Він затягується сигаретою і пускає дим крізь ніздрі, який підіймається вгору сіро-голубою спіраллю. Він обертається до неї. Обличчя в нього дуже бліде, а очі неймовірно великі. Як діаманти, думає вона, зачарована. Уперше він здається їй не просто вродливим (яким він, власне не є, хоч у певному світлі його зовнішність може вразити уяву), а прекрасним — такою красою бувають наділені тільки жінки. Це її зачаровує і, в якомусь розумінні, жахає.

— Я надто кохаю тебе і тому неспроможний тобі брехати, Лізі. Я кохаю тебе всіма тими почуттями, що виходять із мого серця. Боюся, що такий вид усеохопної любові з плином часу стає тягарем для жінки, але я спроможний любити тільки такою любов’ю. Я думаю, що в розумінні грошей ми з тобою будемо багаті, але я не маю сумніву, що в плані емоцій мені судилося на все життя залишитися жебраком. Гроші мені надходитимуть, але щодо всього іншого, то я завжди матиму рівно стільки, скільки зможу тобі віддати, і я не хочу бруднити ці почуття брехнею. Ані тими словами, які я говоритиму, ані тими, які триматиму при собі. — Він зітхає — тривалим тремтливим звуком — і притуляє зворотний бік долоні, в якій він тримає сигарету, собі до лоба так, ніби в нього болить голова. Потім відриває руку від лоба й знову дивиться на неї.

— Дітей у нас не буде, Лізі. Ми не зможемо. Я не зможу.

— Скоте, ти… звертався до лікаря?

Він похитав головою.

— Річ не не в моєму фізичному здоров’ї, люба моя дитино. Це тут. — І він поплескав себе по лобі, між очима. — Божевілля й Лендони нерозлучні, як персики й світло-жовтий колір, і я говорю не про одну з новел Едґара По чи новелу для жінок вікторіанської доби зразка ми-тримаємо-тітоньку-на-горищі. Я говорю про реальний небезпечний вид божевілля, який нуртує в крові.

— Ти не божевільний, Скоте…

Але вона пригадує, як він виходить із темряви і простягає їй закривавлені рештки своєї руки, а його голос сповнений радощів і полегкості. Божевільної полегкості. Вона пригадує свої власні думки, які обсіли її, коли вона обгортала ту руїну своєю блузкою: що, можливо, він її й кохає, але він також бодай наполовину кохає й смерть.

— Я божевільний, — лагідно відповідає він. — Справді божевільний. У мене бувають галюцинації й видіння. Я просто записую їх на папір — от і все. Я записую їх на папір, а люди мені платять, щоб почитати їх.

На якусь мить вона надто приголомшена його словами (можливо, її приголомшує також спогад про його понівечену руку, який вона досі з усіх сил намагалася відштовхнути від себе), аби щось йому відповісти. Він говорить про своє ремесло — він так завжди називає його у своїх лекціях, не моє мистецтво, а моє ремесло — як про галюцинації. А це — божевілля.

— Скоте, — каже вона нарешті, — писати — твоя робота.

— Ти думаєш, ти це розумієш, — каже він, — але ти не знаєш і не можеш зрозуміти того, що було. На своє щастя, моя маленька Лізі. І я не привів би тебе під це дерево й не став би розповідати тобі історію Лендонів, якби знав зовсім трошки. Ні, я повернувся назад, на три покоління, жахнувся, побачивши стільки крові на стінах, і твердо вирішив зав’язати. Я бачив досить крові — і своєї власної теж, — коли був дитиною. І повірив своєму батькові щодо всього іншого. Коли я був малим, тато сказав, що Лендони — і Ландреуси перед ними — діляться на два види: придурків і психодіотів. Психодіотам було ліпше, бо вони могли вичавлювати свій психодіотизм із кров’ю. Ти мусив різати себе, якщо ти не хотів провести все своє життя у психушці або в’язниці. Він сказав, що це єдиний спосіб.

— Ти говориш про самокалічення, Скоте?

Він знизав плечима, ніби був не зовсім певний у правдивості своїх слів. Вона теж не була впевнена. Зрештою, вона бачила його голим. На ньому є кілька шрамів, але їх зовсім небагато.

— Криваві були? — запитує вона.

Цього разу він відповідає, не вагаючись.

— Атож, криваві були.

— Того вечора, коли ти просунув руку крізь оранжерейне скло, ти хотів випустити на волю психодіота?

— Думаю, що так. Безперечно, так. У якомусь розумінні, так. — Він гасить сигарету у траві. Він витрачає на це чимало часу й не дивиться на неї, коли це робить. — Це складно. Ти, певно, пам’ятаєш, як жахливо почував я себе в ту ніч, чимало всіляких прикростей було навалено в одну купу…

— Мені не треба було…

— Помовч, — каже він. — Дай мені закінчити. Я можу розповісти це лише один раз.

Вона замовкає.

— Я був п’яний, я почував себе жахливо, і я не випускав усе це — усе це — назовні дуже довго. Я просто не міг. Передусім через тебе, Лізі.

Лізі має сестру, яка жахливо покалічила себе незабаром по тому, як їй виповнилося двадцять років. Аменда це пережила, Богу дякувати, але в неї залишилося на тілі багато шрамів, здебільшого вгорі, на руках і стегнах.

— Скоте, якщо ти себе різав, у тебе мали залишитися шрами на тілі…

Але він нібито й не почув її слів.

— Потім, останньої весни, через багато часу по тому, як я думав, що він назавжди заткнувся, будь я проклятий, якщо він знову не заговорив до мене: «Це струмує у твоїх жилах, хлопче, — я й тепер чую, як він сказав, — це струмує у твоїх жилах, як материнська кров. Хіба ти не відчуваєш?»

— Хто, Скоте? Хто знову заговорив до тебе?

Вона знала, що це були або Пол, або його батько, але, мабуть, не Пол.

— Тато. Отож він і каже мені: «Хлопче, якщо ти хочеш бути добрим і справедливим, ти ліпше випусти того психодіота на волю. Випусти його негайно, не втрачай довбаного часу». Так я і зробив. Трошки… Дуже трошки… — Він коротко змахує рукою, ніби робить невеличкі порізи — один на щоці, другий — на руці. — Потім того вечора, коли ти розлютилася на мене… — Він знизує плечима. — Я завершив цю справу. Я це зробив і з цим покінчив. Раз і назавжди. І почув себе дуже добре. У такий спосіб нам стає добре. Але скажу тобі одну річ: я готовий випустити із себе всю кров, як із заколотої свині, перш ніж я посмів би завдати болю тобі. Я ніколи не зміг би тебе поранити. — На його обличчі з’являється вираз зневаги, якого вона ніколи на ньому не бачила. — Я ніколи не був таким, як він. Таким, як мій тато. — І потім кидає, наче спльовує. — Довбаний містер Скажений.

Вона нічого не каже. Вона не наважується озватись. Власне, вона не впевнена в тому, що змогла б розтулити рота. Уперше за ці багато місяців вона дивується, як йому вдалося так жорстоко покалічити свою руку й майже не мати шрамів. Адже це неможливо. Вона думає: «Його рука не просто була покалічена. Вона була перетворена на жахливе місиво».

Скот тим часом закурив ще одну «Герберт Тарейтон». Його руки тремтять, але тремтять майже непомітно.

— Я розповім тобі одну історію, — каже він. — Лише одну історію, й вона замінить усі історії про дитинство одного хлопця. Бо розповідати історії — моє ремесло. — Він дивиться на сигаретний дим, який кільцями підіймається вгору. — Я виловлюю їх з озера. Я розповідав тобі про озеро?

— Розповідав, Скоте. Про озеро, до якого ми всі приходимо, щоб напитися.

— Атож. І закидаємо в нього свої сіті. Іноді по-справжньому відважні риболови — Остіни, Достоєвські, Фолкнери — навіть виходять у човнах і запливають туди, де плавають дуже великі риби, але це озеро підступне. Воно більше, аніж здається, воно глибше, аніж можна собі уявити, і змінює свій вигляд, надто коли споночіє.

Вона нічого йому на це не каже. Його рука лягає їй на шию. Потім ковзає під її розстебнуту парку, щоб узяти в долоню її грудь. Це не хіть, вона впевнена; це пошук точки опори.

— Гаразд, — каже він. — Настав час розповісти тобі мою історію. Заплющ очі, маленька Лізі.

Вона робить, як він сказав. На якусь мить усе западає в темряву й тишу під деревом ням-ням, але страшно їй не стає; поруч — його запах і відчуття його близької присутності; відчуття його руки, яку він тепер поклав на її ключицю. Він міг би легко задушити її цією рукою, проте Лізі не треба, аби він казав їй, що неспроможний завдати їй болю, принаймні болю фізичного; Лізі й сама це знає. Він може завдати їй болю, звичайно ж, може, але тільки своїми словами. Словами, що вилітають із рота, якого багато людей ніколи не можуть стулити.