматком пирога лежало кілька весільних запрошень. Вона й Скот написали їх від руки, кожному дісталася половина, й Лізі зберегла одне запрошення, написане її рукою, й одне, написане рукою Скота. Ще нижче лежала сувенірна книжечка з паперовими сірниками. Вони обговорювали тоді можливість надрукування запрошень і сувенірних книжечок, вони могли б собі дозволити такі витрати, хоча гроші за продаж накладу «Порожніх демонів» у паперовій обкладинці тоді ще не почали надходити, але зрештою вирішили виготовити всі ці тексти від руки для більшої інтимності (а тим більше — екзотичності). Вона пам’ятала, як купила коробку, в якій було півсотні простих паперових сірників, у Клівз Мілз і сама виготовила з них літери, допомагаючи собі авторучкою з червоним чорнилом і тонким кінчиком.

Виготовлена нею сірникова книжечка мало чим відрізнялася від інших експонатів цього зразка, і вона тепер досліджувала її з цікавістю археолога та болем людини закоханої.

Лізі відчула, як очі їй набігають слізьми. Тепер нас двоє був варіант напису, який запропонував Скот, він сказав, що так називається афоризм, надрукований під назвою книжки про Вінні-Пуха. Вона згадала цей напис одразу, коли він його запропонував, — скільки разів вона надокучала Джодоті або Аменді, просячи почитати їй книжку, яка привела б її до Лісу Площею Сто Акрів? — і вона тоді подумала, що Тепер нас двоє — це просто блискуче, просто чудово. Вона поцілувала його за це. Але тепер вона майже не могла дивитися на сувенірну книжечку з її оптимістичним девізом. Тепер вона, Лізі, залишилася одним відламаним кінцем райдуги, залишилася одна, і яким безглуздим здавався їй цей девіз. Вона запхала сувенірну книжечку в нагрудну кишеню блузки, а тоді втерла собі щоки від сліз — кілька з них усе ж таки викотилися з її очей. Атож, повертатися в минуле, либонь, неможливо без сліз.