І все ж таки він узяв її сховану в рукавиці руку в одну зі своїх рук, показав другою рукою і промовив:

— Пообідаймо он там, Лізі, під отим

6

— Пообідаймо під отією вербою, — каже він, і Лізі з великим задоволенням приймає його пропозицію.

По-перше, вона страх як голодна. По-друге, її ноги — а надто литки — болять від перенапруження внаслідок незвичної для неї практики ходіння на снігоступах: підняти, зігнути і струсити сніг… підняти, зігнути і струсити сніг. Але головна причина — вона хоче, щоб її очі відпочили від безперервного миготіння перед ними сніжинок, що падають. Їхня прогулянка справді була грандіозною, як і пообіцяв хазяїн готелю, а тиша була така, яку вона сподівалася запам’ятати на все своє подальше життя, і єдиними звуками були лише рипіння їхніх снігоступів і шум від їхнього дихання, і невтомний стукіт дятла десь удалині. Але безперервна злива (іншого слова для цього не підбереш) величезних лапатих сніжинок стала виснажувати її. Вони падають надто густо і швидко, і її спроможність сфокусовувати на чомусь свій зір не встигає за ними, і тому вона почуває себе дезорієнтованою, і в неї трохи морочиться голова. Верба стоїть на краю галявини, її досі зелені віти з вузенькими, як соснова глиця, листочками низько нахилилися під вагою білого замерзлого снігу.

Ти справді думаєш, що вербові листочки схожі на глицю? — сама собі дивується Лізі і думає, що звернеться з цим запитанням до Скота, коли вони полуднуватимуть. Скот усе знає. Проте вона так ніколи його про це й не запитує. Втручаються інші теми.

Скот наближається до верби, й Лізі намагається від нього не відставати, високо підіймаючи ноги, щоб струсити сніг зі снігоступів, ступаючи слід у слід за своїм нареченим. Підійшовши до дерева, Скот відгортає засніжене гілля з його вузенькими чи не так уже й вузенькими листочками, як відгортають завісу, й зазирає всередину. Його обтягнутий синіми джинсами зад приязно стримить у її бік, запрошуючи її за собою.

— Лізі! — каже він. — Тут дуже затишно. Стривай-но я…

Лізі підіймає вгору снігоступ А і з розгону притуляє його до заду в голубих джинсах, який ми позначимо літерою В. Наречений С зникає під Засніженою Вербою D, здивовано лайнувшись. Це вийшло дуже кумедно, справді дуже кумедно, і Лізі починає хихотіти, усе ще стоячи під лапатим снігом. Вона вся у сніжному вбранні; навіть її повіки важкі від налиплого снігу.

— Лізі! — лунає з-під великої білої парасолі.

— Чого тобі, Скоте?

— Ти мене бачиш?

— Ні, — каже вона.

— Тоді підходь ближче.

Вона підходить, ступаючи в його сліди, знаючи, що буде далі, та коли його рука просовується крізь накриту снігом завісу і хапає її зап’ясток, це стає для неї несподіванкою, і вона скрикує зі сміхом і не тільки здригається, а й переживає блискавичний напад справжнього страху. Він тягне її до себе, і холодна білість б’є її по обличчю, засліпивши на мить. Каптур її парки сповзає назад, і сніг сиплеться їй на шию, охолоджуючи її теплу шкіру. Навушники сповзають убік, і вона чує м’яке гупання, коли кавалки снігу падають із дерева позад неї.

— Скоте! — видихає вона. — Скоте, ти мене наляк… — але тут вона уриває мову.

Він стоїть навколішках перед нею, каптур його парки теж відкинутий назад і відкриває чорне волосся, майже таке саме довге, як у неї. Він обкрутив свої навушники навкруг шиї, як навушники радіо. Ранець лежить поруч нього, прихилений до стовбура верби. Він дивиться на неї і всміхається, чекаючи, коли вона відсуне його вбік. І вона його відсуває. Відсуває його далеко. Кожен відсунув би його на моєму місці, думає вона.

Це нагадало їй той день, коли вона потрапила до клубу, де її старша сестра Менда та її друзі гралися в дівчат-піратів.

Але ні. Тут набагато краще, ніж там, бо тут не пахне старим деревом, вологими журналами та запліснявілим старим мишачим послідом. Це так, ніби він привів її в якийсь зовсім інший світ, затягнув у зачароване коло, під біле склепіння, яке не належить нікому, крім них. Це коло має десь футів двадцять у діаметрі. У його центрі стоїть стовбур верби. Трава, яка в ньому росте, досі забарвлена в бездоганний зелений колір літа.

— О Скоте! — каже вона, і пара не вилітає з її рота.

Тут тепло, думає вона. Сніг, який накрив нахилені віти, захищає від холоду простір під ним. Вона розстібає блискавку своєї куртки.

— Тут дуже затишно, правда? А зараз послухаймо тишу.

Він замовкає. Замовкає й вона. Спочатку їй здається, що тут не лунає жодного звуку, але це не зовсім так. Один звук вона чує. Вона чує повільне гупання, приглушене одягом. Це її серце. Він знімає з неї рукавиці, бере її руки у свої. Цілує кожну долоню в самому центрі чашечки. Протягом якоїсь миті ніхто з них нічого не каже. Першою тишу порушує Лізі; вона пукає. Скот регоче, відкинувшись на стовбур дерева й показуючи на неї.

— І я б не проти, — каже він. — Але більш за все інше я хотів би витягти тебе із цих засніжених штанів і шпокнути тебе, Лізі, — адже тут тепло, — але після таких трудів мені дуже хочеться їсти.

— Можливо, трохи згодом, — каже вона.

Вона добре знає, що згодом, коли поїсть, вона буде неспроможна шпокатися, але то пусте; якщо сніг не перестане, вони напевне залишаться ще на одну ніч, тут, в «Оленячих рогах», і тоді все можна буде зробити у якнайліпший спосіб.

Вона відкриває ранець і дістає звідти ланч: два великі сандвічі з курятиною (щедро намащені майонезом), салат і два масивні кусні пирога з ізюмом.

— Ням-ням, — каже він, коли вона подає йому паперову тарілку.

— Авжеж, ням-ням, — погоджується вона. — Ми з тобою сидимо під деревом ням-ням.

Він сміється.

— Під деревом ням-ням. Мені подобається. — Потім його усмішка блякне, і він дивиться на неї дуже серйозним поглядом. — Тут дуже гарно, ти згодна?

— Атож, Скоте. Тут дуже гарно.

Він нахиляється над їжею. Вона нахиляється йому назустріч, і вони цілуються над салатом. — Я кохаю тебе, маленька Лізі.

— Я кохаю тебе також.

І вона ніколи не кохала його більше, аніж у ту мить, відгороджена від світу в цьому зеленому й таємному колі тиші. Ніколи.

7

Попри свої слова, що він дуже голодний, Скот з’їдає лише половину свого сандвіча і трохи салату. До пирога з ізюмом він узагалі не доторкається, зате більше за свою порцію випиває вина. Лізі їсть із більшим апетитом, але не з такою жадібністю, як вона собі уявляла. Її гризе якийсь черв’ячок тривоги. Вона не знає, що там у Скота на думці, але розповідь, яку він їй пообіцяв, схоже, буде для нього тяжкою, а для неї, можливо, ще тяжчою. Найбільше її тривожить, що вона не має найменшого уявлення, що це буде. Якісь проблеми із законом у тому сільському містечку Західної Пенсільванії, у якому він виріс? А може, він має дитину? А може, навіть одружився десь у підлітковому віці, проживши тим скороспілим шлюбним життям місяців два, не більше? Чи він хоче щось розповісти про Пола, свого брата, який так рано помер? Хай там про що йтиметься, а їй доведеться вислухати його тепер. Це неминуче, як дощ після грози, сказала б її добра матінка. Він дивиться на свій шматок пирога, здається, думає, чи бодай не надкусити його, але натомість дістає сигарети.

Вона пригадує, як він сказав Родини засмоктують, і думає: Він говоритиме про були. Він привів мене сюди, щоб розповісти про були. Вона не дивується, що від цієї думки її опановує страх.

— Лізі, — каже він. — Я тобі хочу щось пояснити. І якщо після цього ти передумаєш виходити за мене…

— Скоте, я не певна, що хочу вислухати тебе…

Його усмішка водночас стомлена і налякана.

— Я тебе розумію. І мені самому не хочеться про це говорити. Адже це те саме, що накласти на себе руки в кабінеті лікаря… Ні. Гірше. Це як вирізати собі пухлину або розітнути чиряк. Але є речі, які необхідно зробити. — Його блискучі карі очі не відриваються від її очей. — Лізі, якщо ми одружимося, в нас ніколи не буде дітей. Це факт. Я не знаю, чи дуже тобі хочеться мати їх тепер, але ти походиш із великої родини, і я вважаю цілком природним, що рано чи пізно тобі захочеться заповнити великий дім своєю власною великою родиною. Якщо ти погодишся жити зі мною, ти повинна знати, що цього ніколи не буде. І я не хочу, щоб років через п’ять або десять ти подивилася мені у вічі й закричала: «Чому ти мені раніше про це не сказав, чому?»